Як врятувати від режиму Україну


З чим можна погодитися, так це з існуванням в Україні режиму. Він жодною мірою не відповідає усталеній класифікації і є сумішшю олігархії і бюрократії. У державі, де найпрестижнішими є фіскальні професії, і де дрібний чиновник вирішує замість міністра, тяжко прогнозувати демократичні зміни. Те, що в Україні прийнято називати плодами демократії, є результатом недбальства чиновників, свої промахи в обслуговуванні влади вони пояснюють просто: демократія, мовляв. Тому найближчим часом поняття демократія матиме лайливе значення і не більше. Держава, яка не мала й секунди національної демократії, прагне сили, а сила з демократією у більшості простого народу якось не пов’язується.

Навіть олігархи в Україні якісь дрібнуваті. Кожен свій бізнес почав нелегально, кожен вивіз левову частку прибутків за кордон і кожен зараз намагається повернути їх в Україну, бо тут вони вже у більшій безпеці. Власне, це і є найпершою ознакою існування олігархічного режиму. Зберігання коштів у тій державі, де осіли олігархи. Їх за це жодною мірою не можна назвати національним, чи тими, що дбають за державні інтереси, окрім своїх, вони жодних не бачать. Використати їх як тяглову силу може тільки сильний режим, національна диктатура, і хоча ближчим часом це Україні не загрожує, проте є імовірність приходу до влади шляхом національної революції здорових і потужних сил із політичною волею і бажанням величі тій державі, котру очолюють.
Українська бюрократія бере свій початок від добре відшліфованої есесерівської системи. Тривалий відбір виплодив цілу низку фахівців, котрі здатні своєю незамінимістю покорити не один десяток міністрів прем’єрів і президентів. Міністерства і відомства формували, придумували і нарікали самі ж чиновники. Тобто вони формували собі місця праці і напрямки діяльності. Вони є авторами низки фіскальних законів, котрі зробили українського чиновника всесильним. Те, що не може зробити президент, може зробити районний податковий інспектор. Уся організована злочинність не має таких прибутків, які є в української митниці. Це означає, що президент у цій країні важить менше за службу, котру очолює. Кого боїться виробник, підприємець і загалом пересічний мешканець – президента, чи податкового інспектора з податковою міліцією? Відповідь однозначна. Місцева влада закликає любити президента. Він добрий. Злим є податківець чи районний начальник. Вони зараз в Україні є символами влади, вони вирішують – кому бути президентом, а кому олігархом. Поки цей стан буде тривати, в Україні не відбудеться жодних змін, які називаються реформами. Реформація – це зміна, а радикальна швидка і якісна зміна є революцією. Порятунком для України є національна революція, яка заторкне усі сфери українського життя.
Перспективи політичного розвитку України

Чому революція? Тому, що час, виділений на еволюцію було розтрачено на пошук винних і формування надприбутків у сферах, які не є принциповими для розвитку держави. Тільки революція може відібрати владу у бюрократії і олігархії, повернувши її народові. Антибюрократична революція, коли вона почнеться зверху, може вивести на якісно вищий щабель розвитку Україну, але не вирішить усіх проблем. Нам необхідна культурна революція, науково-технічна і т.д. Вірити у те, що ми маємо багато часу, а тому не варто поспішати – можна, але тоді ми повинні вияснити – яку державу ми будуємо. Причому, не в сенсі парламентську чи президентську, національну чи антинаціональну, федеральну чи унітарну, а в сенсі – велику чи малу. Коли у мріях українського чиновника місце, яке має посідати Україна розташоване між Молдавією і Албанією, то й будувати нічого не треба і розвивати нічого не потрібно. Це місце наше буде доти, доки існує хоча б географічне поняття Україна. Від такої держави не можна вимагати покращення життя, чи збільшення добробуту, така держава ставить собі за мету триматись на межі виживання. Що більш чи менш успішно робить нинішня Україна.

Рішучі зміни – ось єдиний вихід для нашої держави. Рішучі зміни потребують рішучих людей, а значить зміну влади. Зміна влади без революційних змін – неможлива. З цього можна зробити висновок: концепція розбудови держави має грунтуватися на революціонізмові. В українській політиці матимуть перспективу ті політичні сили, які не витрачають час на констатацію існуючого поганого стану і не намагаються пристосуватися до обставин, а ті, які прагнуть змінити існуючий стан і схилити обставини на свій бік. Хоча наступні вибори пройдуть ще за старим сценарієм і ветерани політичного обслуговування зможуть пробратися до парламенту, але вони не зможуть керувати по-новому, а народ не захоче жити по-старому. Ось і готова перша революційна формула. Вкотре верхи доведуть, що не можуть, і низам лишається тільки не захотіти, і вихор національної революції усе поставить на місця.

Чи можна уникнути революції? Можна, але лише її негативної руйнуючої частини. Творча частина неуникненна. Руйнуюча частина асоціюється у більшості із 1917 роком, матросом Желєзняком і штурмом Зимового палацу, хоча американська революція майже ні у кого не асоціюється із Сецесійною війною, палаючими хрестами і масовими арештами. Усім більше відомі плоди американської революції, вони викреслили із свідомості руйнуючу частину. Щоб уникнути руйнуючої частини, необхідно передати владу революційному урядові через парламентські вибори, тобто провести революцію зверху. Для цього, щоправда, необхідно, щоб відбулася революція свідомості, і більшість народу все ж не захотіла жити по-старому і проголосувала за нових. Зараз це видається малоімовірним, але навіть якщо воно видаватиметься неймовірним – іншого виходу немає. Після здійснення першої частини, друга відбувається автоматично, бо є соціальне замовлення, є підтверджене “хочу змін” у народу і найменший крок до невиконання обіцяного потягне за собою усунення від влади тих, хто гальмуватиме розвиток революційних змін.

*****

Україні необхідний життєвий простір (lebens raum). Це поняття зараз має дещо інакший зміст, ніж під час попередньої профанації. Життєвий простір – це не просто гектари і квадратні метри. Сьогодні – це звичайний геополітичний термін, котрий вживається відносно впливів тої чи іншої держави на сусідні чи віддалені території. Зокрема, американська теорія про національні інтереси є не що інше, як осучаснення теорії Гаусгофера про “lebens raum”. Згодом термін “життєвий простір” плавно перетік із геополітики до політичної психології. Завдяки К. Лєвіну, сучасна політологія визначає життєвий простір як складну конструкцію, яка обіймає чотири основних фактори: фізичний, економічний, правовий і культурно-політичний (ідеологічний). Вже з наведеного переліку ясно, що життєвий простір людини не обмежується лише матеріальними потребами, але захоплює сфери права, релігії, культури, політики.

Невдоволення людини будь-якою стороною життя має назву “напруження потреби”. Більше чи менше напруження потреби за одним із принципів існує завжди. Хоча б пункт не виконується. Але влада втрачає управління суспільством тільки у випадку від’ємної відповіді з усіх чотирьох параметрів. Це певно і є найточнішим визначенням передреволюційної ситуації.

Під час першого етапу Великої Французької революції (1789-1795) значна частина інтелігенції і майже все населення підтримувало криваві і жорстокі зміни, які несла бунтівна юрба. Чому? Відповідь однозначна – зі всіх чотирьох пунктів напруга потреби досягла критичного рівня.

Більшість французів довший час були вкрай обмежені у фізичному просторі (земля і житло належало 130 тисячам священиків і 150 тисячам шляхтичів), економічному (низький рівень зарплатні, панування цехового ладу і обов’язкова купівля звання майстра для заняття ремеслом) і правовому (25 млн. людей, так звані “люди підлого роду” не мали правового статусу, а наказ на арешт кожного з них можна було купити за незначну суму - 150 ліврів). Такий стан речей існував не одне століття. Революційним поштовхом з подальшою радикальною зміною реальності стало виникнення напруження потреби і у четвертій складовій життєвого простору – у ідеологічній сфері. Широке розповсюдження філософських ідей “розумної” перебудови суспільства, свого часу Революційний Конвент іменував себе “зібранням філософів, зайнятих приготуванням щастя цілому світові”.

Визначений шлях розподілу життєвого простору оформлюють відповідні принципи, і зруйнувати його можна лише за допомогою тільки нових принципів. Ці принципи народжує революція.

Приведене вище визначення революційної ситуації дозволяє пояснити інший, на перший погляд дивний факт: голодуючі люди не повстають. Річ у тім, що прагнення задовольнити перш за все нижчі потреби заважає їм звернути увагу на політичні дії, навіть коли б це могло бути найшвидшим шляхом у вирішенні їхніх проблем. Свиня не знає нічого про існування зірок не тому, що немає освіти, а тому що не може відірвати голову від корита – може ще дадуть.

Вершиною це освинопасення людини досягає у концепції ринкового дарвінізму, розробленого і пропагованого фон Хаєком і його послідовниками. Коротко її можна визначити так: “Коли ти такий розумний, то чому ти бідний?” Тобто, чим більше у тебе грошей, тим ти розумніший, якісніший, пристосованіший, чим менше – тим дефектніший.

Розповсюдження певних соціально-політичних течій при деградуючому, позбавленому сакральності і авторитетності режимові є передумовою майбутньої, близької революції. Як ідеї просвітництва (попри їх велику кількість) домінували наприкінці 18 століття за часів трухлявої бурбонської монархії у Франції, так і розмаїті соціалістичні теорії розповсюдилися в Україні на початку 20 століття на тлі руйнації православно-монархічної свідомості, так і в сучасній Україні ми спостерігаємо значне поправіння і націофікацію усієї суспільної свідомості при зміщенні на маргінальну периферію марксизму і вестернізаторського лібералізму.

****

У майбутньому тисячолітті Україну чекає багато випробувань і достатньо проблем, але усунення низами неспроможних верхів вирішить усе поставить на місце.


Андрій ШКІЛЬ

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины