PEREAT JUSTITIA!


"Киньте жертву в пащу Баала”
Псалми Давида


Кожен, хто на практиці стикався з виміром правосуддя, виніс із зіткнення стійке вражіння абсурдальности цього процесу. Абсурдальність ця виникає з невідповідности деклярованої мети правосуддя його реаліям. Суд, як і прокуратура та міліція, не займається таємницями, в т.ч. людської душі. Психіатр тієї ж кваліфікації, що й суддя, скаже про справжні (внутрішні) обставини злочину куди більше. Завданням суду не є й вимір кари, оскільки все розписано у відповідних параграфах Кримінального Кодексу.

Оскільки злочин та покарання не знаходяться аж у такому безпосередньому причинно-наслідковому зв'язку - діяльність всієї машини правосуддя в широкому її розумінні від оперативників до тюремників осягає сенс лише як містерія. Таємниця ця є одвічною.

Коли сягати у всю її безмежність стосовно темату нашого опрацювання, правосуддя є реліктом жертвоприношення. Вибір офіри теж мав характер винятку. Винятковість є ознакою офіри. Полонений, красень (урод), злочинець врешті-решт. Пошук цієї винятковості, її умотивування та доведення є підставами судового слідства, так само, як і капланських практик. Метою є видалення шолудивої вівці жертвоприношення.

Не є важливим конкретний адресат обряду. Баал… Закон... Важить “відновлення справедливости” - наближення до попереднього, порушеного жертвою status quo.

Сучасне людство знищує жертвоприношенням усі ті ж власні страхи, що й на початку буття. Процес Чікатіло, як і Жіля де Реца, був спрямований супроти того ж самого Зла. Вирок над ними був потрібен для заспокоєння, перш за все, потенційних жертв. Що це, як не магія.

Вимір справедливости є зрештою не єдиним жертвоприношенням, що перейшло на часи християнства. Латентні, вони перебігають у новій формі майже непомітно. Ми мимоволі служимо старим божищам, але ж служимо! Чи служили. До недавна...

Вимір справедливості, як і належить жертвоприношенню, відбувався публічно. Бо і що (кого) тут приховувати. Смерть є найповсякденнішим з'явиськом. Конечністю. Навпаки, непризвоїтим є приховання смерти. Міру його безсенсовости можливо зрозуміти, хоч би на прикладі утримання дітей в невідомости щодо таємниці народження.

Формально потреба публічности правосуддя перемогла прудерію людських стосунків. Але чи можливо задовільнитися сучасною формою виміру справедливости?

Поставлення на чоло процесу його об'єкту - медикалізація страти, є її запереченням. Жертва не є метою, метою є жертвоприношення. Властиво, жертва є “ніким” - символом, котрий взагалі може бути відсутнім. Натомість процес, навіть інсценізований, є конечним. Він складає таїнство, але нікому не цікавий момент припинення серцебиття. Не є ж ми, справді поганами, що вірують в містичне перетворення крові і тіла. Сутність надається формою.

Розглянемо перебіг процесу дещо детальніше. Що можливо закинути сучасній страті? Головне - невідповідність мети засобам. Таку очевидність як насильницька смерть змагають зробити непомітною. Жертву або довго й нудно з вирафінованим протестантським садизмом переконують в конечній потребі її вбити (погодитися з чим означає погодитися на самогубство) або призводять її до стану втрати свідомости власної смерти.

Страта маскується наслідками медичної операції. Повішення над ватерклозетом є актом гігієнічним. Це випорожнення в дещо химерній формі видає розмилування його авторів в ліккацизмі та уролагнії. Чому послужить така смерть: полегшенню праці прибиральника?

Вершиною цього вирафінованого безсенсу є милий, наївний синкретизм сучасного “постсовіцького” розстрілу. Ця “нестрата”, в часі якої жертва має “не здогадуватися”. Наслідки такого “правосуддя” загальновідомі. Що потрібно, щоб страта була стратою: “Не треба шукати сенсу в ритуалі, сенс ритуалу поза ним. Найвище осягнення ритуалу - через його порушення”.

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины