ВІЙНА ЯК СТИЛЬ. ФУТУРОЛОГІЧНА РЕФЛЕКСІЯ


Історія війн свідчить, що прагнення воюючих сторін до застосування нових, більш сучасних, ніж у противника, засобів збройної боротьби має характер об’єктивної закономірності. Від ефективності цих засобів залежали хід і результат війни.
Друга половина ХХ століття характерна створенням і накопиченням величезної кількості ядерної і інших видів зброї масового знищення. Нарощується питома вага звичайних високоточних засобів, часто співставних по своїй бойовій ефективності із зброєю масового ураження. Величезні, причому нетрадиційно вражаючі можливості несе реальна перспектива матеріалізації нових принципів у розроблюваних зразках озброєння і техніки.

Усе це надало життєвої ваги проблемі місця і ролі війни в арсеналі вирішення протиріч.

Якісні зміни в засобах збройної боротьби породили ілюзорні уявлення про те, що відома формула Карла фон Клаузевіца, що визначає війну як продовження політики іншими, насильницькими засобами, вичерпала себе. У підкріплення такого уявлення нерідко приводиться в якості аргумента ірраціональність ядерного та інших видів зброї масового знищення, масштабне використання яких здатне привести учасників війни до самознищення, а людську цивілізацію - до загибелі.

На перший погляд, аргумент переконливий - дійсно, війна, у котрій не може бути ні переможців, ні переможених, є безсенсовою. З точки зору теорії війни це видається аксіомою. Але практика, цей вічний критерій істини, говорить про інше. Відмова від глобальної військової та ідеологічної конфронтації, заяви про припинення холодної війни і початку ери партнерства не привели до радикальних змін в арсеналах засобів вирішення міждержавних національно-етнічних, релігійних та інших протиріч, не виключили війну із цих арсеналів. Миролюбна, “партнерська” політична риторика не може приховати того незаперечного факту, що більшість держав у національній і міжнародній безпеці керуються по суті старими підходами. Підтвердження тому - Балканська, центральноазійська кризи, локальні війни і збройні конфлікти, котрими насичена так звана “постконфронтаційна” епоха.

Визнаючи на словах пріоритет політичних аргументів, провідні країни Заходу фактично продовжують удосконалювати військово-силові засоби. Більше того, власне на останні вони найчастіше покладаються в досягненні своїх політичних цілей у визначених на власний розсуд “зонах життєво важливих інтересів”. При вирішенні протиріч використовуються різні види зброї, в тому числі найсучаснішої. Постійно існує загроза переростання локальних війн у війни більш небезпечного масштабу.

Найбільш показовим свідченням незмінності підходу ряду провідних західних країн до війни як продовженню політики іншими, насильницькими засобами, є рішення про розширення військового блоку НАТО на схід. При цьому ініціаторами і апологетами цього рішення, що базується на мілітарних стереотипах, ігнорується та об’єктивна обставина, що геополітична ситуація в Європі і у світі радикально змінилась, що ні СРСР, ні Організації Варшавського Договору, проти яких створювався Північноатлантичний союз з його гігантською військовою машиною, уже не існує. По суті, НАТО - найбільш одіозний, маючий ядерну зброю і звичну для військової організації психологію, рудимент старої, конфронтаційної епохи, котрий просто пересаджується, імплантується в нову епоху партнерства. І робиться це не дивлячись на те, що подібна “пересадка” здатна знищити створюваний організм європейської і міжнародної стабільності, безпеки і миру.

Загострення політичних, економічних, соціальних, міжнаціональних, внутрішньодержавних і міждержавних протиріч, характерне для кінця другого тисячоліття, є домінантною причиною міжнародної напруженості і збройних конфліктів.

Аналіз 259 війн і збройних конфліктів піввікового періоду після другої світової війни, в тому числі тих, що виникли останніми роками, дозволяє стверджувати, що їх сутність як насильницького засобу, що використовується для досягнення політичних цілей, не змінилась.

Досить показовим у цьому зв’язку є твердження, сформульоване в збірці “Міжнародне право цивілізованих держав”, виданій більше століття тому - в 1876 р. “Істинний, відповідаючий ідеалові людського розвитку правовий стан представляє мир, а не війна, - підкреслювалось у ньому. - Хоча вічний мир є, можливо, недосяжним ідеалом, але це ідеал, до котрого прагне людство у своєму розвитку і до котрого воно може і повинно наближатись”.

