Слон сірий український


Пам’ятаєте старий анекдот про те, як представників різних націй попрохали написати твір про слонів. Німець тоді написав докладну працю із зоології, поляк – статтю "Слони і проблема польської незалежності", а росіянин – зрозуміло, роман "Росія – батьківщина слонів".

Якби там були ми, то безперечно, написали би твір "Слон сірий український", бо село Слонівка розташоване не так далеко від Києва, наша секретарка мала прізвище Слонецька, а один друг був Слоненком – які іще вам докази потрібні?

Отже, дозвольте заповнити пробіл у старому анекдоті і запропонувати до вашої уваги українську версію твору про слонів.

Що відрізняє справжнього українського слона від будь-якого іншого слона українського походження? Безперечно, те, що він знає українську мову. Бо українська мова в Україні має статус державної, тут її вивчають у школі і саме тому сяк-так знають всі.

Ми вже якось висловлювали свою думку про те, що українська мова – це не хрін моржовий. Але науковці зауважили, що давати визначення через заперечення – ознака поганого смаку. Зрозуміло, державна мова – це не хрін, не цукерка і не медаль, і не компенсація за минулі утиски. А що це таке?

Отже, для того, аби раз і назавжди зняти мовне питання в Україні і припинити спекуляції на цю тему з боку всіляких морозів з януковичами та порошенків з путіними, ми вирішили розібратися, що воно таке державна мова, і для чого вона потрібна державі, а значить і її слонам.

І почнемо ми з організації, яка уособлює державу, є її квінтесенцією і гарантом існування. З армії.

Якою мовою повинні віддаватися команди в армії? Правильно, державною. Бо військова команда повинна розумітися усіма однозначно і виконуватися беззастережно, інакше армія буде небоєздатною. Біля солдата перекладача не поставиш. Колись в Австро-Угорському війську кожен підрозділ балакав по-своєму, і згадайте, до чого це призвело. Де тепер тая Австро-Угорщина? Розвалилася саме на стільки частинок, скільки мов застосовували її солдати.

А от у англійських збройних силах - інакше. Там служать, наприклад, гурки, але накази їм віддають англійською, а зовсім не рідною, непальською. І французький Іноземний легіон, де французів катма, командує французькою. І у Радянській армії бідолашних узбеків примушували-таки розбирати "право-ліво" державною.

Отже, тезу про те, що в армії потрібна єдина мова, будемо вважати доведеною солдатською кров’ю. Двомовних армій не буває. А розповсюдивши цю тезу на інші силові підрозділи держави, ми наближаємося до страшного висновку – ефективне державне управління може здійснюватися тільки державною мовою. Інакше міністру охорони здоров’я не уникнути ситуації, коли його наказ в якомусь регіоні не виконують через те, що не розуміють, що там написано.

І в судах будуть битися до крові через те, що закони різними мовами можуть тлумачитися по-різному. Сьогодні через кому з крапкою по три роки судяться, а уявіть, що буде тоді, коли з’явиться додатковий текст іншою мовою!

З усього сказаного випливає перший висновок – державна мова потрібна державі як робочий механізм, а іще конкретніше – як комунікаційний засіб всередині державної машини. Без нього не буде держави.

Бачите, як усе насправді просто. Тоді дозвольте наступне питання - хто у нас живе в Україні? І відповідь - в Україні живуть болгари, гагаузи, євреї, румуни, угорці, поляки, кримські татари… Це тільки частина народів, які компактно проживають на нашій території. Міф про те, що в Україні на заході живуть українці, а на сході – росіяни, не має стосунку до реальності.

Україна – багатонаціональна країна. І ніхто не дозволяв і не дозволить шикувати наші братні народи за ранжиром - старший брат, середній, молодший. А тих, хто бажає законодавчо зробити росіян і їхню мову кращими за інших, прохаємо тоді вже оприлюднити і решту списку – хто за ким. Бо якщо є перший, значить має бути і останній.

Проте не будемо занурюватися у полеміку, а повернемося краще до спокійних міркувань. Отже, в умовах багатонаціональної держави скажіть, будь ласка, якою мовою мають спілкуватися між собою болгарин з Болграда і татарин з Бахчисарая? Зрозуміло, що тою, яку обидва знають. А яку вони обидва знають гарантовано? Яку обов’язково вивчали у школі? Державну. Отже, у багатонаціональній державі державна мова потрібна для міжнаціонального спілкування її народів між собою.

У наших теперішніх умовах це означає, що представники національних меншин повинні користуватися своєю національною мовою, розвивати літературу, мистецтво і таке інше, але до того вони мають володіти державною, аби мати можливість спілкуватися з представниками інших меншин.

Це не заважає вільному розвитку мов і культур, так само як міжміський телефонний зв’язок не забороняє вам спілкуватися в межах рідного міста.

Тут сама собою напрошується ремарка. Скільки мов має знати болгарин в Україні? Дві – рідну та державну. А якщо державна буде не одна? Або, скажімо, введуть одну "офіційну" мову, а іншу - державну? Тоді виходить, що болгарин має знати три мови - рідну, державну та офіційну.

А забезпечити знання трьох мов – це вже велика проблема, а значить, якась із них потроху загине. І це зовсім не українська, бо нею писані закони. І не російська, бо нею телевізор і газети. Під загрозою у "двомовній" ситуації опиняються у першу чергу рідні мови наших меншин.

І тут треба згадати, що Україна відповідає перед світом за збереження таких унікальних мов як гагаузька, кримсько-татарська та їдиш. У перших двох народів немає власних держав, і вільно розвивати свої мови вони можуть тільки у складі нашої країни. З їдишем взагалі трагедія – цю мову на батьківщині євреїв, у Ізраїлі, просто цілеспрямовано нищать, а в Україні, до слова, живе друга за розміром єврейська громада Європи.

Отже, нешановні прихильники двомовності – якщо вам не жаль української, пожалійте хоч би їдиш! Бо єдина запорука його збереження в Україні – це сильна державна мова.

Таким чином ми з вами домовилися, що живемо все-таки у багатонаціональній країні. Але попри все різнобарв’я національної палітри України, закони у нас одні на всіх, незалежно від мови спілкування. І це природно. А тепер уявіть собі, що громада в’єтнамців, яких в Україні чим далі більше, починає видавати в’єтнамською мовою загальноукраїнську газету. Може бути таке? А чому ж ні - може.

Тепер уявіть собі, що у цій газеті відверто порушуються усі можливі закони – рекламуються наркотики, дитяча порнографія і насильство. Що робитиме з цим наша славна прокуратура? А нічого, бо вона зроду не довідається про подібні порушення. Немає у нас прокурорів зі знанням в’єтнамської.

Тепер розглянемо трохи іншу ситуацію – наші улюблені болгари у Болграді видають місцеву газету болгарською мовою. І що? А нічого страшного. Болгари живуть у цьому регіоні компактно і серед прокурорських завжди знайдеться фахівець, який розбират по-български, а значить, все буде під контролем. Здогадуєтеся, куди ми хилимо? Ні, не тільки до газет, бо вся інформація, призначена для загальнонаціонального розповсюдження, повинна мати повний переклад державною мовою.

І не тільки для прокурорського нагляду. Так забезпечується рівний доступ усіх громадян до інформації. Бо сьогодні ті, хто не знає мови "головної" з наших національних меншин, фактично відрізані від більшості інформаційних потоків. І це вже пряме порушення їхніх конституційних прав.

А Конституцію виконувати треба. Тому що сьогодні Україна впевненою ходою прямує куди? Правильно – "Да здравствует созданный волей народов единый могучий Евросоюз".

Але уявіть собі, що ви їдете ланами об’єднаної Європи і заїхали з Іспанії, наприклад, до Франції. Як ви розрізните, що опинилися в іншій країні? Прикордонників немає, візи не перевіряють, зброю і наркотики – теж. Наша вам порада – зайдіть до найближчої кав’ярні і поцікавтеся меню. Подивіться місцеві газети, послухайте радіо. Поцікавтеся вивісками над поштою, банками та державними установами.

Дев’яносто дев’ять із ста, що ви швидко розберетеся. Бо в Іспанії усе це буде іспанською мовою, а у Франції – французькою. Отже, у теперішньому складному світі, окрім іншого, державна мова виконує функцію державного кордону. І функція ця стосується передусім інформаційного простору.

Як у світлому майбутньому німець розбере, що із Польщі він потрапив до України. Зорієнтується за радіо "Шансон"? За пам’ятниками Леніну? Чи то за газетою "Комсомольская правда"?

У наших прибалтійських братів, які давно уже випередили нас у прагненні вільної Європи, така проблема стоїть нині дуже гостро. Їх неписьменні європейці щиро вважають Росією, бо купують там матрьошки, будьоннівки і, їдучи кудись до Риги, беруть із собою російські словники. Якщо нас влаштовує подібна перспектива – ми, принаймні, маємо чітко її усвідомлювати.

Але кордони – не головне. Врешті-решт Україна – це не географічне явище. І не економічне. Давайте повторимо іще раз улюблену тепер мантру: "Україна – багатонаціональна держава".

І що в ній об’єднує одеського болгарина, буковинського румуна, закарпатського угорця та київського єврея? Те, що всі разом вони називаються український народ, або народ України.

А цементом цього об’єднання є українська культурна матриця, на яку накладаються матриці інших національностей. Бо українські болгари – не такі, як болгарські, і євреї не такі, як ізраїльські. Вони усі живуть під впливом української культури та мови, і саме тому разом складають один народ – і це народ не держави Болгарії або того ж таки Ізраїлю, а держави України.

Отже, у багатонаціональній країні державна мова виконує функцію консолідації народу країни. Підозрюємо, що у мононаціональних країнах така точно історія. Не дарма ж французи так уперто чіпляються за свою французьку і не хочуть розмовляти дуже прогресивною і суперміжнародною англійською.

"Отака от фігня, любі діточки", – казав улюбленець нашого дитинства Дід Панас. І в кінці кожної своєї казочки робив висновки. Бо без висновків будь-яка казка пройде повз вуха і не залишить сліду у дитячій душі.

А висновок напрошується сам собою:

Державна мова, шановні друзі, – це інструмент держави, який покликаний виконувати наступні функції:
- Функцію державного управління.
- Функцію міжнаціонального спілкування.
- Функцію загального інформаційного еквівалента.
- Функцію державного кордону в інформаційному просторі.
- Функцію об’єднання народу країни.

І без цього інструменту держава існувати не може. А отже, будь-яке зазіхання на державну мову є фактично зазіханням на державний суверенітет.

А з тим, хто зазіхає на суверенітет нашої держави, навіть якщо він є президентом, секретарем РНБО або депутатом, розмова має бути дуже короткою.

Це вам підтвердить будь-який український слон.

Брати Капранови УП

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины