ПОЛІТЕКОНОМІЯ ЖИВОПИСУ


Сучасне мистецтво і маніпуляції з ним на протязі ось вже ста років є найбільшою аферою в історії. Картини, скульптури, асамбляжі будуть зібрані разом і займуть почесне місце в грандіозному музеї людської дурості поряд з астрологією та цінностями демократії.
Відколи накопичення предметів мистецтва стало розглядатися як засіб вкладення капіталу, відколи предмети мистецтва стали суб'єктами інтенсивного обігу, суспільство зіткнулося з проблемою умовності порівняння витворів мистецтва, кожен з яких за своєю природою витвору мистецтва, "за умовами" має відбиток унікальності і є тим більш мистецтвом, чим більш унікальним (єдиним в свому роді): більше того, до оцінки різних витворів мистецтва мусять бути застосовані різні критерії.

Строго кажучи, будь–яка природна ситуація є унікальною, але унікальною в ній є випадковість, а визначальною – повторюваність, за умови що ця природна ситуація не сприймається естетично, як мистецтво.

У витворі мистецтва унікальність є атрибутом. Витвір є мистецтвом, коли він сутнісно інший по відношенню до попередніх. Його повторення вже не є мистецтвом.

Фактично обертається еквівалент – експертна оцінка, де з розвитком процесу первісне свавілля замінюється системою, ієрархією, тому експертна оцінка вимагає постійного розширення поля діяльності – нових витворів. Така система стосунків потребує зняття унікальності, як не унікальна купюра, наближення властивостей потоку мистецтва до грошового потоку, а по–друге, простору для трактування. Ось уже 80 років мистецтво відповідає цим потребам.

Будь–яке сполучення форм і кольорів може зродити будь–яку кількість асоціацій, бути трактоване незліченною кількістю способів. Чим менше зроджувані асоціації детерміновані сенсом, включеністю мови витвору в асоціативний потік життя, чим менше асоціації "законні" (за Гессе), тим більше витвір мистецтва відповідає потребам "експертної оцінки", потребам продажу. Тому так довго живопис є абстрактний як кількість. Як природа випадковий, як природа неунікальний.

Малєвич та Кандинський були завершенням розвитку тієї тенденції в мистецтві, що здомінувала у XIX ст., її крайнім вираженням. Тому їхні картини мають право висіти в музеях, де експозиція зазвичай відповідає потребам систематизації.

Фотографія вирішила більшість тих завдань, що їх постійно мало вирішувати мистецтво, а мистецтво фотографії вирішило їх ще більше. Сьогодні має сенс тільки те мистецтво, де концентрація художнього змісту на квадратному сантиметрі полотна не терпить випадковості (знімає характер випадковості), мистецтво, де твориться нова істина і де втручання випадковості дисонує, як брехня (попередня сутність і попередня істина – завжди брехня). Таке мало кому по зубах, одиноке, в сенсі істинності, несе у собі ту величезну неприємність, що не потребує експертної оцінки.

І це вірно, навіть по відношенню до технічного боку справи. Ми з такою цікавістю досліджуємо технічний бік творчості, бо хочемо ще і ще раз мати підтвердження передчуття, що не існує данності і тривалої визначеності, і все може бути створене зі всього.

Сьогодні мистецтво таке, що пов'язані з ним події, розумування навколо нього, є цікавішими за нього. Воно не є букетом життя, як перше, воно пов'язане з життям, як етикетка з пляшкою вина. Вино випите, колекціонування етикеток може являти певну цікавість для фахівця з етикеток, не для цінителя вина.

Що ж потрібно? Коли входиш до собору Св. Віта в Празі, входиш у зовсім інший Світ, просторіший, світліший, більш повний, ніж той, де ти у себе, де ти знаєш все, як буденно знаєш географію трамвайних зупинок, де ти є хазяїном, майстром. Ти заходиш у Віта і знов почуваєш себе учнем, маленьким хлопчиком в незнайомій майстерні великого Майстра.

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!