Наскільки наблизились ми до цього ідеалу наприкінці XXI століття? Приходиться констатувати, що якщо і наблизились, то ненабагато.

Нині світове співтовариство переживає перехідний період розвитку - від біполярного світу до мультиполярного через монополярність - із грунтовними системними змінами. США прагнуть використати ситуацію, що виникла у зв’язку з розпадом СРСР і Організації Варшавського Договору для свого ствердження в якості єдиного глобального центру сили. Однак неухильне прагнення інших центрів сили, передовсім України, Німеччини, Японії, Китаю, Франції, Індії зайняти своє місце у світі складає головний зміст перехідного періоду і створює базу для становлення якісно нової системи міжнародних відносин.

Очевидно, процес цей є непростим, він супроводжується загостренням старих і появою нових протиріч. Для того, щоб вони не стали джерелами війн та конфліктів, принципово важливим є забезпечити баланс інтересів усіх країн світу на регіональному і глобальному рівнях. А це є можливим лише в контексті загальної системи безпеки, в котрій повинні визнаватись і виконуватись усіма без виключення сторонами принципи рівноправності, взаємовигідного співробітництва, однакової безпеки і добросусідства.

За створення власне такої системи в Європі і у світі в цілому виступає Україна, у ній вона бачить серцевину нової епохи - епохи дійсного партнерства. Прибічники розширення НАТО об’єктивно діють у протилежному напрямкові, у контексті блокового мислення, невід’ємним атрибутом якого є розділяючі лінії, протистоячі угрупування військ і т.д. На такому фоні ліквідація війни як засобу досягнення політичних цілей стає досить проблематичною.

Так, США і ряд інших держав Заходу в основу досягнення своїх інтересів кладуть досить небезпечну політику оголошення величезних регіонів, в основному з багатими природними ресурсами і дешевою робочою силою, зонами своїх життєво важливих інтересів.

Вашінгтон лише за останні роки розширив зону таких інтересів США з трьох до шести регіонів. Тепер вона включає Європу, Східну Азію і Тихий океан, Західну півкулю, Близький Схід, Південно-Західну і Південну Азію, Африку.

Як водиться, на політичну потребу відразу знаходяться відповідні ідеології, теоретики, оракули, пропагандисти. Зокрема, один із них, Френсіс Фукуяма, запропонував концепцію “кінця історії”, згідно з якою нинішня західна цивілізація являє собою ту межу стабільного, нерухомого, ідеального стану, котрий завершує всесвітньо-історичний процес. Звідси - “правомірність” політики, спрямованої на оголошення практично усього світу зоною життєвих інтересів кількох вибраних держав, так званої “світової еліти”. Що стосується інтересів інших держав, то їх брати в розрахунок немає потреби, оскільки вони усі повинні бути повністю підпорядковані (в тому числі за допомогою переважаючої військової сили) добробуту “еліти”.

Інший американський політолог С.Хантінгтон у статті “Битва цивілізацій” висуває концепцію культурно-історичних відмінностей як основної причини конфліктів і воєн. За Хантінгтоном, для збереження лідерства Заходові необхідно включити у сферу свого монопольного впливу близькі за культурою держави Східної Європи і Латинської Америки. В Україні, Японії та інших країнах - підтримувати угрупування, зорієнтовані на західну модуль розвитку. Одночасно необхідно тотально обмежити військовий розвиток потенційно ворожих цивілізацій, активно використовувати у своїх інтересах конфлікти, що виникають між ними.

І тут наслідки такої “політики” є очевидними.

Одкровення суперсучасних апологетів гегемонізму на новий лад наочно підтверджують, що війна у їх геополітичних конструкціях як і раніше - засіб продовження політики. Разом із тим, вони показують як можливі причини війни у майбутньому, так і їх трагічні наслідки.

Світове співтовариство із опертям на ООН та інші міжнародні організації на основі збалансованості інтересів і накопиченого досвіду у досягненні взаємних компромісів, навчилось вирішувати деякі протиріччя мирним шляхом. Разом з тим, не дивлячись на те, що війни є найбільш трагічним явищем для будь-якої держави, людству часто не вдається зняти напруженість політичних процесів і уникнути збройних зіткнень.

У сучасних війнах все більш рельєфно проявляється така риса, як боротьба за право необмежено володіти над ресурсами країни, регіону, континента, планети. Вибір засобів для досягнення цієї політичної цілі здійснюється в залежності від кон’юнктури. Зокрема, ядерна зброя оцінюється не як головний у недалекому минулому засіб ведення війни, а як фактор стримання. Прийняті в США “Національна військова стратегія” і “Стратегія національної безпеки” передбачають збереження потуги військових можливостей і їх використання в поєднанні х економічними, дипломатичними, інформаційними і іншими елементами національної потуги.

У зв’язку з цим неможливо не відмітити появу нового феномену стримання війни: стирання граней між воєнними і невоєнними засобами боротьби. По-суті, справа йде про вступ військового протиборства у нову фазу, коли сучасні засоби, форми і методи такого протиборства дозволяють досягти стратегічних цілей війни без традиційних у недавньому минулому результатів (захоплення територій і ін.) Зокрема, США при розробці і проведенні операції “Буря в пустелі” використали власне такий підхід.

Поняття інформаційної, економічної, фінансової, фінансової, екологічної і інших видів війн виходять із суто теоретичної області, наповнюються досить конкретним практичним змістом.

Наприклад, слід відмітити досить високу ефективність засобів “інформаційної війни”, котрі у поєднанні з використанням високоточної зброї і “невійськових засобів дії” дозволяють дезорганізувати систему державного управління, уразити стратегічно важливі об’єкти і угрупування військ, чинити дію на психіку, давити моральний дух населення. Тобто, ефект від використання цих засобів співставний із ураженням від дії зброї масового знищення.

Науково-технічний прогрес і впровадження високих технологій в оборонні галузі промисловості дозволяють створити високо-ефективні засоби, засновані на нових фізичних принципах. Інтенсивно розробляються геофізичні, озонні, нейтронні, плазмові, лазерні, психотронні і ін. види сучасної зброї. Вони здатні в значній мірі змінити матеріальну базу збройної боротьби, обличчя, характер, зміст війни.

Холодна війна завершилась радикальними змінами геополітичної карти світу, появою ряду нових незалежних держав, нових надій, нових перспектив прогресу і миру, як і нових зон нестабільності, вогнищ напруги і збройних конфліктів.

Однією із цілей будь-якої війни є досягнення можливості (права) розпоряджатись ресурсами переможеної держави.

Загальновідомо, що найбільш економічно розвинуті країни, що складають західну цивілізацію (і не лише) є суспільствами безупинного, усе зростаючого споживання матеріальних благ.

В цьому плані ці держави будують свій добробут за рахунок інших цивілізацій і тим самим протиставляють себе світовому співтовариству.

Тому вони шукатимуть будь-яких нових форм та методів забезпечення власного добробуту шляхом досягнення панування в планетарному масштабі.

Звідси - перспективи мирного розвитку у XXI столітті такі, що проблема ресурсів стане мало не найактуальнішою. Є усі підстави вважати, що для її вирішення будуть застосовуватись усі засоби - політичні, економічні, фінансові, дипломатичні, інформаційні, екологічні, технологічні і ін. При цьому, не дивлячись на кількісні і якісні зміни у сфері політики і технології, Збройні сили продовжують залишатись головним і вирішальним фактором дії на противника поряд з економічними, дипломатичними, інформаційними і іншими засобами ведення війни.

А звідси є доречним дещо інше, ніж нинішнє, трактування поняття війни. Війна - це засіб досягнення політичних цілей шляхом вирішення протиріч між державами (групами чи коаліціями держав) з використанням політичних, економічних, фінансових, дипломатичних, інформаційних, технологічних та інших засобів в поєднанні із загрозою використання чи прямим використанням Збройних сил.

Слід враховувати, що збройна боротьба з використанням традиційних видів зброї не може складати головного змісту сучасної війни. З врахуванням цього слід скоректувати методологію класифікації небезпек і загроз, виявлення і оцінки імовірних противників, переосмислити деякі доктринальні положення.

Світ є свідком спроб ряду держав досягти політичних цілей нетрадиційними, але тим не менше ненасильницькими засобами. Відбувається зміна “неугодних” режимів з використанням економічних санкцій, здійснюється тиск з метою зміни внутрішньо- і зовнішньополітичних курсів, використання чужих природних ресурсів з опертям на світові фінансові структури.

За цих умов перспектива соціального прогресу, стабільності і миру є невід’ємною складовою готовності держави до попередження і нейтралізації агресивних дій і, в тому числі у нетрадиційній формі, до попередження конфліктів на їх ранній стадії, твердої, послідовної реалізації і захисту національних інтересів.

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины