РИТУАЛЬНІ ІГРИ


Вище храму будує себе
Равлик самотній!
Вранці, торкнувшись скла,
Нитку слизу розглядаю
Між пальців...

(із збірки "Блиск повстримності" невідомого майстра, династія Тан)


Евдемонічні утопії заперечують циклічність буття. Фантазія про одноразовий лінійний розвиток світу унеможливлює саме післанництво, потребу еліти, заклик до Гри і участь в ній. Статистичне бидло не потребує великої пригоди, лише ярма, хліба і кінця своїх страждань. Але фатальна одноразовість заперечує сам вибір, який міститься в порівнянні різних щаблів сансари... І хоча цими гаслами сказано майже все, що потрібно знати, вдамось до кількох свіжих і зовсім не випадкових прикладів, що у вигідному світлі увиразнюють проблему.

Універсальна модель "страшних тайн для всіх уповающих" – ця сверблячка апокаліптичних видовищ заторкнула недавно і київський молодняк. Воно й зрозуміло, Вічне Місто, столиця живого нерозщепленого плутонію, п'янить і кличе, воно саме є втіленням сансарної сходини, приступка правого берега так і пориває піднятись і зробити нарешті той несподіваний приголомшливий крок – і далі, далі до Окциденту, в землі обітовані, обгорнувшись у вогняні смерчі... Опиняються ж в Лук'янівці. І то дуже симптоматично, що в наш переходовий час есхатологічного біснування коли хтось виривається з–під гніту паразитарного й водночас репресивного попівства – неодмінно стає самогубцем: ті ж "Народний Храм", "Гілка Давидова", "Храм Сонця", наше "біле братство", хоча в останньому випадку гра набула знову ж таки невипадкового характеру політичної провокації і тому була зупинена нашою доблесною державою. Не всяка провокація приводить до революції, особливо коли провокує сама держава, і робить вона це для одного – щоб показати рештки власної сили, розважити і застрашити обивателя, а заодно виявити і нейтралізувати юродивих пасіонаріїв. Щоб придушити заколот, його треба спочатку придумати. Отож, гра – справа серйозна і потребує добре розроблених правил і плану, жерців і адептів, вівтаря і жертв, вербувальників і рекрутів. Але не будемо надто доскіпливі до тієї першої спроби заколоту Києва проти всього світу, ті бідні діти просто хотіли гри, хотіли колективного саторі і хрестового походу – сафарі.

Коли ми усвідомимо провокативну грайливість самого кінця певної епохи, то вже автоматично коже елемент Гри, в якій ми перебуваємо стає невипадковим, стає ритуальним. Але спочатку потрібна перша пряма дія і поштовх, що розбудить із сплячки. І тоді, під час глибинного осяяння зникає й сам жалюгідний елемент, що послужив ритуальним поштовхом медитації – постає Ціле, тотальність твоєї особи, групи, нації, світу. Більшість цього стану не досягають, досягають одиниці, щоб потім решту своїх днів підшукувати потрібні слова і якось назвати, заклясти те почуття перебування по той бік Гри біології, в якості її миттєвого і всеохоплюючого споглядальника якщо тут взагалі можна щось говорити про якості та порівняння. В цьому, наприклад, весь ніцшівський Заратустра – оспівування єдиного почуття повернення до "кільця кілець", оргастична насолода знанням неуникності життя і підморгування до всіх співучасників Гри, бо справжнім знанням не діляться на базарних площах. Хоча й тут був виняток, – якось у Бенаресі. Та й пізніший випадок у Єрусалимі теж був екзальтованою маніфестацією одного – знання про Гру і її заплановану ритуальну невипадкову передвизначеність. Але ті нещасні рибалки так і не зрозуміли самого апофеозу уроку, занурення естетики в криваву, слизьку фізіологію, і, аж тричі стукнувшись лобом, відреклись (зрадили) як їм і було заповідано. Єдино послідовним і самовідданим співучасником гри вчителя виявився той, кого пізніше зробили символом своєї зради. Простим рибалкам шкідливо довго перебувати у сліпучому парадоксальному світлі вибору і втручання у плин самої Гри, до того ж вони постійно хотіли просто їсти, і просили в нього того хліба. І лише зараз нас повинно вразити, як з того мізеру і смердючого (жидівського) убозтва він все–таки зробив свою гру. Ну а потім прийшов хитрий Павло і подбав аби ідеологічна, нікому не відома провокація–збочення десь на краю "Імперіа Романа" і стала тим детонатором змови і диверсії, що висадила її у повітря. В саме серце проникає слабкий, щоб вбити сильного.

Ми ж сьогодні, виходячи з набутків і потреб кінця їхньої цивілізації і можливостей розвитку нашої Гри, будемо говорити про її глибинну основу, про саму машину, ознаки якої вже зауважено. Найсмішніше, коли сьогодні всі ці скалічені есхатологічні збоченці кажуть щось про "космічну енергію" і прагнуть десь туди, ближче до її джерела, – ніби десь на Землі чи де–інде є ще якась інша енергія. Заперечуючи ієрархію енергетичних рівнів–сходинок у собі, ці юродиві анархісти вигадали собі поділ енергії, поділ Цілого на позитивне і негативне, на чисте й нечисте, на темне і світле, і, ніби одне можливе без іншого, прагнуть до викінчення свого однобокого абсолюту. Власне, символом цього і стало вбивство ними Бога на тій деревині. До речі, вже рослини мають правдиве вестибулярне внутрікліткове відчуття Ієрархії Космосу, в якому присутні, і який в міру своїх дитячих сил відтворюють, наслідують і долають.

Вони ще не навчились брехати і паразитувати, для них ще не існує "добро" і "зло" скиглячих паразитів, а просто – верз і низ, сонце вгорі, грунт знизу. Істинно, істинно вам кажу, якщо не станете як ті дерева, прості й тверді, – не ввійдете в сад небесний...

Долаючи гравітацію і опираючись на неї, все живе еволюційно розширює свій простір присутності в єдиному Космосі. Спочатку, після первісного поняття Цілого, Сяючого Зародка, насіння відліку, йде самоцінне його розщеплення–переміщення, що зв'язує два положення точки єдиним променем і більше крім ще двох несиметричних, перпендикулярних до переміщення напрямків інерції немає. Це – простір. Рух напаки, з утвореної глибини до спостерігача породжує напрямок часу – стан повернення, перцепції, за якого енергія, яку сприймає спостерігач, знову проектується в простір. Щомиті відбувається процес зворотній тому, в результаті якого виник цей всесвіт. І кожен, послуговуючись певною психотехнікою (про яку згодом), може досягти стану інтроспекції цього "Великого Мигтіння", чергування двох крайніх протилежностей – простору і його часу. Об'єднує їх в ціле Гра, Мета. Тому майже ніхто і не повертається сюди з тих мандрівок до архаїчного потаємного цілого, бо там проступає невипадковість самого стану спостерігання, відчуття ваги космічної місії та відповідальності, яка просто чавить профанічну мізерну уяву. Безкарно літати над гніздом зозулі заборонено, тому там завше так тихо, чисто та прозоро, і далеко чути над водами озера удари храмового дзвона.

Рух вперед є поверненням до основи, розбурхуванням незмінної чуттєвості, яка і породжує початок. Ця автоматична основа – абсолютне цілісне знання, що в кінці свого розвитку конкретною назвою відчужує свій об'єкт. І ця назва–особа, ритуальна заувага є своєрідним дефектом у досконалому машиноподібному Законі віддзеркалення та повторення. Лише цей дефект старого дзвона досконало виявляє його цілісність, розвиваючи щодо неї нову бінарну опозицію, її відгомін. Але критична притягальна сила пульмсації космічного Цілого викривлює всякий опущений на нього промінь, протистоїть розщепленню, стає надчуттєвою межею і точкою дотику саме цього ритуального запрограмованого світу. Це простір віддзеркалення, надчуттєва форма без назви, як би її там не називали, – Еденом чи Нірваною.

В схему впізнавання цього оточуючого вкладено гравітаційну інтермодальну активність, при спробі і її спостерігати неперервність спостерігача втрачається, з'являється резонуючий відгомін "того" світу, інший щабель чуттєвості. І кожен цей відгомін–щабель є замкненим внутрішнім рефлекторним колом, є окремим світом із своїм божеством, до якого ми приходимо. І хитрі проникнення, особистісні стрибки по внутрішніх ритуальних полях–колах (чакрах) знімають саме поняття профанічної вищості чи якогось виокремлення в уяві Космосу, ти сам є Космосом. Самі енергетичні стрибки в собі і є Космосом, в якому вібрує поклик єдиної Гри, привабний і гвалтівний.

При цих глибинних медитаціях ефект зовнішнього зберігається найдовше – доки рецептори вестибулярних лабіринтів подразнюються при всякій суттєвій зміні переміщення тіла в просторі. В ідеальному падінні тіла його внутрішній час сповільнюється із ростом швидкості щодо зовнішнього Спостерігача. Інерція тіла пов'язана з тим, що зміна руху тіла здійснюється ще в часі, зупинка виявить відсутність часу і матеріальне тіло, здатне зберігати вектор своєї швидкості лише в тій, вже віддаленій інерціальній системі відліку, зникне, "тіло" стане ідеальним, від нього залишиться тільки ритуальний відгомін, – констатація самого факту і розщеплення "матеріального".

Таке гальмування – модифікація збудження, яке перетворюється в застійний процес наростання частоти коливань до тієї критичної величини, при якому збудження втрачає властивий йому хвилеподібний характер. Там хвилі внутрішнього спостерігання зникають, є лише спокій хвиленосного середовища. Ця наднова нірванічна чуттєвість стосується вихідної як спостерігач зовсім іншого ряду. І завданням спостерігача є простежити лінію свого прискореного падіння–стрибка, яке в точці найбільшої кривизни дотикається миттєвої швидкості – вектор її там дорівнює нулю – і продовжити нематеріальну лінію в параболу повернення до звичних координат спостерігання, виносячи на поверхню певну флексію – відгомін інших, внутрішніх світів.

Звичайно в точці, де похідна похідної (тобто швидкість швидкості) дорівнює нулю, кривизна лінії теж перетворюється в нуль і вона, "випроставшись", провалюється з одного боку дотику на інший. За подібного переходу бінарна опозиція просторової парності акту, спостерігання, виявивши неоднорідність простору, втрачається. Тому так мало хто з тих мандрівок в задзеркалля повернувся – Будда, Христос, Магомет, Ніцше хоча він і звалився, як для профанічної уяви, в те гніздо зозулі.

Ці особи спромоглись зберегти інваріантність власного "я", усуваючи цей перехід актом симетричним щодо нього. Треба в собі сам світ зробити власним театром і божевільнею – щоб не потрапити в неї. Повсякчас невротична масова фіксація уже пройдених ритуальних фаз розвитку якраз і передбачає збереження системи силою симетричною щодо біологічно–статевої, активно–пасивної інверсії, яка знаходить своє нав'язливе, компульсивне пишне враження в тій чи іншій релігійній системі і формі. Але посередині – Особа, а відтак, хто дає нове тлумачення смерті – дає поштовх (і простір) новій культурі...

Культура крутиться довкола пошуку власного кінця, хоча б в тій же цивілізації і сам Шпенглер з його дитячими схемами повинен викликати лише зворушення, а не повагу.

Кінець самоспоглядання під час медитації – фаза хвильового процесу не пов'язана з перенесенням енергії, вона – межа, в якій матеріальний об'єкт втрачає свою індивідуальність. Універсальним носієм інформації фазових переходів стають хвилі вібрації, що утворились у результаті зіткнення в замкненому просторовому контурі – рефлекторному колі. І чим коротші хвилі – тим виразніші корпускулярні властивості Цілого вони виявляють, і тим більшою стає інтенсивність відгомону переходу. При переході до все більш коротких хвиль відображення об'єм інформації, котрий вони несуть, більшає і простішає. Перехід з одного рівня спостерігання на інший супроводжується виділенням надлишку енергії – інформаційним шумом наступного руйнування тілесної системи. Ізотропність простору пов'язана з симетрією і вісь її – той шум, відгомін Повторення, відсутності часу майбутнього, тобто відсутності "кінця".

Така ритуальна зупинка, частина, що співвідносить себе з Цілим, покладає простір повернення в підпорядкованості вищому Референту. В цій фазі любов і відраза до Референта розташовані напрочуд близько, найменшій рисі Цілого можна надати обернено пропорційної ваги, проектуючи реакції парабіозного реціпієнта.

(Парабіозом називаємо стан, за якого послідовність, частота й сила зовнішніх подразників фазу власного поглибленого збудження замикають в реціпієнті, реціпієнт починає зовнішні збудники сприймати цілісно, як невипадкові, внутрішні, ритуальні. А це підстава навіювання всякої містики, для пересічної нетривкої уяви – недовіри, підозри до світу і, можливо, аутизму шизофренії).

Поза цією конкретною формою Цілого нічого не існує, цілісність ця нарощує, творить свою абсолютну форму, допоки в неї не з'являється внутрішній спостерігач, що зсередини дробить, розщеплює цю Цілісність на пізнані кванти. І саме мистецтво неспівпадання "я" і "не–я" містить вічний простір повернення, архетип життя, що несе в собі Проект загальної структури космічної гри, і він особистісний... Коли кількість зовнішніх подразників перевищує асоціативні можливості реціпієнта, він впадає в охоронне гальмування, "монтаж" та узагальнення накопиченого матеріалу вже не під силу колишньому "я", і на підмогу приходить лабільно вищий цикл реверберації, нове життя і втілення і розваги з новим божеством.

(Лабільність є максимальною кількістю реакцій, на які реціпієнт здатний за одиницю часу у відповідності із ритмом зовнішніх подразників – тобто ритуал життя менш обмежений своєю свободою інтерпретацій і реакцій).

Але й прихід цього ритуалу, вищого і "внутрішньо" і "зовнішньо" – це буде реалізація коду однієї й тієї ж програми – присутності, буття. Кінець пізнавання і нудьга глядача – від повторення вже баченого, лише недостатність інформації для впізнавання збуджує уяву і емоції. Реціпієнта треба тримати в стані таємниці, недомовленості. Спостерігач тоді перебуває в напрузі непевності, що породжується між ним, викиднем, і Цілим. Спостерігач матеріалізований як міра вигнання з Цілого, і пригоди спостерігача самоцінні, насправді добро і зло там відсутні, там триває гра і Сам Даруючий дякує за те, що обдарований взяв. Там наближення до Логосу, що охоплює в даний момент всі стани природи, міняє напрямок часу, причина ставиться в залежність від наслідку. Там з'являється зупинка "тепер" – і існування фізичних об'єктів профанічної уяви припиняється, окрім відгомону подиву – Він є, і Він вже в тобі, Абсолютний Спостерігач...

Й оскільки ця точка дає початок ентропії – кінцевому всесвіту, вона передує йому, вона є рисою відмінності і руху, що дозволяє розрізнити два тотожні стани, і ця риса постійно вислизає, стає зовнішньою назвою стосовно минулого всесвіту, строго періодична, вона розщеплює його. Там сама замкнена лінія "тепер" характеризує нульову тривалість часу, і вона стає простором. Це відбувається, коли два стани видаються тотожніми – в уяві Третього, що існує незалежно від них, вислизає їх назвою. Подібний Абсолютний Спостерігач функціонує поза майбутнім і минулим, поза внутрішнім часом і зовнішнім простором, він є незмінним і непорушним "тепер", віссю обертання всіх власних ознак. Тільки коло вислизання, в якого немає ні початку ні кінця, може бути носієм Повернення, і час – це по суті напрямок до кінця випадковості його спостерігача, що призводить до появи ще вищої ритуальної регулярності. Від обмацування до зору Абсолютний Митець покладає простір власного повернення, замикаючи загальне в кожній частковій "неповторності" свого прояву. При наближенні до цього чуття зникає проблема життя і смерті, двоякості існування, воно є причиною і наслідком всякого існування, істинна сутність якого – насолода. У видуманому самим собою для себе світі...

Є одна велика ріка Буття, і кожен світ в ній – це окрема загата з окремим млиновим колесом і греблею, за якою вже інший рівень води, завше нижчий ніж рівень і напруга вод Першопочатку. І якщо добре прислухатись в свій найтихіший час, то почуєш і шум інших млинових коліс, і навіть шурхіт жертовного зерна, між жорен... Це природа становлення найвищого "Я", Його воля до Влади, що прагне повернутись і опанувати відгомін всіх інших світів, об'єднавши їх в одне почуття Справжньої Самості. Всі щаблі світотворення, як стебло Лотоса, пронизує і опановує божественне почуття відгомону смерті, цей месінджер, вістун вічності, що творить, розбурхує, руйнує і знову запліднює світи, для ще вищого відродження, в пошуку чуттєвості досконалої гри. І будь–яка зовнішня релігійна мораль є ритуальною спробою зупинити цей потік життя, яке долає саме себе в пошуку форми заперечення і смерті ще досконалішої. Але більшість боїться носити в собі смерть, тому мораль і тяжіє до так званої "духовності", несубстанціональної витонченості, намагаючись наздогнати і зупинити саме вислизаюче життя.

