Донецькі алюзії або братва як символ сучасної еліти


Один із найвідоміших сюжетів геґелевскої філософії має назву «діалектика пана і раба». Коротко суть його зводиться до наступного. Припустимо, ми вважаємо волю до влади неуникненним мотивом людського буття. Одні люди виявляються такими, що владарюють, інші, відповідно, їм підпорядковуються. Відразу ж виникає питання – чому? Можна послатися на те, що ті, хто владарюють – це заможні власники засобів виробництва, чим і забезпечують собі панування. Таке пояснення пропонує, наприклад, марксизм. Однак ясно, що питання цим не вирішується. Нас цікавить, чому засоби виробництва виявляються, скажемо, у нього, а не у мене? Можна заявити: «Владарює той, хто є сильнішим». Але і ця відповідь надто розпливчаста, саме природа сили, завдяки якій пан панує, і вимагає пояснення, адже не про фізичну ж силу йде мова.

Швидше за все, під силою мається на увазі внутрішня якість як вирішальна ознака владоможця. Якраз про це і говорить Аристотель у своїй карбованій формулі: «Одні люди за природою своєю вільні, інші ж – раби; і бути їм рабами корисно і справедливо». Нарешті, Геґель ставить крапки над i: паном є той, хто здатен поставити життя на кін. Той, хто не зважується на граничну ставку, виявляє тим самим свою природу слуги. Статки рано чи пізно відберуть, коли вони не підкріплені здатністю до смертельного ризику. Традиція буде зметена, коли нагромадиться відкладена спокуса. Отже, сходження еліти спирається на виклик, кинутий смерті, на подоланий страх втратити своє дорогоцінне існування. Такі люди і беруть «безхозну» владу до своїх рук. А вже потім неважко отримати і санкцію на владу – її сформулюють фахівці від слів, коли їм заплатити або, наприклад, переконливо глянути на них. Далі історія розвивається за схемою, описаною італійським філософом Парето: стан панів засновує (або перезасновує) державу як механізм збереження влади, становище в суспільстві на декілька поколінь стабілізується – пану досить лише час від часу потверджувати свою здатність до смертельного ризику.

Однак, через нечастий вжиток, ця риса поступово відмирає, і в якийсь момент чергове покоління владоможців починає триматися тільки на соціальній інерції. Відповідний пункт історичного розвитку Парето назвав втомою еліти: тепер влада належить не пану, а тому, хто виконує обов’язки пана. Зрозуміло, що довго так тривати не може – як кожен «врєменщик», в.о. пана намагається урвати побільше (на майбутнє) і підкупити тих, у кому вбачає загрозу. Але його справа приречена, - нова висхідна еліта, хижа, ненаситна, яка легко кидає на кін свої і чужі життя, рішуче забирає владу із тремтячих рук.

Події, що розгорнулися в Україні за останнє десятиріччя, попри їх суперечливий зміст, передусім знаменують собою процес зміни еліт. Спліснявіла партноменклатура, остаточно втратила хватку пана і була зметена політичним аванґардом, що складався із обділених життям фахівців слова, але не діла. Цей нечисленний аванґард, у свою чергу, тут же розсіявся, оскільки, не володіючи жодною рисою, придатною для відбору до еліти, не тягнув навіть на в.о.

Ім’я нового колективного пана сьогодні відоме: братва. Так само добре відоме його популярне, хоч і тимчасове псевдо - «нові українці». Панування ще не оформлене юридично, але фактично – нова еліта вже править упевненою і твердою рукою. Придивимося до її рис.

Якості, які характеризують «пана за природою своєю», виявляються без жодних труднощів. Бандити ставлять життя на кін не задумуючись. Готовність до ризику поширюється і на майновий ризик, чим заповнюється один із найважчих дефіцитів українського (та й усього постсовкового) суспільства – дефіцит ініціативи і заповзятливості (чи пак підприємливості). Є ще одна, найрідкісніша за наших умов, навичка – здібність до самостійного прийняття рішень і особистої відповідальності за їх виконання: братва пов’язана принципом «відповідаєш за базар». Нарешті, щедрість як незмінний атрибут володаря – вона карикатурним чином оспівана в анекдотах про марнотратство нових українців. До речі, велика кількість анекдотів про нових українців на тлі майже повної їх відсутності щодо представників політичної влади є характерним симптомом: фольклорна свідомість аж ніяк не введена в оману стосовно істинних господарів життя.

Проте, не варто, мабуть, журитися черговий раз з приводу недолугого майбутнього України. Непохитна безстрашність, яка проявляється на рівні інстинкту компактною соціальною групою, є спільним надбанням нації, часом набагато важливішим, аніж освіченість чи навіть історична пам’ять. Горезвісна англійська стриманість може ввести в оману тільки при поверхневому погляді, насправді – вона прикриває відмову від «зайвих рухів», готовність вмить вступитися за свої права. Досить згадати славнозвісних англійських футбольних вболівальників, котрі наганяють жах на всю Європу (ті самі італійські або аргентинські вболівальники, зовні набагато експресивніші, не раз діставали в голову від англійських фанів), щоб зрозуміти, чому над Британською Імперією ніколи не заходило сонце. Хлоп’ята із Ліверпулю здатні постояти за себе, підтверджуючи приналежність до еліти за головним критерієм, і це аж ніяк не заваджає вияву інших, вторинних якостей – тієї ж стриманості та схильності до індивідуалізму, який часом доходить до дивацтва. Ясно також, що влада бандитів була б неможлива у Ліверпулі. У них немає там шансу, позаяк є тверда воля вільних людей, які не втратили навичок пана. В Україні такий шанс є, більше того – його можна назвати стовідсотковим у зв’язку із відсутністю гідних претендентів, які б хоч віддалено нагадували еліту. Але перш ніж говорити про це, потрібно ще раз нагадати, що «спадковість закону» (рівно як і інші складові демократичного вибору) похідна від наявності вільних людей, здатних, при нагоді, пред’явити своє право належати до «вільнонароджених» аж до найвищої ставки на кону.

У середовищі філософів і культурологів з’явилася цікава думка, що античні поліси, перші вогнища демократії, були засновані піратами Егейського моря, саме вони володіли всіма якостями «пана за природою своєю» і могли конвертувати найважливіші навички володарювання у будь-яку доцільну діяльність. Ми можемо цьому не вірити, але пригадаймо, ким були фактично засновані північноамериканські Сполучені Штати, згадаймо завойовників дикого Заходу, відчайдушних авантюристів з кольтом на підхваті, може, не занадто освічених, але непоступливих. Ніколи і нікому вони не мали наміру поступатися своєю свободою. Це їхні нащадки тепер правлять світом.

У довгому списку еліт – піратів, вікінгів, лицарів, шляхтичів, козаків, бандитів, ковбоїв і т.д. - зустрічаються як імена, так і псевда, але всі вони суть передвісники і гаранти демократії. Тепер неважко збагнути, що ж передусім втратила Україна за тривалий час колонізації – людей, які володіють навичками свободи і владарювання.

Опричники і партократія виявилася однією з найшаленіших і найкровожерливіших еліт в історії. Комісари у запорошених шоломах знищували один одного набагато швидше, ніж, наприклад, французькі шляхтичі XVII століття або сучасні українські бандити (хоч деяка квота взаємознищення необхідна для запобігання втоми еліт). У результаті, вже з кінця 40-х років владний прошарок Радянського Союзу формувався виключно за випадковим добором з-поміж чиновницького стану, здібного заледве до підтримки соціальної інерції. Всі чотири «гілки влади», наявної сьогодні в Україні – не влада, а якесь непорозуміння. Братві вони не конкуренти, навіть гідного опору не видно; горезвісна їхня «боротьба за владу» більше схожа на спробу обумовити прийнятні умови для капітуляції. Вартує, правда, відмітити, що суд (система права) в українських владних еліт завжди вважався справою другорядною – не дивно, що залежність сучасного правосуддя від волі нового колективного пана (братви) мало чим відрізняється від «незалежності» радянського правосуддя 30-40-х років. Не може претендувати на роль реальної сили і скривджений натовп, – простої кількості аж ніяк не досить для підкріплення владної претензії, а про жодну «готовність до ризику» не може йти навіть і мови.

Таким чином, прихід нової еліти, що відповідає усім історично апробованим критеріям, не тільки неминучий, але і, у певному значенні, надає збанкрутілому суспільству реальний шанс: появу непохитної, динамічної, ініціативної і свідомої своєї вартості провідної верстви, майбутніх засновників нової життєздатної держави. Поки що братва як еліта у першому поколінні ще не набула спокійної впевненості пана, проте вже зараз без перешкод «набиває стрілу» на Банковій.

Андрій Шкіль

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!