Deutsches Requiem


«Ось, Він вбиває мене, але я сподіватимуся...» (Іов.13: 15)

Моє ім’я Отто Дітріх цур Лінде. Один з моїх пращурів, Крістоф цур Лінде, загинув у кавалерійській атаці, що переможно вирішила долю бою поблизу Цорндорфа. Ульріх Форкель, прадід з матірної сторони, загинув у Маршенуарському лісі від кулі французького ополченця в останні дні 1870 року. Капітан Дітріх цур Лінде, мій батько, 1914-го відзначився під Намюром, а двома роками потому - при форсуванні Дунаю. Щодо мене, то я буду розстріляний як кат і нелюд. Суд висловився з цього приводу з невичерпною прямотою, а я з самого початку визнав себе винним. Уранці, як тільки дзигар вдарить дев’яту, я переступлю браму смерті; і я думаю зараз про своїх пращурів, бо я вже майже поруч з їх тінями, певно, я вже і є вони.

Поки що - на щастя, недовго - відбувався суд, я не промовив жодного слова; виправдовуватися тоді означало відтягнути вирок і могло здатися боягузтвом. Тепер - справа інша: в ніч напередодні страти можна говорити, мовчання втратило будь-який сенс. Я не мрію про прощення, оскільки не відчуваю вини, - я лише хочу бути зрозумілим. Той, кому вдасться почути мене, осягне історію Німеччини і майбуття людства. Певний: долі, подібні до моєї, незвичні і дивовижні сьогодні, завтра перетворяться у загальне явище. Вранці мене вже не буде, але я залишуся символом наступних поколінь.

Я народився 1908 року в Марієнбурзі. Дві тепер майже забуті пристрасті - музика і метафізика - допомогли мені з честю і навіть тріумфом перенести темні роки. Не зможу перелічити усіх, кому вдячний, проте про двох промовчати не можу - Брамс і Шопенгауер. Багато чим я зобов’язаний і поезії: додам до названих ще одне широко відоме ім’я - Вільям Шекспір. Спочатку мене займала теологія, але від цієї науки мене відвадили Шопенгауер - за допомогою своїх доказів, а Шекспір і Брамс - невичерпною багатоманітністю своїх світів. Нехай той, хто, тремтячи від любові та невдячності, завмре, натхненний, тим чи іншим пасажем у творах цих щасливців, знає, що і я, огидний, теж завмирав над ними.

1927-го року в моє життя увійшли Ніцше та Шпенглер. Один автор XVIII століття вважає, що мало кому подобається бути боржником своїх сучасників; щоб звільнитися від гнітючого впливу, я написав статтю - «Abrechung mit Spengler», де відзначив, що саме послідовне втілення тих рис, які літератор іменує фаустівськими, - не плутана драма Гьоте, а створена за двадцять сторіч до неї поема «De rerum natura». Проте я віддав належне відвертості історіософа, його kerndeutsch войовничому духові.

1929 року і вступив до Партії.

Не буду затримуватись на роках мого навчання. Вони виявились здобутими важче, ніж для багатьох: не позбавлений твердості характеру, я не створений для насильства. Проте зрозумів - ми стоїмо на порозі нового часу, і цей час, як колись у початкові епохи ісламу чи християнства, вимагає людей нового типу. Особисто в мені мої соратники породжували тільки відразу, і даремно я запевняв себе, що заради високої, об’єднуючої нас мети ми зобов’язані жертвувати всім особистим.

Богослови стверджують, що варто Господу на мить полишити турботу хоча б про мою руку, що пише оці рядки, і вона миттю перетвориться на ніщо, немов спалахнувши незримим вогнем.

Ніхто, додам я, не зміг би існувати, ніхто не зміг би випити води або відломити хліба, не будь кожен наш крок виправданим. І для кожного - своє виправдання: я жив, очікував страшної війни, що ствердить нашу віру.

Мені достатньо було знати своє місце - місце вояка цих наступних битв. Я тільки часом боявся, що через боягузтво Британії чи Росії все буде втрачено. Випадок - або доля? - сплели для мене інше майбутнє: увечері першого березня 1939 року в Тільзиті розгорілися заворушення, про що не згадували газети; у провулку за синагогою мені двома кулями роздробили стегно, яке довелося ампутувати. Через декілька днів наші війська вступили в Богемію; коли про це заявили сирени, я напівсидів на шпитальному ліжку, намагаючись розчинитися і забутися в томику Шопенгауера. Як символ моєї безплідної долі, на підвіконні куняв величезний пухнастий кіт.

Я перечитував те місце у першому томі «Paregra und Faralipomena», де вказано: все, що може відбутися з людиною від народження до смерті, будь-яке є заздалегідь визначене нею самою. Тому будь-яке невідання - свідоме, будь-яка випадкова зустріч - побачення, будь-яке приниження - каяття, будь-який крах - таємний тріумф, будь-яка смерть - самогубство. Ніщо так не втішає, як думка, що наші нещастя є добровільними; ця індивідуальна телеологія відшукує в світі підсвідомий порядок і дивовижно зближує нас із богами. Яка невідома мета (ламав я голову) змусила мене шукати того вечора кулі та каліцтва? Ні, не страх перед боєм; певен, причина глибше. Зрештою я, здається, зрозумів. Загинути за віру легше, ніж жити нею однією; битися із хижаками в Ефесі не так важко (скільки безіменних мучеників пройшло через це!), як стати Павлом, слугою Ісусові Христу; дія коротша за людський вік. Боротьба і перемога - певною мірою, пільги; бути Наполеоном простіше, ніж Раскольніковим. Сьомого лютого 1941 року мене призначили заступником начальника концентраційного табору в Тарновіцах.

Служба не давала мені радості, але я виконував свій обов’язок. Боягуз перевіряється вогнем; милосердя і жалість шукають темниць і чужого болю. Нацизм - моральне вчення, що закликає зірвати з себе тлінну плоть кволої людини, щоби вдягнутися в нову. В двобої, під крик командирів і загальний лемент, це перевтілення відчуває кожний; інша справа - відразливий застінок, де зрадницька жалість спокушає нас давно забутою любов’ю. Я не випадково пишу ці слова: жалість вищого - останній гріх Заратустри. І я, визнаю, майже скоїв його, коли нас перевели з Бреслау відомого поета Давида Єрусалема.

Це був чоловік років п’ятдесяти. Обділений щедротами цього світу, гнаний, принижений і знеславлений, він присвятив свій дар оспівуванню щастя. Пам’ятаю, Альберт Зергель у книзі «Dichtung der Zeit» порівнював його з Вітменом. Порівняння не зовсім вдале: Вітмен славить світ наперед загалом, майже сторонньо; Єрусалем радіє кожній дрібниці з пристрастю ювеліра. Він ніколи не впадає в каталогізацію. Я й сьогодні можу рядок за рядком повторити гекзаметри його чудового вірша «Живописець Цзи Ян, майстер тигрів», які нагадують хвилі тигрової шкіри, що наповнюються неосяжними і безмовними перехрестями неба. Людина з незабутніми очима, попелястим обличчям і майже чорною бородою, Давид Єрусалем виглядав типовим сефардом, хоч і належав до нікчемних і безправних ашкеназі. Я був із ним суворий, не піддаючись ні співчуттю, ні повазі до його слави. Я давно зрозумів, що пеклом може стати все: обличчя, слово, компас, марка цигарок у стані звести з глузду, якщо немає можливості викреслити їх із пам’яті. Невже не буде божевільним той, хто вдень і вночі бачить перед собою карту Угорщини. Я застосував цей принцип до дисциплінарного режиму нашого табору і... В кінці 1942 року Єрусалем збожеволів, першого березня 1943-го він убиває себе.

Не знаю, чи зрозумів Єрусалем, що я його вбив, щоб вбити в собі жалість. Для мене він не був ні людиною, ні навіть жидом; він став символом усього, що я ненавидів у своїй душі. Я пережив разом із ним агонію, я вмер разом із ним, я в якомусь сенсі згубив себе разом з ним; так я став невразливим.

А над нами проносилися великі дні й великі ночі військових перемог. Ми вбирали повітря, що п’янило, як кохання. Серце завмирало від захоплення, немов захлинаючись прибоєм. Все в той час було новим, іншим, навіть сни.
(Може бути, я просто ніколи не знав справжнього щастя, а нещастям, як відомо, потрібний втрачений рай). Не було тоді людини, котра не вдихала би життя на повні груди, цінуючи тільки те, що здатна вмістити й відчути; і не було тих, хто не боявся втратити безцінний скарб. Але моєму поколінню випало пережити все спочатку - перемогу, потім - смерть.

У жовтні-листопаді 1942 року в другому бою під Ель-Аламейном у єгипетських пісках було забито мого брата Фрідріха; декілька місяців по тому повітряний наліт знищив ущент наш родовий маєток, інший, наприкінці 1943, - мою лабораторію. Обкладений усім світом, гинув Третій Райх; він був один проти всіх і всі - проти нього.

І тоді сталося те, що я, здається, осягнув тільки зараз.

Я вірив, що здатний випити келих гніву, але виявив на дні неочікуваний смак - дивний, майже жахаючий смак щастя.

«Я радий поразці, - думалося мені, - тому що кінець близький і в мені більше немає сил».

«Я радий поразці, - думалося мені, - оскільки вона настала, оскільки нею проникнуте все, що є, було і буде, оскільки виправляти і оплакувати те, що сталося, це робити замах на хід речей».

Я перебирав усі пояснення, доки не дійшов до єдиного правильного.

Давно сказано, що люди народжуються на світ послідовниками або Арістотеля, або Платона. Інакше, будь-яка суперечка на більш-менш абстрактну тему виливається в давню й нескінченну полеміку Арістотеля і Платона; через час і простір змінюються імена, обличчя, люди, але не одвічні супротивники. Ця непомітна закономірність закладена також в історії народів. Трощачи у болотній багнюці легіони Вара, Арміній не знав, що стає попередником Німецької імперії; перекладаючи Біблію, Лютер не підозрював, що виковував народ, який знищить Біблію назавжди; наздогнаний 1758 року російською кулею Крістоф цур Лінде у якомусь сенсі провістив наші перемоги 1914-го. Гітлер вважав, що бореться заради однієї країни, проте боровся в ім’я всіх, навіть тих, кого переслідував та ненавидів. І немає значення, що сам він про це не здогадувався: це знала його кров , його воля. Світ умирав від хвороби - ми прищепили йому нещадність та віру в меч. Тепер цей меч обернувся проти нас, і ми подібні до Майстра, що, створивши лабіринт, сам змушений ним блукати до кінця днів; подібні до царя Давида, який засудив чужинця і припік його на смерть, але в прозрінні почув: «Ця людина - ти». Багато треба зруйнувати, щоб створити новий порядок; тепер ми знаємо, що серед цього «багато» - наша Німеччина. Ми пожертвували не просто життям: ми пожертвували долею улюбленої вітчизни. Нехай інші клянуть і плачуть; моя радість у тому, що наша жертва не знає меж і не має рівних.

Сьогодні на землю сходить безжалісна епоха. Її викували ми, що вмерли першими. Невже справа в тому, що Британія служитиме молотом, а ми - наковадлом? Головне, що на землі віднині буде панувати сила, а не рабський страх. Якщо перемога, непідсудність і щастя не на боці Німеччини, нехай вони дістануться іншим. Нехай буде благословенний рай, якщо нам відведено пекло.

Я вдивляюся у дзеркало, щоб зрозуміти, хто я такий і ким стану через декілька годин перед обличчям смерті. Плоть моя може здригнутися, я - ні.

Хорхе Луїс Борхес

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!