Натомість для нас – це танець і пошук гри. Зрештою, лише свобода насправді нематеріальна – це категорія естетична, ігрова. Свобода нищить своїм висунутим жалом речевистість буття, вона вивільнює порожнечу польоту, падіння, але насамперед внутрішню адогматичність процесу пошуку і шукаючого.

Це нове Надчуття є водночас найдревнішим і вічно–незмінним, повернення до нього і складає сенс кожної чергової присутності. Велике й мале, кострубате й гладеньке, поглинання–деструкція і повернення до Цілісності, єдиної довершеної яйцевої форми містить гра забуття, спадання до машинного автоматизму повторення життя і виборсування з нього, до особистісної завершуючої єдиний вогненно–водний зв'язок риси істоти дихаючої. Від Зародка – до Дерева світу, Вселенського всеохоплюючого тіла. Початок гри – ховання в цьому космічному Дереві, в його вітах найдрібніших порожніх свистульок–альвеол, якнайдалі від божественного стовбура. Невипадковість світу і його центру, ритуальний віддалений відгомін досягнення чистої тотожності Повторення, абсолютної позасвідомості, безгоміння–бездихання всіх чуттів покладає сенс нашої гри. Життя долає себе в пошуку зворотнього зв'язку ще витонченішого. Зрештою, всі живі організми є згустками інформації, і весь Космос є таким живим організмом, що шукає в собі власної свідомості і пробудження. Справжнє – ритуальне і неуникне, воно повертається, долаючи простір і час, і заповнює порожнечу – де б вона не виникала...

Віднайдений нами рефлекс повернення – кінестатична інтроспекція "душі", яка буквально ворушиться в того, хто її спостерігає, тому її віддавна і ототожнювали з серцем. Лише за допомогою цього рефлексу можна проникати всередину всіх людських істот, робити маріонетками власної гри, але ніколи не треба боротись з ними – це такі собі корінчики, деталі, треба опанувати саму основу і стовбур світу, і саме для цього можна інколи смикати за окремі корінці. Знову ж таки не безпосередньо, а втягуючи їх в свій ритуал і підпорядковуючи йому.

Нема реінкарнації окремої "душі", є повторення всього комплексу приналежного найвищому Ритуалові світу. Він, як життєдайна сила, вгвинчується, обгортається в простір і структурно організовує його – від спіралі нитки хромосоми до спіралі Галактики. Це найпростіша і найдревніша ритуальна форма раз віднайденого Повторення і розвитку. Поза цим самопізнаючим ростом і розвитком постає його Спостерігач, субстанціональність якого і є повторенням, бо поза зворотнім зв'язком нема сенсорності. Тому наш біологічний, історичний і всякий інший розвиток є циклічним повертанням до Першоджерела, щоб зробити наступний виток ще більшим і віддаленим, і тоді ми ще глибше повертаємось до насолоди витоку, до лона джерела, захованого в пралісі несвідомого, і виносимо звідти священний незмінний відгомін самої машини Обертання, і будь–яка сублімована чи пряма любов шукає одного – повернення в те водяве лоно, і знання це не можна передати формулою чи якоюсь сумовитою доктриною, воно пирскає зневажливо і тягне до безпосереднього танку і участі. На щастя, людська гра почуттів здебільшого настільки бідна і дрібна, що не потребує безпосереднього втручання стороннього Спостерігача, сонного джерельного мірошника, механіка Вісі водокачки, що стежить за вхідними і вихідними сигналами жертовних сходин єдиної Гри. Він знає – зупинка Колеса є нудьгою безпросвітного і безплідного пробудження...

І ще слід сказати, що знання – це не є набутком окремих людей чи цілих народів з їхньою минущою історією – воно абсолютне і джерело його одвічне. Воно з'являється завжди вчасно і невипадково, покладаючи простір нашого подальшого розвитку. Знання – це шляхетний скарб воїнів, воно доступне не всім, треба спочатку стати гідним його – лише тоді воно відкриється і ввійде в тебе. І тоді пізнаєш зворотній зв'язок повернення і п'ять твоїх почуттів–щаблів зіллються в одне Блаженне, таємне і неприступне іншим почуття. Але годі про бісер... пора розглядати блиск слизу між пальців.

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины