Наша криза: коріння і лік


Учітеся, брати мої, думайте…

1. Коріння.

Поточна криза дістала практично всіх: зачепила за живе незаможних, та не полишила в супокої навіть тих, що з неї мають зиск. Наші прикрі тарапати й негаразди повсякчас у нас на умі, на язиці і, звісно ж, у печінках. З їх приводу проллято ріки сліз (як щирих, так і крокодилячих), чорнильної пасти й типографської фарби; списано кучугури паперу на аналізи та рецепти, але, на жаль, майже все поверхове, однобоке і малоконструктивне. Окремі слушні, поцільні зауваги тонуть малопримітними підводними рифами в морі тривіалу, в’язнуть у мулькому болоті звичних наших корупції у всіх її аспектах, глупоти, недоумства і головотяпства, і ніхто, схоже, не робить із них логічного висновку, що єдино здатен зрушити справу з місця. Мимоволі тут задумаєшся: чого ж то нам хибить?

А між тим відповідь, для кебетного, скрита вже в самому запиті: всяке діло починається з задуму й обмірковування, і якщо воно вперто не дається, значить щось було недодумано, кепсько обмірковано, зле розмислено і розважено. От із цього все повинно виходити, на початку ж бо виступає Думка. Решта докладається потому. Політика, економіка, громадські структури, оселі культури і все таке інше нічого не варте в разі хибує думка, мислення, менталітет. Вони первинні й мусять усьому передувати. А подума хтось: “Та я це знаю” – такому скажемо: “Ов-ва! Та ну? Знання без діл мертве.”

Це так просто і очевидно, що ми, зрощені в нечуваних мудраціях, прямо-таки не годні того збагнути і по-справжньому взяти до тями. І, одначе, саме це перший неуникненний, неодмінний крок на шляху до упорання нашої обридлої застарілої кризи; його ні об’їхати, ні обійти. І це має бути не догма, не фраза, а дороговказ до дії, практичний реалізовний алгоритм. Все інше – порожня трата сил, Сізіфів труд, пусте води товчіння в ступі. Економіка, що її масово рахується ключовим чинником до ситуації (плоди марксистської, істматської індоктринації) теж не виняток і кардинально залежить від ефективного мислення. Всі потуги виборсатися з кризи через економічні, не кажучи вже соціальні, політичні, організаційні реформи й перетасовки – гайнування часу, дурна робота, марне чухмарення поверхневих симптомів, що не веде ні до якого реального скутку, доки не наведено належного ладу в головах і ясності в мисленні. Реформі суспільного устрою мала б передувати реформа науки, але хто тим переймається? Хто взагалі бодай згадує про кризу в науці (не економічну, а професійну)?

Суспільно-політична знехіть наших днів це, може, більшою мірою вияв мудрості ніж апатії. Краще не робити нічого, ніж удаватися до негативного пусторобства, яке діється сьогодні на кожнім кроці і від якого, тільки роздрочена, криза, мов та гідра, знову відрощує свої обрубані політ-, економічні та інші голови, з незаторкнутої перехнябленої ганджуватої, понівеченої та зблудженої ментальної основи. І все ж, хоч пасивність і не найгірша лінія поведінки, та й не з ліпших. Під лежачий камінь вода не біжить і, щоб упорати кризу, колись треба починати щось робити, але вже позитивно, під корінь, “у яблучко”, виходячи з людського психо-ментального фактора, аби врешті дійти з тим до якогось пуття, бо час наглить, криза підтискає, терпець у людей уривається, і чекати, поки все якось само собою владнається, аж ніяк не випадає. Потрібне свідоме і слушне втручання в історичний процес. А ні, то й будемо совками, німії подлії раби, жлоби, фарбовані гроби, московське сміття, хлам, непотріб дурної чорної доби.
Пильнуй в корінь – наставляв нас наш вождь і учитель Кузьма Прутків, і коренем усього в нашому випадку саме думка, мислення, філософія. Саме тут і слід шукати причину поточної кризи. Але чи маємо ми чітке розуміння, що, власне, називаємо “причиною”?

На перший погляд – все ясно. Причина – це “явище, яке обумовлює або породжує інше явище” (Тлумачний словник укр. мови); от і все, ніяких проблем. Та тільки реально, як правило, явище породжується не однією причиною, а цілим рядом їх, де кожна в свою чергу може бути зумовлена своїм рядом і т. д. Все це дуже ускладнює картину, і далеко не завжди безпомильно видно, котру ж то із усієї сукупності причин треба усувати чи модифікувати, якщо бажано вплинути на їх колективний результат. Як часто буває, що усуваючи безпосередньо очевидну причину якогось небажаного явища, ми полишаємо незаторкнутими її глибинні основи, а ті знов і знов відроджують її ще буйніше, як то буває з обрізаною гілкою чи волосиною, на превеликий нам подив і розчарування, та й зводять цілу затію на марне! Вся історія людства чи не хрестоматія ілюстрацій до цієї понурої схеми. В тім числі й нашої кризи. І що з цим подіяти, як розбиратись і зараджувати?

Перш за все: універсального алгоритму, формального правила тут немає і не може бути за самою суттю і природою проблеми. Як галузка дерева має свою точку росту, з якої вона постійно виростає, поки та не порушена, скільки ту галузку не підрізай, скраю чи посередині; як волосина росте зі своєї цибулини, скільки не стрижи; як відростає ніготь зі своєї зони росту, – так і для кожного проблемного явища існує своя корінна визначальна причина – точка росту, за цілковитою аналогією з галузкою чи волосиною. Визначити її можна лише, “вживаючись” глибоким проникненням у суть явища, проблеми; цілісним баченням її, а не дотримуючись якихось формальних приписів. Це той випадок, коли комп'ютер не допоможе, треба людям самим думати, і то до-обре думати, бо все це речі здебільшого не з простих. Учітеся, брати мої, – сказав би Поет, – думайте, думайте… Усунути якусь проблему можна лише визначивши її точку росту та в той чи інший спосіб нейтралізувавши її.

Для нашого випадку нинішньої кризи, як вимальовується, – це менталітет, точніше певні його вади, почасти відомі, почасти ж такі, що підлягають іще виявленню і детальному аналізу, а відтак – реформуванню, нейтралізації, усуненню. Такий собі на черзі добрезний шмат роботи, і то в незабарі, час бо наглить, криза підтискає, терпець у люду вривається, астрологія ж водностай указує на 2003, яко переламний еволюційний рубіж, а то вже не жарти, не висмоктані з пальця дешевенькі гороскопи з останньої стронінки жовтопресового “таблоїда”! Тож не пора ні монятись ні длятись, а час таки ловить уже й мишей. Але ж як? З якого боку до цієї непростої справи приступити?

Людина розумна, (гомо сапієнс) мала б, ясно, і діяти розумно та послідовно: застановитись перед проблемою кризи і гаразд її обмізкувати, перш ніж братись до реального діла. Світ наш захаращений яловою марксхизмою та мислеблудом: братися переробляти світ, не пояснивши його спершу до пуття. Кавалерійським наскокам на проблеми хіба що місце у “18-тім году”. Щоб ефективно воювати ворога, треба спершу досконало його вивчити. В нашому випадку це успадкований від старої Системи горе-менталітет. І нормальний порядок дій: розібратися в менталі, а тоді вже перти далі. Щойно з’ясувавши докладно всі вади громади, братися розробляти способи їх усунення. І лиш довідно впевнившись у справедливості висновків (цілком надійна теорія, обмеженого обсягу експеримент) переходити до реалізації ін віво (живцем). До чого призводить недотрим цієї засади, добре видно на прикладі хоч би й того ж перевороту 1917 чи поточних реформ 1991-го та прилеглих до нього років.

Все це начебто лежить просто ока на поверхні – тільки побачити, але на ділі нічого такого не відбувається і близько. І меле-крутиться далі безжорний пустопорожній млин товчіння суспільної води в нашій державній ступі громадської діяльності. З серйозним виглядом численні діячі від політики, економіки займаються якимись-то справами, відчуваючи здебільшого у глибині душі їх марноту, але не знаючи, чим її замінити. А спинитись – то хто ж на це піде? Порожнеча лякає, бо не так природа, як людина боїться пустоти, і нема кому гукнути, що король же голий, що вся суєта пуста. Дивитись і не бачити це, звичайно, паранойя, безглуздя, сліпа дурість. Одним словом – совконойя. І саме в ній і зарита собака нашої поточної кризи, і саме від цього має танцюватися. Вихід з наболілої скрути, власне, і зводиться в істоті до вилікування совконойї та нейтралізації сумних її наслідків. А це, зрозуміло, вимагає передовсім чіткого знання суті хвороби, її симптомів, різновидів прояву та перебігу.

Звичайно, тут можливі як пишуть у об’явах на стовпах, варіанти, але природним виглядає передовсім традиційний спосіб входження свіжої ідеї в життя: вийшовши від ініціативного одинака, вона, аби оволодіти масами, що доведуть її до повної реалізації, мусить стати об’єктом розробки і ширення в невеликої добірної групи десь із дюжину ентузіастів, обєднаних твердим наміром подолати задавнену вже кризу через належну реформу совкового менталітету.

Підбирати членів доцільно з-поміж “білих ворон” совсистеми, доповнюючи, ясно, новонародженими. Далі осередок може вирости до громадсько-наукової інституції (природно напрошується назва “Метанойя” – по-грецьки: зміна мислення, покаяння), а там десь на пізнішій стадії, коли вже основний поштовх буде дано, можуть підключитись і державні установи (чиє бюрократичне загнивання інакше неминуче вграє всю справу), сподійно після того вже, як початок буде покладено, і належна революція в менталітеті невідворотними хвилями покотиться межи люди. Отже, ми, образно кажучи, знаємо, де двері до виходу з кризи, бачимо замок, але як його відкрити? Де ключ?

Тут ми далеко не на порожньому місці, бо чимало вже про вади Системи сказано й написано. Треба лиш позводити все докупи, максимально доповнити, залучивши до того якомога ширші верстви, аби нічого не вгавити, провести при потребі додаткове вивчення особливостей об’єкту дослідження (совсистеми й совка), а відтак завершити повний психопортрет гомо совєтікус’а (чи не “совкуна”, як по-українському?) і совустрою науковими узагальненнями, чіткою систематизацією і, головне, рекомендаціями та методиками з нормалізації спотвореного совменталітету. Завдання небувале в історії, до якого неясно. навіть, як і приступитись, та, на щастя, й тут ми не на голому пустирі: є у віковому доробку людства здобутки, що можуть і в цій нашій скруті стати у великій пригоді. Треба лиш чуйно за ними роззирнутися. Хто схоче, той завжди знайде.

Менталітет совкуна глибоко понівечено совідеологією, за теоретичну основу якої покладено т.зв. "діалектичний матеріалізм”, скомпонований Марксом-Енгельсом з різних, часто зле узгідних між собою, вчень попередників, здебільша перекручених догори дригом в дусі примітивного матерієфетишизму. Оце ось діаматюччя, небезпечний опіум для народу, і слід, бодай краплями, вичавлювати з совкуна, аби навернути його до людської подобизни. Для чого застрільникам, піонерам цього процесу вкрай необхідно мати хоча б загальне уявлення про людську норму – неспотворену картину справжніх законів людської природи, раціональний світогляд, вироблений мудрими за не одне тисячоліття еволюції людського духу, знаний тим, хто знає, під багатьма різними іменами. Для гома ж совєтікуса найпідхожішим, либонь, і буде езотерика .Головне, звісно ж, не в назві. Головне – пізнати істину, а вона визволить із кризи. Та й інших лихоліть.

Нижче включено найнеобхідіші елементарні відомості для тих, хто не має про це жодного уявлення (а то переважна більшість совкунів, і не їх, ясно, в тім вина). Обежимося спрощеним мінімумом, аби не ускладнювати і так не просте через незвичність завдання, що вимагає тривалого вживання в новий і нетиповий зараз спосіб світосприйняття. А кому і наведений матеріал видасться до нев’їжності незвичним, може його пропустити (краще все ж не повністю, а лише особливо трудні місця), відклавши докладніше ознайомлення до майбутніших часів, але тоді, звичайно, подальший виклад втратить для них багато зі своїх тонів, обертонів та ньюансів. Отже –

2. Необхідні ази езотерики для "чайників".

Для фактичних сповідників матеріалістичного світогляду (більшості, отже сучасних цивілізованих людей) чи на найбільшим потрясінням основ езотерикою є її доктрина багатоплановості світу на противагу одноплановому пласкому матеріалізму, для якого єдино реальними є фізичні тіла, грубопомацні, понюшні, видимі; все ж інше фікція, вторинне, маловагоме. В марксизмі проблема первинності духа чи матерії прямо проголошується основним питанням філософії, і залежно від відповіді вся філософія різко поділяється на "правильну нашу" (матерія первинна) і "хибну, не нашу" (всі інші погляди).

Для езотерики ж білий світ далеко не вичерпується матеріальним планом. Езотерика знає і визнає й інші реальності, окрім чисто фізичної, матеріалізм відмахується від них як від "надбудови", тобто чогось другорядного, позбавленого реальності, неістотного. (Неясним залишається питання чи матеріальним був той привид комунізму, що свого часу так настирливо бродив Європою). Езотерика, звісно, не заперечує існування матерії, але не обмежується лише нею, тому вона не протиставляється матеріалізмові, а включає його окремі здобутки як частину, не надто велику та важливу, своєї обширної (власне, панреальностевої) сфери зацікавлення. Не все в житті так просто, як у четвертій главі історії партії чи підручнику наукового комунізму.

Матеріальний, або ж фізичний план не потребує особливої презентації: це всім добре знайома "об’єктивна реальність", дана нам у відчуттях зорових, слухових, дотикових і т. д.; це весь наш звичний об'єктивний світ, яким з погляду матеріаліста і вичерпується весь світ, що насправді існує (за влучно шкульним висловом філософа Соловйова світогляд собаки, для котрої спецінтерес являють речі, які можна з'їсти, та ще дрючки і каменюки - зі зрозумілих причин). Для езотерика ж фізична матерія лише один з семи підрозділів за звичною термінологією планів, або ще сфер, об'єктивної реальності космосу, нічим не реальніших за інші шість, а в певному розумінні, як побачимо далі, по великому рахунку, навіть найменш реальний, найвідносніший, найефемерніший, чистісінька комп'ютерна віртуалка, хоч для сучасної людини і здається найреальнішим, а то і єдино реальним. Це просто тимчасовий "бзік", прикра “загогулина” світосприйняття, притаманна теперішній не надто ще високій стадії еволюції людини. Значна частина людства переросла вже цю стадію і наближається пора масового її подолання, зокрема пересічним совкуном. Це одна з істотних передумов ментальної революції чи трансформації, необхідної для упорання кризи.
Справа це не проста, вимагатиме труду і часу. На разі ж досить вдумливо сприйняти викладене як можливу гіпотезу, чию достовірність належить підтвердити згодом практикою, перевіркою на ділі. Таке пройшло з успіхом чимало людей. Чом би й не шановному читачеві? Ясно, що обмежуватись врахуванням лиш одного чинника з кількох (семи), значить прирікати себе на численні промахи і ляпсуси.
Наступний за фізичним план астральний, сфера відчуттів, почуттів, бажань, емоцій. Все це речі невидимі, проте, згідно з езотерикою, такі ж реальні, як об'єкти видимого світу, ба, навіть, у багатьох відношеннях реальніші попри всю їх тонкість і начебто невловимість. Коли у Вас болить зуб, то що для вас реальніше хворий зуб чи відчуття болю? Про що Ви більше думаєте, чим більше переймаєтесь своїм болем чи фізичною природою та структурою того зуба? Що тоді первинне а що вторинне? Отож бо й воно. На цьому простому прикладі можна істотно підвести себе до розуміння, що матеріальне це ще не конче саме реальне, і на фізичних об'єктах реальний світ клином не зійшовся.

Далі йде ще тонша, невловиміша сфера думки, мислення, розуму, інтелекту з неодмінним його атрибутом пам'яттю, ментальний план (манас на санскриті), заселений людськими помислами, ідеями, що виступають там як об'єкти, єства, істоти. Речі, зрештою, добре знайомі сучасній людині, треба тільки навчитися сприймати їх не як функцію мозку (теж, по суті, гіпотеза, далека від цілковитої доведеності), а як самостійні об'єкти або істоти, що використовують мозок як знаряддя свого прояву на фізичному плані. А на ментальному спроможні любісінько собі існувати і без фізичного, точнісінько як і відчуття, емоції людини можуть прекрасно обходитись без фізичнх провідників, обмежуючись проявленням лише в астралі. Нелегко типовому представникові сучасної цивілізації засвоїти отаку точку зору, але час зробить своє, еволюція людської свідомості йде за непорушним планом, і автор урочисто обіцяє, що вже нинішнє покоління пострадянської людності житиме в умовах торжества езотеризму та й побачить крах тотального матеріалізму. Перш, ніж збудувати дім, треба сформувати його ідею, як базис для матеріальної надбудови, втілити її в кресленнях, а вже відтак у камені й дереві. Ідея може існувати, лишаючись невтіленою, без матеріліазації, а от матеріальний об'єкт немислимий без його ідеї (не конче породженою людиною). То що ж тоді первинне ідея чи матерія? Але багато хто ще й досі перебуває у полоні фетишизації матерії, прикрого, як на нове тисячоліття, анахронізму, недоречної данини віджилій епосі.

Трійця розглянутих космічних планів (представлених як у Всесвіті, так і в людині, чому її називають також "мікрокосмом") не становить особливих труднощів для розуміння як на пересічну людину. але вже четвертий план не піддається простому витлумаченню, бо він перебуває в початковій стадії освоєння людством, навіть чіткої назви в нашій мові не маючи. Тому найчасіше користуються санскритським терміном "буддхі", від кореня "буддх" будити; отже: пробуд, пробудження, чуйність. Вживають також назви "духовний розум" чи "духовна душа", "світ вогняний" та інше. Можливо, з-українська доладно було б піднести до рангу відповідного терміну "тяма", маючи на увазі що тямущий це щось більше, ніж просто розумний. Глузд і кебета теж близькі за семантикою вирази. Непогано вписується в "буддхі" латинське запозичення "інтуїція", тобто "пряме безпосереднє осягнення істини без попереднього досвіду і логічних умовиводів", але поняття "буддхі" ширше за обсягом.

Той, хто в школі дружив з математикою знає, як легко і приємно доводити складну, навіть, теорему, коли "бачиш" (слово, що саохіть напрошується в цьому разі) її всю одразу, мов якесь цілісне єство; відчуваєш, схоплюєш пряму ідею доказу на відміну від сухого, крейдяного, марудного доведення по етапах, послідовність яких логічно бездоганно веде до цілі, переконлива для ума, та серцю нічого не говорить; хід доказу треба, як не противно, через силу зазубрити, інакше зіб'єшся, а ще краще підглядати в шпору, тоді, як у першому випадку все іде гладко, само чіпляючись одне за одне, аби лиш не випускати з поля внутрішнього зору отой цілісний образ. Оце і є доброю ілюстрацією різниці між діланням буддхі та інтелекту. З першим Ви того доказу довго не забудете, а в разі потреби запростачка поновити в пам'яті, чого не скажеш про другий: з ним склав іспит і все геть кудись безслідно звітріло. Глибше манасу отже не проникало. А ще той, у кого буддхі вже досить зіп'явся на ноги, знає, як гидко буває доводити строго формально те, що й так очевидно, тобто "видно". (Таке часто робиться в формалістичній математиці при так званій аксіоматичній розбудові теорії.) Це свідчення того, наскільки буддхі ефективніший за манас, вищий нього. Там, де можна обійтися без інтелекту (тобто манасу), там краще без нього й обходитись. Це приємно, прогресивно і добре виплачується.
Бо буддхі (шостий план) вищий, ліпший за інтелект (п'ятий план), от тільки нелегко дається; така здатність розвинена у людей поки що значно слабше, ніж порівняно вже досконалий інтелект. Буддхі ще досить непевно стоїть на ногах, дає збої, тому результати інтелекту надійніші, він мов нехиткі милиці, на які має спиратися до часу кволий ще новонароджуваний буддхі. (В інтелекті ми вже як удома, в інтуїції ще гістьми, дехто й незваними; але який дурень стане користуватися милицями маючи здорові міцні ноги? Інша справа, в кого ноги ще слабі або не звідти ростуть...;)

Серцем чую це про буддхі вираз: але ж і "дай серцю волю заведе в неволю". Оця обставина і лежить в основі нинішнього домінантного становища інтелекту в науці, зосібно математиці, але не тільки. Культ інтелекту характеристичне знамення всієї новочасної цивілізації; до якоїсь міри це й виправдано, тендітна й слабовита новоявлена інтуіція не раз заводила в непорозумілості (винна в тім, ясно не інтуіція, а наше слабе володіння нею), та потрібна й обережність, аби не перебрати усердя в опорі на інтелект і не вгавити тої критичної точки, де культ його з прогресивного чинника обертається на формалістичне гальмо. Цей момент заслуговує нині на особливу увагу як надзвичайно актуальний.

Те, що сьогодні інтелект пересічно дає надійніші результати (хоч і він від збоїв не застрахований, чому Чорнобиль свідком є не ложним), ще не означає, що так має бути завжди, ні, що він взагалі може обходитись без інтуіції; тим більше не означає, що він вищий за неї, як тепер багато хто вважає. Труднощі алгоритмізації, з якими зіткнулась була кібернетика, власне, й пояснюється недорозвиненістю буддхі, без якого створення формальної моделі неможливе; користуватись готовою моделлю на це досить і манаса. Неафішований провал амбітної кібернетики Н. Вінера і Ко. теж пояснюється переоцінкою інтелектової спромоги, вірою в його всемогутність та ігноруванням будхічної тями. Це звело далекосяжні обіцянки створення штучного мозку до скромних бухгалтерських та інших облікових переборів чи елементарних обрахунків на базі цифрових данних.

Річ практично вельми корисна, але дуже далека від омріяного та бундючно обіцяного торжества інтелекту. Така от рахуба! Тут чи не єдиний раз Гуталін (як звано в народі Сталіна) сказанув ненароком правду: кібернетика, як її бачили першотворці лженаука, що дюбилась великого поступу в іншому напрямку: коп'ютеризації як алхімія (з погляду офіційної науки) провалилась у проголошених нею цілях, але ненароком започаткувала цілком наукову сучасну хімію. І слід би не замовчувати честьмундирсько цей кричущий факт, а зробити з нього належні оргвисновки стосовно подальшого службового становища інтелекту. Це коло питань є вельми актуальним у сьогоднішній науці. Проблема в тому, щоб довести природу протистояння інтелекту й інтуїції до свідомості науковців і докласти зосереджених зусиль на розвиток і зміцнення інтуїтної потенції та поступове перебрання нею провідної ролі, замість інтелекту. Нерозумно всі яйця класти в один (інтелектний) кошик.

Якщо інелект уподобити до соціально близького йому комп’ютера, то буддхі виступатиме в ролі оператора. Але цим план будхі далеко не вичерпується. Такі речі, як блаженство, любов, симпатія, самозречення і самопожертва, сумління, чуття краси, натхнення, геніальність, душі високі поривання, добро та шляхетність, велич, пророчі прозріння, щира релігійність, праведність і справедливість, все світле, загальнолюдські ідеали і тому подібне належать до сфери буддхі та, проектуючись провідним променем до інтелекту й астралу, зігрівають людину до пориву і чину. Проблески того всього не оминули майже нікого з нинішнього людства, але повний розквіт ще лиш на черзі в майбутті.
Слід навчитися чуйно ловити хиткий баланс між доцільними перевагами, що їх має сьогодні чіткий, хоч і обмежений інтелект, і тими широкими перспективами, якими здатна забезпечити глибша та проникливіша, хоч поки що юна і неопірена, недосвідчена інтуїція. Воздати інтелектові інтелектове, інтуїції ж інтуїційне! І взяти курс на поступовий перехід від культу першого до культу другої (культ річ небезпечна, не так давно всі ми на ній опеклися, але за розумного культу буддхі розвиватиметься значно інтенсивніш, і на якійсь стадії, в розумних межах, це корисно і, мабуть, неуникненно). Все це даватиметься нелегко і не враз, але дуже варто заходу й докладеного труду. Головне ж, як далі побачимо, це категоричний безальтернативний імператив і будь-які вагання тут просто марна дурість.

Переходячи до п’ятого космічного плану, чистого духу (“атма” санскритом), про який неможливо говорити в термінах чітких логічних дефініцій, оскільки це найвища сфера в людині і ледве починає прорізуватись в її свідомості, звернемо увагу на те, що між планами нама різкої межі, а один плавно переходить в інший, як кольори в райдузі, причому у просторі всі плани не розділені, а співіснують сумісно, як кольори райдуги в білому світлі, як радіохвилі різної частоти в єдиному ефірі, як сіль у водному розчині, а той у губці. І, міркуючи за аналогією, дух це щось настільки вище інтуїції, буддхі, наскільки та вища інтелекту, а той, в свою чергу, вищий за емоції. Якогось ліпшого формального означення для духа придумати важко, за самою його грансцедентною природою. Безмежного обмеженим не осягнути, великого в мале не увібгати.
Але можна все ж дати певне поняття про дух, як про область максимально приступного людині наближення до Божества, квінтесенцію всього в ній найвищого, одвічну іскру Божу в людині, промінчик Абсолюту, центрального Сонця Всесвіту, в чому, звісно, більше поезії, ніж модерної науковості; та науковий метод не єдино можливий метод пізнання, і там, де вичерпується його спромога, вступає в свої права поетичний, інтуїтний інакший, але це зовсім не значить менш вартісний. По великому рахунку він вищий, потужніший, та по молодості проявлення в людині щойно починає прорізатися, спинатися на ноги, однак за ним велике і славне майбутнє. До речі, дабре всім знаний знак хреста ще задовго до Христа символізував неодноплановість світу: горизонтальний щабель матерію, а вертикальний дух. Маючи спільну точку перетину, вони співіснують кожен зі своєю функцією, роздільно, та об’єднані спільною справою феноменального прояву Абсолюта у вигляді Космосу. Християнство надало цьому символу нового звучання, але й старого не варто забувати, тим більше, що по духу вони ніяк одне одному не суперечать: Сина Божого розіп’ято на хресті феноменального світопрояву.
Дух це сама сутність людини в її найвищому прояві, її справжнє, найавентичніше “Я”, внутрішнє ядро її єства і самості (“атма” на санскриті власне й означає “сам”). І тому одним з традиційних способів прозріння в природу духа виступає в езотериків зосередження на спробі збагнути: хто я такий? Це не лише важлива філософська проблема, а й вправа в буквальному розумінні: пошукувач істини може годинами питати себе “хто я?” (“ко гам?” на санскриті – священній мові езотериків). І просте й пусте на перший (матеріалістичний) погляд питання це, як виявляється, чаїть в собі незглибимі таїни мудрості і є потужним важелем розкриття людського мисленевого потенціалу. “Пізнай себе самого” в цьому заповіті ключ до пізнання Всесвіту через мікрокосм – людину.

Примітивний міщанин чи дикун ототожнює себе зі своїм тілом, тобто фізичним планом (хоч Елочка Людожерка, либонь, зі своїм одягом; “я сьогодні така красива” це в неї зглядно платяної обнови). Та більшість сучасних людей легко погодиться, що “моє тіло” це ще не “Я”. Примітивніші схильні будуть ототожнювати себе зі своїми емоціями, а просунуті і розвинуті радше зійдуться на тому, що їхнє “Я” формується їх думками, мислепроцесами. Але немало таких, кого й це не вдовольнить, бо відчувають, що мислення є лише проявом і знаряддям чогось, що стоїть поза ним, а це і є будхічна сутність людини. Найпросунутіші ж одиниці, що їх відносять до пророків, провидців, прозорливців ідуть у цьому напрямку ще далі, вбачаючи поза сферою буддхі ще вищий план – духовий, для якого буддхі є лише полем виявлення. Вертаючись до повищої аналогії з комп’ютером, атма це програміст, автор програм, які оператор будхі реалізує з допомогою інтелекту все того ж комп’ютера. Автор дух і є найвище, найістотніше найсуттєвіше “Я” в людині, внутрішній незворушний свідок і осмислювач усього, що з нею відбувається, Той, Що в Тобі Сидить (“антар’ямін” санскритом). Ним живе і тримається купи все, що ми відносимо до свого буття і сприймаємо як свою самість. Він започатковує, скеровує та оцінює, переварює і засвоює наш життєвий досвід, лишаючись для переважної більшості непізнаним позасценовим режисером всієї нашої життєвої одісеї в інтересах світової еволюції та остаточної перемоги правого діла: побудови космічного ладу у відповідності з задумами, промислом, директивами і законами Абсолютної Волі честь їй і хвала.
Пересічно все це поза полем звичайної свідомості і людина явно бачить лише наслідки в нижчих проявах свого єства, та рідкісні короткі проблески, прозріння в царину духа (т. зв. ілюмінація) сповнюють людину невимовним екстазом і піднесенням, оп’янінням космічною свідомістю, назавжди міняють її життя, незабутньо заполонюючи потягом вперед (власне, назад!) у ті осяйні висоти і зневагою до міщанських ідеалів матеріального світу. Нині це прерогатива передовсім поетів, митців, філософів, релігійних ревнителів, та, як запевняють мудрі, в далекому майбутньому, ніде не дінемось всі там будемо, заради чого й варто власне жить. Сьогодні ж лише обрані одиниці можуть перебувати постійно в стані космічної свідомості, нірвани, в царині духа, де поняття всілякої роздільності розчиняються мов міраж в пустелі, а чуття єдиної космічної родини набуває такої ж помацної реальності, як для посполитих та простих - відчуття холоду чи жару, або яскравість сонячного проміння. Їм же те космічне прозріння треба ще заробити настирливим трудом на ниві духовної еволюції.
Атма, будхі, та вищий манас творять т. зв. “вищу тріаду” (індивідуальність), яка на відміну від особистості (всього що нижче) переживаючи т. зв. “смерть” (розклад на атоми, гниття і розсіяння на атоми фізичного та інших нижчих своїх планів чи тіл), по якомусь часі знов “обростає” новими їх аналогами, тобто відбуває нове “народження”, чи втілення (інкарнацію). Це практично безсмертя для справжнього “Я”; голий, як той казав, медицинський факт, хоч і не просто його проковтнути совєтському чоловєку, вигодуваному на діаматській сьорбанці. Помрем, зрештою, то взнаєм. Довідно. І переконаємося, що жити так, ніби життя дається людині тільки один раз (і мета його – побільше встигнути з'їсти й напитись) найбільша дурість, доведена до культу в Есесерії. А прожити його треба так, щоб не доводилось довгою серією наступних інкарнацій болісно виправляти нагромаджені недотяги й переступи проти власної та світової еволюції. Закон карми ( розплати за протидію та винагороди за сприяння еволюції) справедливий і невідворотний. Туман і плутанина в цьому питанні один з найшкідливіших дефектів совєтського менталітету. Сама постановка питання про мету життя – з діаматських позицій пуста і сміхотворна "містика й попівщина". Чи ж диво тоді, що життя слвка як правило складалося пусто і сміхотворно? А між тим насправді мета життя максимально узгоджувати свої дії, коливаючись синхронно з генеральною лінією космічної еволюції, що об’єктивно добре, бо сприяє її ході, суб’єктивно ж добре, бо забезпечує в кінцевому її рахунку (механізм не завжди очевидний для обмеженого людського зору, але езотерично факт) максимум блага і вдоволення для індивіда в тій же чи одній з наступних інкарнацій. Земля, як людська домівка під час фізичного втілення, зовсім не передбачена бути безжурним раєм, а радше школою, лабораторкою, тренувальною залою, полігоном нелегких досягнень з недовгими хіба перепочинками. Тому всі спроби влаштування перманентного земного раю (марксоблудіє, так би мовити) – пуста, езотерично безграмотна, приречена до ганебного провалу, скільки б не докладалося зусиль на її реалізацію.

Однак безсмертя вищої тріади має реальний сенс лише для тих, що розширили свою свідомість у її межі. Ідентичність же тих, що не піднялися до цього, пропадає безслідно. Яке в трясці безсмертя для Елочки? – воно зігниє разом з її останньою шмоткою. Тріада зберігається, але поскільки вона у самосвідомості їх особи так і не проявлялася, то від “Я” їхнього, як вони його розуміли і сприймали за життя, по смерті не лишається нічого. Безсмертне те, чого начебто і не було, а що було, те загуло. Разом із безсмертям. Отже, простий рецепт реального безсмертя: розширення свідомості. Інакшого не дано.
Але розширення свідомості означає для сучасної людини подолання такого характерного для неї вузького егоїзму, закоріненого, як ми побачимо далі, в манасі, інтелекті, і позбавленого будь-якого підгрунтя у вищих сферах. Перехід центру людської свідомості поза рамки манасу усуває, звичайно, егоїзм, але і навпаки: зусилля з подолання егоїзму стимулюють розширення свідомості у вищі сфери. Тому золоте правило моралі “не роби іншому чого собі не бажаєш” не занудливий туркіт приставучого проповідника чи “училки”, не відчіпний податок, що від нього так до речі було б ухилитись, а стандартна вправа психологічного автотренінгу, надійний рецепт урвати куш безсмертя і блаженства, розлитих у вищих сферах. Це як гамбіт у шахах: жертвуєш пішака виграєш фігуру, а там і партію. Езотерика отже не просто абстрактна догма, а дуже практичний дороговказ до дії, шлях до великої для себе, дорогенького, приємності й вигоди. Моральний кодекс в езотеричному світлі виявляється, зрештою, дуже раціональною і доцільною, еволюційно цілковито виправданою річчю. Аморалка ж просто не виплачується. Собі, по великому езотеричному рахунку, дорожче.

Стверджується, що крім п’яти розглянутих космічних планів, представлених у мікрокосмосі людини відповідними “тілами”: фізичним, астральним, ментальним і т. д. (вкладеними одне в одне кшалтом, згруба кажучи, цибулини), існують ще два плани, які, проте, досі як феномен не проявилися і тому настільки вище нашого розуміння, що про них годі взагалі будь-що говорити. Поживем – побачим. Поки що хіба тільки що використана вище нами аналогія може допомогти розмістити їх на поличках інтелекту під назвами Божественного (найвищого; “аді” санскритом) і Монадичного (“анупадака”). Аді, анупадака не відрізнимі зараз від атми, тому вони ніби творять сукупно триєдність, чи трійцю, що в тій чи іншій формі виступає в різних релігіях, збиваючи з пантелику книжників та теологів позірно протиречивим поєднанням єдності з диференційованістю. Особливо побиватися з цього приводу не варто: якщо сьогодні трійця комусь ніяк не вкладається в голову, то просто відкласти її до слушного часу, та й квит.
Всього космічних планів сім. І, як запевняють мудрі езотерики, сімка – це важлива константа Всесвіту, наскільки сягають їхні знання. Кожен план ділиться на сім підпланів. Для фізичного, наприклад, мірою розрідженості, це твердий, рідкий, газуватий стан речовини. Решта чотири (ефірні) нами ще не пізнані, хоч фізика підбирається до четвертого – плазми. Ці тонші фізичні підплани творять т. зв. ефірного двійника людини, зрідка, за особливих умов видимого в вигляді “привида” розмитої білястої хмарини. Вага ефірного тіла дорослої людини коливається в межах 60-70 грам, отже, матерії там не густо, але цілком помацно. В чому стеклі матеріалісти можуть легко переконатися, організувавши власне вмирання на досить чутливих терезах: в момент т. зв. “смерті” ефірне тіло виділяється з грубо фізичного, що фіксується відповідним стрибком у показах терезів. Треба тільки не відволікатися сторонніми думками, природними за такої немаловажної події в біографії (як не як рівнозначної переїзду на нову квартиру) і невідривно пильнувати стрілки на шкалі терезів. Щасти вам, допитливі!

Хоча в людині проявлено лише п’ять із семи космічних планів, та за езотеричною традицією вони поділяютья на сім-таки “принципів” і, відповідно, сім “тіл”. І це не примха, не просто данина підгонкою шанованому числу, а зумовлено тим, що стадії еволюційного розвитку людини та її космічної домівки – Землі та Сонячної системи – підкоряється закону семиетапності, на кожному з яких основний процес розвитку зосереджується на відповідному черговому тілі.

Звичайно розрізняють:

1. Грубе фізичне тіло, наш добрий знайомий, хоч ми ще й далеко не до всіх його секретів добралися.
2. Ефірне тіло (“двійник” фізичного тіла, провідник “прани”, життєвої енергії). Саме воно відповідальна за незбагненне для офіційної науки точне відновлення дактилоскопічних ліній на пошкодженій матеріальній шкірі пальця: лінії коріняться в ефірному тілі і не порушуються при чисто фізичній травмі.
3. Астральне тіло (носій бажань, емоцій).
4. Інстинктивний розум (підсвідоме, розум “групової душі” біологічного виду, як у тварин, які ще не мають індивідуальності; являється органом, полем прояву колективного розуму цілого виду; не плутати з інтуіцією, часто схожою на інстинкт безпосередністю дії, на відміну від рахубистого інтелекту; проте перший нижчий інтелекту, тоді як друга – вища; між обома по суті прірва і схожість зовнішня, поверхова).
5. Інтелект, манас. Чотири нижніх підплани (“рупа”) наділені формою, тут сидить генератор всілякого формалізму; три вищих (“арупа”) безформні, царство абстракцій.
6. Буддхі. інтуїція і т п.
7. Чистий дух (атма).
В наш час зелену вулицю еволюції дано п’ятому принципу, чи тілу, що і пояснює культ інтелекту, характерний для сьогодення; і ми впритул підійшли до періоду інтенсивного розвитку шостого. Такі переламні переходи цілком природно супроводжуються різними напруженостями та кризовими явищами, і наш перехідний час не становить винятку: це таке ж натуральне явище, як висока температура при застуді, що є захисною реакцією організму і сприяє нейтралізації хвороботворних мікробів. До цієї вельми слушної аналогії ми ще повернемось в кінці розділу.
А тепер нам доведеться кинути стислий погляд на езотеричну космогонію та закони розвитку Всесвіту, без чого повноцінне розуміння всього комплексу проблем, пов'язаних з об’єктом нашого розгляду, поточною кризою, неможливе.

Передовсім, необхідно твердо засвоїти визнавану діаматом, навіть, суто моністичну доктрину єдності світу: попри все його розмаїття, диференційованість і багатогранність, все мислиме і немислиме, що існує в світі, є всого лише різними проявами єдиного субстрату, підложжя, кореня, з якого все вилонюється і котрим все тримається. Це і є Абсолют (“Парабраман”) – безвідносна основа, нічим сама не обумовлена причина всього (езотерика не в захваті від терміну “Бог”, залапаного, спотвореного, позбавленого суєтним ужитком чіткого сенсу, хоч і не наклада на цей термін, ясно, жодного табу. Краще хоч якийсь Бог, ніж, як рече безумен в серці своїм...). Всі позірні різниці й відрубності лише данина нашому незнанню єдиної справжньої абсолютної Реальності, її відносні, дочасні, фіктивні прояви, еманації, маніфестації, феномени. Ми не можемо в нашому нинішньому відносному дочасному стані ігнорувати їх, але знати їхню справжню природу і ціну аж ніяк не зашкодить.

Цілком зрозуміло, що природа Абсолюта іще менше надається до нашого пізнання, ніж вищі космічні плани, але для задовільної орієнтації в довколишньому світі важливо хоча б здавати собі справу з факту його (Абсолюта) існування і неіснування нічого іншого поза Ним. Оце власне і є все, що ми можемо довідно знати про сутність Абсолюта, але вже й це немало. Абсолют – це Те, що обіймає і породжує Все, лишаючись поза досягом людського пізнання. В езотеричній традиції прийнято його просто так і називати: Те (“Тат”), подібно до того, як у людському колективі людину, що з якихось причин домінує в помислах оточення (напр. крутого боса) називають просто “він”, – і всім ясно об кім річ.

Форма існування Абсолюта характеризується строгою ритмічністю: періоди прояву у вигляді Космосу (Велика, чи Мага-Манвантара) змінюються рівнотривалими, (як стверджується по 314 000 000 000 000 земних років) періодами всесвітнього розчинення, як на людський погляд, в небуття, ніщо, але радше – потенційність, латентність (Мага-Пралайя). І так од віку й до віку без початку й без кінця. Аналогічна періодичність чинна і в межах проявленого буття: день і ніч, зима – літо, фази місяця, сон та інші біоритми, як серцебиття чи диханя. Як у великому, так і в малому; як нагорі, так і внизу. Принцип циклічності, з яким ми щойно ознайомились – улюблена Абсолютом форма існування Космосу і буквально пронизує все його буття. При цьому менший, чи внутрішній цикл, завершивши один повний оберт, знов починає свою рутину при вищому стані, чи стадії, більшого, зовнішнього циклу, – при наступному значенні його параметра, як сказав би сучасний програміст, котрий легко вбачить у такому облаштуванні Космосу, що зграбно поєднує консервативну повторюваність із оновлюючим поступом, звичний принцип “цикла в циклі”, часто-густо багатоярусного “цикла в циклі в циклі...” В темному докомп’ютерному 19 столітті цю ідею виражали розхожою навіть серед марксистів фразою “історія розвивається по спіралі”. Як бачимо, науково-технічний прогрес, окрім усього, ще й збагачує нас стилістичними можливостями для слушних аналогій.

В межах згаданого великого періоду є ще й менші цикли – “дні і ночі Брами” (Манвантари і Пралайї) по чотири з гаком мільярдів наших років, коли на ніч вмирає лише все живе, грубша ж частина Космосу просто засинає до “ранку”, з настанням якого все знову оживає. 360 “діб Брами” (Бога-творця світу в індуїзмі) становлять “рік Брами”, а сто років – “вік Брами”, тобто все ту ж велику Мага-Манвантару. Дух забиває від таких космічних тривалостей, але ж там, десь серед них і наше місце під сонцем космічної конституції у космічній нашій кватирі (чи краще сказати на кораблі?) – планеті Земля. Про це корисно хоча б зрідка згадувати заради широти погляду і вірного розуміння свого місця в світі, знаючи яке людина вже не може лишатися такою ж. як і раніше “безволосою мавпою”, хіба мудрішою, а, отже, кращою й ефективнішою.

Що твориться космічної ночі в Мага-Пралайї нам годі загадувати, для нас то небуття, ніщо, відсутність будь-якого існування, зрозумілого для нас; то що ж про нього можна сказати? Інша річ – із погляду Абсолюта: у нього то лиш інша форма буття, щось ніби сон, і хто зна, які сни маряться Абсолютові в його Мага-Пралайї. якщо, звісно, маряться взагалі. Але для нас, таких як ми зараз є, все то тайна за сімома печатями, від якої нам. зрештою. зараз ні холодно. ні жарко, хіба проста цікавість підшпигує: заглянути б.
Інша річ – “удосвіта”, з початком Мага-Манвантари, коли Абсолют починає проявлятися, маніфестуватися у вигляді Космосу. Ось що в стислому викладі говорить про це езотерична традиція (і утримайтесь, пробі, до часу, від пустого питання: відки вона те знає).

Настає пора за одвічним його Звичаєм та Законом, і благословляється Абсолютові переходити від сплячки до трудових буднів Мага-Манвантари; і в заповідану годину із Безпричинної Причини вилонюється Велика Божественна Сутність, ім’я котрої Логос – по-грецьки “слово”, але також і “розум” і “думка”, та ще понад 30 інших значень. Отже, така люба серцю кожного теолога теза “на початку було Слово” – скорше всього неточний переклад з Євангелія ап. Іоанна. (Слово, звичайно, теж велике діло, але не найперше; сфера мовчання – вища й потужніша.). “Думка”, “Розум”, чи й "Закон" було б, мабуть, доречніше, а ще ліпше – власне “Логос”, як ім’я першої еманації Абсолюта в процесі космотворення, котра, щойно зродившись, приступає до виконання своєї місії: керівництва цілою Ієрархією Божественних сил і сутностей, що з’являються слідом за Ним (всі вони, зважте, колишні люди, що пройшли і успішно завершили повний курс людської еволюції в попередньому Космосі й більш не потребують матеріальної оболонки, тобто тіла). Це – будівники Всесвіту, т. зв. планетарні Духи, творці світів. Кожен з них має чітку сферу відповідальності, своє спец завдання, і кожен космічний об’єкт – планета, система і. т. д. має свого Ієрарха з цілим численним штатом підпорядкованих Йому відповідно кваліфікованих співробітників з чітко розписаними обов’язками і старшинством, строго узгідним з потребами загальної справи і талантами виконавців, – ідеальний взірець для наслідування людським інституціям, далеко, на жаль, не завжди дотримуваний ними, особливо на пост-совєтських просторах.

І вся ця злагоджена ієрархічна структура на чолі з Головним Зодчим Космосу – Логосом, щойно виникнувши, береться повільно та неухильно розбудовувати Космос, Світ, Природу згідно з Божественними приписами, вказівками і настановами Логоса (котрий, розуміється, й сам під Абсолютом ходить) – творця Всесвіту в тому розумінні, як архітектор є творцем будівлі, хоч і пальцем не торкнув жодної в ній цеглини, а створив лиш креслення і передав його до виконання працівникам. Так ведеться у всьому Космосі, так здійснюється всяка творчість – і сам Космос не виняток: ще до постання Всесвіту він вже зароджений в усьому своєму обсязі Вселенським Розумом Логоса у вигляді прообразів, ідей усіх сил, думок, форм, емоцій, інтуіцій, що мов засіяне зерня мають визначити всю подальшу еволюцію світобудови, самі бувши плодами минулих манвантар.

Наступна стадія – творення Матерії, тої субстанції, що в ній має реалізуватися, втілюватися, проявлятися творчий задум Архітектора Світу – виготовлення будівельного матеріалу для майбутньої побудови.

За "сировину" для цього править т. зв. Мула-Пракріті (Корінь-Матерія), одвічний аспект Абсолюта, що зберігається навіть за великої Пралайї в стані непроявленої незайманості та неймовірної розрідженості і є субстратом, основою, вихідною речовиною для всіх видів космічної матерії – від найтонших до найгрубіших, у чиїй градації розрізняється сім ступенів щільності, що й утворюють, власне, ті сім космічних планів, чи сфер, характеристиці яких ми присвятили вище добрий шмат уваги. Тепер же ми маємо нагоду кинути езотеричний погляд на "кухню", тобто механізм їхнього утворення на їх походження, структуру та взаємозв'язок.

Кожен план складається з атомів свого роду, притаманних лише йому. Для творення атомів першого найтоншого плану Енергія Логосу, породжена Його Розумом, надшвикою круговертю "дірявить" Пракосмічну Субстанцію, заповнюючи собою висверлені "порожнини". Кожен такий "вихор життя", оточений оболонкою з Мула-Пракріті і є первинним атомом першого плану, а в різних сполученнях (грубших атомах) та всій своїй сукупності вони творять першу Божественну (Аді) космічну сферу (план).
Відтак Логос закручує подібною круговертю деякі з новоутворених атомів першої сфери, започатковуючи в такий спосіб спіральні вихори з найгрубіших комбінацій цієї сфери. Так із грубших її атомів виникають найпростіші атоми другої сфери, що має назву Світу Монадичного. І так далі. Цілком аналогічно будуються атоми решти п'яти сфер, вже розглянутих нами Світів: Духу, або ж Нірвани; Блаженства, або ж інтуіції; Ментального, або ж Розумового; Астрального або ж Емоцій; і, нарешті, Фізичного, або щільного, – найнижчого і найкраще нами засвоєного і освоєного; найреальнішого, як на наш погляд (а як на ортодоксального матеріаліста – єдино реального).

Насправді ж, як бачимо, найближчим до Абсолюта, отже й найреальнішим (хоч стосовно Абсолюта, єдиної абсолютної реальності, все ж таки похідним, а, значить, відносним) є перший план, Божествений, елементарні цеглини всієї Духо-Матерії, всієї Світобудови; всі ж інші – лише його видозміна, певна комбінація первинних атомів, що й самі є лиш вихорами в первісній Праматерії, океан якої заповнює Всесвіт, а все інше – просто зверхні хвилі, брижі та піна. В певному розумінні реальність матеріаліста – просто фікція (так вважають абсолютні ідеалісти), але не та, на яку можна плювати з високої дзвіниці; навпаки, в наші часи практично часто-густо для людей вельми істотна, проте аж ніяк не єдина і не вичерпна і, як добре розібратися, далеко не найважливіша (всупереч твердому переконанню пересічного базарного матеріаліста).

Обидві скрайні точки зору можуть за певних обставин виявлятися корисними яко зручна тимчасово доцільна пересада, що швидко приводить до певної мети. Одначе, як спотворення істини, обидві рано чи пізно виявляються неспроможними, недоречними і контр-еволюційними. Знання ж походження, структури і взаємопроникнення різних сфер, викладені нами в попередніх абзацах (добре затямте їх суть – це Золотий Ключик до всієї нашої життєдіяльності, філософії і світозасвоєння) допомагає знайти оптимальне зважене співвідношення і приділити кожній належну увагу для найефективнішого її використання, замість раз-пораз кидатись з однієї крайності в іншу, але завжди десь там в глибині слід пам'ятати з якого космічного тіста ті сфери зліплено та чиєю вони енергією насичені і оживлені (кожному кесарю – кесареве, Богові ж – Богове). При цьому космічна генетична лінія Розум-Енергія-Матерія дуже незвична для сприйняття сучасною людиною, але проти істини не попреш, доведеться все ж її освоювати, що дуже допоможе в необхідній перебудові ментальності, без чого вийстя з кризи не бачити нам, як своїх вух.

Часто вдаються до терміну Духо-Матерія на знак підставової єдності всіх планів, у основі яких закладені однорідні праатоми, фундаментальні одиниці, оживлені Логосом і скриті під більшим чи меншим числом покровів залежно від сфери їх приналежності. Вся еволюція Космосу – не що інше, як розгортання внутрішніх сил тих первоатомів, рідних дітей логоса, що пробиваються крізь зовнішні оболонки грубших сфер. Сам термін Духо-Матерія знаменує собою неіснування такої речі, як "мертва матерія", бо вся вона живе в глибинах своєї сутності вібраціями єдиної енергії Логоса, розрізняючись тільки їх частотою. Нема духа без якогось прояву в матерії, ні матерії без духа .Це лиш крайні полюси єдиного спектру, плавно перетічні один в одного. Те, що ми звикли називати "матерією" (від латинського "матер" – матір; яка, зрештою, іронія!), це всього-навсього оболонка, форма існування духа, що і є внутрішньою основою життя. Нема життя без якоїсь зовнішньої форми, та жодна форма не життєздатна без одухотворення. Сам логос проявляється у формі Космосу, що править йому зовнішньою оболонкою, і як нагорі, так і внизу, аж до найнижчого, найдрібнішого атома.

Переварити це все і твердо засвоїти – не просте і не легке діло, що дається трудно(особливо, коли ним взагалі не займатися свідомо), але без цього – ні до порога. Пересада в ідеалізм (цілковите ігнорування матеріального плану) звичайно ж не може не становити небезпеки для тіла, а тим і духа, поки він там мешкає; це досить самоочевидно. Що ж до матеріалістичної пересади, в чому особливо відзначились т. зв. комуністи (більшовики), то трагічні її наслідки ще настільки свіжі в пам'яті і побуті людей (окрім хіба вкрай затурканих дрімучих зомбів), що зайво про це й розводитись. І тут, власне, й зарита собака нашої кризи – у невиправданім перекосі в бік матеріалізму, котрий і несе відповідальність за всі наші негаразди й "совкомхудожества", про віщо докладніше далі. Та, зрештою вся наша розвідка про це й довкола цього.
Але повернімось до біографії Логоса. Завинаючи праатоми першого, (Аді, Божественного) плану у все нові й нові оболонки він ступнево розбудовує все нові й нові грубші сфери-плани аж до найнижчого, фізичного – цей процес має назву "інволюції" (лат. – загортання, закутування, заплутування, занурення), – причому найгрубіші форми фізичного плану (що давно вже відійшли в небуття) досягали незбагненної для нас щільності; вони були настільки щільніші від знаних нами твердих тіл, настільки ті щільніші за найрозрідженішу пару чи газ. На тому процес інволюції дійшов упертя, далі якого ущільненя немислиме (навіть для Логоса), і по "миттєвій" паузі в найнижчій "мертвій точці" процес пішов навспак, у зворотному керунку, на підйом у ході "еволюції" (розгортання, розкутування, вилущування, виплутування) – повернення до первісного стану першого космічного плану, а там і розчинення в Мага-Пралайї на звершення гігантського циклу Мага-Манвантари. (Часом, за браком ліпшого терміну, "еволюція" також включає інволюцію, що, строго кажучи, некоректно.)
Обидва процеси багато в чім близнюки-браття, дзеркальне відображення один одного, обернені копії з різними знаками, з тою, проте, істотною різницею, що спуск в матерію, інволюція, відбувалась, так би мовити, тотально-фронтально, цілою сферою, планом; еволюція ж, повернення, образно кажучи, до своєї духовної домівки, здіснюється через індивідуальні центри, численні "Я", чи "Его", серед яких і наші дорогенькі рідненькі особистості, такі любі та милі для людського серця. При цьому – якщо інволюція це творення нових щільніших планів, то еволюція – навпаки, не творячи насправді нічого нового лиш легкобитно відтворює старе добре, первинне, визволяючи, вивинаючи його з пут грубої матерії; це шлях до свободи, та історія знає чимало прикладів, коли перспектива свободи лякала уярмлених, викликаючи в них шалений спротив. Це не що інше, як інволюційна інерція, психологія консервативного Галушки: "Хай мене Часник не тягне в духовність, мені і в матерії добре". Це, зрештою, і є філософським кредом сатанізму, зокрема в його краснокоричневому більшовицько-комуністичному аспекті, про віщо в подальшому викладі нам не уникнути детальнішої розмови. Сатана, отже, є, власне, таким собі космічним Галушкою, анти-Часником, шкідником світової еволюції, що всіми силами опинається назрілому від Логоса розширенню свідомості. Ні більше, ні менше.
У котрогось проникливого читача постане, чого доброго законне з його погляду питання: на яку лиху годину здалася вся та марудна катавасія із зануренням у матерію і наступним не менш натужним виборсаням назад на свободу в дусі? На трясці всі ті білчині колеса циклів та періодів? Чи не простіше й економічно вигідніше було б сидіти на місці й нікуди не рипатись? От якби Абсолютом був Я!.. Такого інсургенського дисидента легко втішити категоричним запевненням, що Абсолютом він нізащо в світі николи не буде. Це абсолютно виключено. Максимум, на віщо він може (і то з абсолютною певністю) сподіватись, – це усвідомлення себе в кінці часів іскрою, малою атомарною часткою Неосяжного, але коли те станеться, вся гострота його крутого запиту розчиниться в порожнечі, втративши подібно до квадратури круга будь-який сенс, як і решта великих "клятих" питань, що мучили його за перебування в Гулагу матерії. Цур дурню й масла грудка! Один йолоп може назапитувати більше, ніж десять Абсолютів відповісти – це якраз про такі запити сказано. Сьогодні він не на часі, а коли прийде його час, то питання, яко цілковита нісенітниця, просто не виникатиме. Та й самого Часу тоді вже не буде...

Справедливости ради треба відзначити: езотерика дає все ж певну відповідь, а саме що в грубій матерії можливі розвиткові досягнення духа, немислимі в царині тонких і вищих сфер. Зокрема, започаткувати нову еволюційно вищу тенденцію можливо тільки на фізично-матеріальному плані, переварити ж належним чином досвід можна лише на вищих, духовніших планах. Але це відкриває дорогу для нових і нових запитів, ланцюг яких все одно десь же мусить бути увірваний. Втім, чисто по-людськи, Абсолюта зрозуміти можна: вічне одноманітне блаженство Пралайї, чи якої там іншої нірвани – це була б така нудота! Все приїдається, нормальна людина після двох тижнів курорту, хоч би й самої Алупки, ладна вовком вити, чи не так? Абсолют же тоже чоловік, і в Бога теля не з'їв.
Розширення свідомості включає в себе розуміння того, що на вищих її стадіях все виглядатиме дуже по-інакшому, а категоричні імперативи дискусії не підлягають. Отож. замість ставити безглузде, коли йдеться про Абсолют, питання "навіщо?" (яке підрозуміває мету, досягнення чогось поза собою і не має сенсу щодо Абсолюту, котрий включає все і поза чим немає абсолютно нічого), значно корисніше поцікавитись, яким чином, за якими законами відбувається та мандрівка крізь море матерії, що ми є її мимовільними, хто залюбки, хто знехотя, мусовими учасниками. Ця проблема значно ближча до (матеріального) тіла та діла, а значить і актуальніша для нас. Наше діло не знати все, а йти. Знати треба, але стільки, скільки на сьогодні корисно для походу, і кінцевий пункт походу – для натхнення, а що більше – зайве й од лукавого. У многому знанні много печалі. Дійдемо до кінця – знатимемо все, що слід і можливо знати.
Отже, ось що повідає езотерика з приводу історії Всесвіту. (І не ставне, на Бога ще одного пустого на разі питання: звідки вона знає? Свідків має, от і знає. При глибшому ознайомленні прийде ясність, і то не звідкись, а з глибини власного єства.)

Створена Логосом та його Командою космічна матерія початково заповнює весь простір суцільною космічною масою. Далі ж Вони напруженням волі й силою думки закручують матерію довкола окремих центрів кшалтом спіралевидних вихорів, що призводить до утворення окремих ядер, згустків, подібно до збивання масла чи створоження в космічних сколотинах матерії. Перш однорідний, простір набуває зернистої структури, стає порожнявою, заповненою окремими кулевидними тілами. Новонароджене космічне тіло кометою ширяє поміж своїми статечнішими браттями, з часом знаходячи собі заслужене місце під Логосом, і утверджуючись як рівноправний член космічної спільноти. Цей небезконфліктний процес в дусі Дарвінової боротьби за виживання сильніших і пристосованіших знайшов своє відображення в прадавніх міфах про битви титанів та подібних переказах. Деякі з найбідовіших космічних тіл коштом своїх делікатніших родичів присвоюють, поглинаючи, їх масу та енергію, а ще інших прихоплюють до свого "почту", примушуючи обертатись довкола себе в якості другорядних супутників чи "молодших братів", виділяючи їм, проте, по братськи, частину живодайної своєї енергії. Словом, усе, як у людей: створені рівними, денекотрі примудряються вихитрити хитрячка та й зробитися рівнішими. Так утворюються сонячні системи (одна з яких і є нашою космічною вітчизною), характеристично пронизані (не питайте знову – чому!) в своїй структурі та розвитку універсальним законом семиричності, – як поле розгортання певного важливого чинника в історії Космосу – того, що ми називаємо життям, тобто особливих форм, створюваних, наснажуваних і підтримуваних в цілості енергією Логоса на субстраті всіх семи космічних сфер задля свого (Логосового) еволюційного проявлення. Форми ті з'являються по завершенні космічної інволюції і живуть, тобто функціонально існують, лише поки в них присутня та енергія, а з її неминучим видаленням (згруба кажучи – смертю) розпадаються; але зникає лише форма, конкретна комбінація сили і матерії, суттєві ж складники обидва повністю зберігаються, – як сила, так і матерія (добре знаний фізикам-хімікам універсальний закон "зберігання"!). Зберігаються всупереч забобонним уявленням "позитивної" науки і всі вищі тіла (астральне, ментальне і т. д.).
В нашій Сонячній системі перебуває в часі сім планетарних ланцюгів по сім глобусів (власне, планет) у кожному (їх звичайно позначають першими літерами латинської абетки A, B, C, D, E, F, G), що розвиваються під проводом одного з семи планетарних Логосів, котрі опікуються кожен своїм ланцюгом. Три перших глобуса в ланцюгу являють картину поступового ущільнення тіла планети від манаса вищого через нижчий манас та астрал до максимальної (фізично-матеріальної) грубизни в четвертому глобусі (D), – яким саме і є наша Земля в своєму ланцюгу, – а подальші три проходять той же шлях у зворотньому порядку. Четвертий глобус (наш!) є, отже, свого роду поворотною точкою, початком, власне, еволюційного процесу.
Кожен глобус проходить сім кругів (циклів), що стосовно людства означають сім корінних рас, по сім підрас у кожній, що мають у свою чергу по сім відгалуджень кожна ж таки. Всього отже 7х7х7=343 расових відгалудження за один круг, чи корінну расу.
Людське царство – одне з семи, що в них відбувається еволюція життя, починаючи з трьох ефірних (елементальних, мало для нас зрозумілих) через мінеральне, рослинне, тваринне і, нарешті, наше рідне людське. Стверджується, що в останній корінній расі останнього сьомого круга тогочасні люди, – надлюди, власне, – будуть, мов боги, свідомі співробітники Божественної Ієрархії, наділені безсмертними тілами з тонкої променистої матерії, котра не перебранчатиме їм у заняттях серйозним космічним ділом. Зріст відповідно більшатиме до стандарту перших кругів (про це докладніше трохи далі). "Акселерація" наших часів - це відлуння далекого майбутнього. Фантастика? – доживем, побачим. Але то не близький світ, та й не всі туди потраплять, бо за законами космічної гри, хто відстає від космічно-еволюційного розвитку вибуває на довгі еони в "одбитки еволюції" поки аж належного часу не дано їм буде нагоди для нової спроби. Закон є закон, як внизу, так і нагорі.
Планети (глобуси) одного ланцюга проходять свій життєвий шлях, як і личить членам однієї зв'язки, в тісній співпраці між собою, але також і з іншими ланцюгами своєї сонячної системи, зароджуючись ступнево, взаємоузалежнено, одна по одній. Щойно перша планета ланцюга, глобус А, звершила свій перший круг, розвинувши відповідно мінеральне царство, його сутність перекидається на новоутворений глобус В, де мінеральне царство відбуватиме свій другий круг розвитку, тоді як на глобусі А з'являється царство рослинне. Подібно, в належну пору, мінеральне царство переселяється на новий глобус С, рослинство – з А на В, а на глобусі А постає царство тваринне. Наступним кроком – людське. І т. д. аналогічно, аж доки на сьомому глобусі G не завершиться еволюція людини. після чого настане т. зв. мала пралайя всього манвантарного ланцюга, котрий заслужено засне, – при збереженні щільної основи глобусів, – на відпочинок до нової малої манвантари, де розвиток усіх цартв природи піде заново, але вже на вищому рівні (щаблі), як і личить циклові в циклі.
Кожен глобус, окрім уселанцюгової пралайї, перепочиває ще й по закінченні розвитку кожного царства природи на ньому. Це має назву "обскурації". В такому стані зараз Місяць, четвертий глобус братського ланцюга, від якого наша Земля "успадкувала" свого часу суттєву субстанцію свого людства. Таким чином кожна мала манвантара, тобто тривалість творчої діяльності планетарного ланцюга, включає в себе сім великих кругів еволюції і сім обскурацій малого глобуса. Манвантара ж сонячної системи обіймає сім малих манвантар і сім малих обскурацій кожної планети. І тоді як мала пралайя (ланцюга) не руйнує планет, а лише позбавляє їх життєвого імпульсу до наступної манвантари, сонячна пралайя супроводжується миттєвим розкладом і розсіянням усіх планет, передовсім же самого Сонця системи, а її очищене людство занурюється в нірвану, з тим щоб по першій зорі нового манвантарного світанку відродитись у вищій системі згідно з осягнутим ступенем розвитку. За винятком тих, що до самого "випуску" так і не спромоглися ліквідувати своїх еволюційних "хвостів" (заборгованостей), не витримали "випускного іспиту" і не набрали "прохідного балу" для зарахування на вищу стадію. Ці повертаються до "нульової точки" в самий початок еволюційного шляху людини. Пожива до роздуму різним амбітникам, реставраторам, заглотчикам, інтеграторам, мафіозникам, корупціонерам, функціонерам та іншим шакалам наших днів!
Закони Космосу невблаганні і це тільки справедливо. Все, що заважає еволюції безжально відмітається і "депортується" в місця достатньо віддалені й відповідні до його рівня й природи. Часткова "зачистка" Землі відбувається і на зламах корінних рас, і, взагалі, всяке завершення якогось еволюційного циклу характеризується переламною багатогранною кризою відповідного, як до циклу, масштабу. Такий закон, доцільність і виправданість якого зглядно світової еволюції не так то й важко вбачити. Цей висновок має кардинальну вагу для теми нашої розвідки; власне, решта данної глави служить нам лиш для скріпного обрамлення цієї тези, для її кращого засвоєння. але це зовсім не значить, що та решта не має величезної ваги, як поза нашою темою, так і для її конкретного розвитку в ході подолання наслідків кризи. Навпаки, то речі фундаментальної значущості для всіх аспектів людського життя, хоч на превеликий жаль знані значно обмеженішому контингентові співвітчизників, ніж того варті.
Наш виклад, з необхідності фрагментарний і поверховий, ніяк не може правити за курс езотерики, та й взагалі, правду кажучи, "стабільного підручника" з неї не існує. Зацікавлені можуть заповнити цю прогалину в своїй освіті з допомогою досить обширної, по краху імперії роззабороненої, літератури. Щоправда, при неспромозі користуватися оригіналом, – в основному англійським, – доведеться користуватись рускоязичними. переважно недбалими, неточними й недолугими перекладами, що аж ніяк не спрощує й без того складного матеріалу. Українське, і так з відомих причин бідне, книжкарство в цій важливій царині близьке до нульового обсягу, і то вельми прикрий недотяг, що його слід якомога швидше направити. Нам же лишається завершити наш вимушено дуже куций огляд азів космогонії вкрай поверховим конспектом ходу подій на нашому рідному, четвертому в своєму ланцюзі глобусі D, блакитній планеті Земля. В далекій історичній перспективі пекучі проблеми сучасності виглядають не такими той вже страхітливими, не кажучи вже про те, що ясніше стає. як і з чим до них приступитись.

Перші два круги проходили на північному континенті (Гренландія – один з його залишків). Перша гіперборейська корінна раса, що складалась з безплотних гігантів (70-метрове ефірне тіло), більш духовних, ніж розумних, і друга гіперборейська, дещо нижча та щільніша, з дещо сучаснішим співвідношенням між (усе ще значною) духовністю та (трохи розвинутішою) розумністю розмножувалась химерним безстатевим процесом "брунькування" та "виділення" (у другому крузі – т. зв. "потом народжувані"). Ці химерні пращури могли вільно пробувати як на землі чи воді, так і під ними, а то й літати. Привидами бродили по Гіпербореї. Не наші, словом, люди. І жили вони так давно і неправда, що про життя їх завсім мало що відомо. Тіні забутих предків, та й годі. І все ж вони були і торували еволюційний шлях для прийдешнього, в т. ч. і нас з вами. Честь їм та шана, вічная пам'ять їм – піонерам людинотворення! Власне то ми були ними отакими, а вони були нами в зародку.
Третя раса, як і кожна порядна корінна замешкувала спеціально утворений для неї континент – Лемурію (приблизно територія Тихого та Індійського океанів). Початково лемурієць – це ніби гігантська мавпа, що народжує вже не "потом", а дещо складнішим процесом "яйцювання", затуманена в плані духовності завдяки зародженню примітивного розуму (коштом, зверніть увагу, духовності).
В середині круга, проте, (яких 18 млн. з гаком років тому) відбувся розподіл на статі й перехід до звичного нам способу розмноження (до того в благодатній Лемурії сексу не було), і триватиме ця безобразія до середини майбутнього шостого круга, коли розкол на мужчин і женщин припиниться і будуть люди на Землі, а сексу знову більш і близько не буде, що зніме чимало болісних проблем сьогодення. От тільки що тоді стане з красним письменством? Та загодя не варто тим занадто перейматись: Ієрархія неодмінно підкине якесь рівноцінне джерело втіхи й забави. Не сексом єдиним жив чоловік; були й будуть альтернативні види еволюційного преміювання, винагороди і заохочення. По секрету: нема більшого кайфу, ніж перенесення свідомості на вищий, досі не обжитий тобою план. Куди твоєму сексу нещасному, після якого цілий день ходиш як подовбаний, ритуально занечищений! А численні сексуальні збочення останніх часів – явний знак назріваючого занепаду сексу як еволюційного феномену. Упереднє знання цього може, між іншм, дещо згладати гостроту проблем тих вже й сьогодні.
Можемо уявити собі мальовничо-революційну картину з далекої Лемурії: секс тріумфально крокує континентом в усій своїй добре знаній нам красі. Не диво, що не обійшлося без гріхопадіння: адюльтеру з деякими тогочасними тваринами, від чого й зародилися предки наших сучасних мавп. Дарвін, отже мав рацію, тільки що з точністю до навпаки: мавпи походять від людини, або ж деякі люди виродилися в мавп, при чому праця по Енгельсу жодної тут ролі не відіграла. Взагалі, в нижчих планах (фізичний, астральний) люди мають ту ж природу, що й тварини, – і жодної в тім ганьби, – але істотно від них відрізняються наявністю вищих планів: є і спільне, є й істотна різниця. Оце і вся відповідь езотерики дарвінізмові. А лемуряки були, хоч усе ще не зовсім наші люди, та наскільки вже соціально-ближчі і зрозуміліші! Одне слово, Адам після гріхопадіння.
Погана ця новина (чи давнина, якщо вгодно) компенсуєтья хорошою: десь коло того ж доленосного часу з'явились на Землі "сини неба" – колоністи з вищерозвинутої Венери, що в порядку міжкосмічної (з метою наведення конституційного ладу на Землі) солідарності (свого роду інтерпланетарний обов'язок!) влилися в дружний лемурійський колектив, не гребуючи й ближчими контактами, від чого й пішла схрещена порода інтелектуалистих істот, ощасливлена творчим злетом на ниві еволюції розуму (коштом, не забувайте, духовності!), а ми їх далекі нащадки (окрім доконаних плебеїв, Шарикових, розуміється), і в наших жилах тече шляхетна венерійська кров. Мавп'ячої ж, на зло Дарвіну, ні краплі. Якщо це когось порадує.
"Сини неба" стали першими правителями, царями зароджуваної цивілізації і, поки зберігалась чистота крові, вирізнялись на тлі простолюддя значно вищим розвитком і моральним кодексом. Але з часом всяка інституція закономірно занепадає і відмирає, і вже в нашому середньовіччі, та й раніше, соціальний прошарок царів, як не прикро, явно виказував ознаки загнивання. (Тоді-то й з'явився в казках персонаж придуркуватого царя).
Обмін досвідом з Венерою виявився напрочуд плідним, давши поштовх розвоєві релігії, мистецтв і наук: астрономії, математики, архітектури (перші мегаполіси постали на теренах нинішнього Мадагаскару). Колесо, пшениця, бджоли – ось приклади корисних дарів од старшої сестри Венери, спасибі їй. Світ не без добрих планет! Мірою зростання інтелекту потреба у велетенському зрості та геркулесовій фізичній силі для оборони від гігантських потвор, що співнаселяли в ту епоху Землю, відпадала, і лемуряни поменшали до 6 м, все ще лишаючись, як на наші мірки, радше грубими бестіями, поняття про яких дають їх більш-менш точні статуї на о. Пасхи, вирізблені з каменю в натуральну величину за останніх часів третього (лемурійського) круга. Вони затонули вкупі з усією Лемурією, коли та опустилась на дно океану внаслідок дії землетрусів та вулканів у кінці круга. Згодом вулканічне ж таки виверження винесло малу частку колишнього материка у вигляді острівця, зберігши в такий спосіб статуї для потомства.
Островів – уламків Лемурії – повно по океану: від Південної Африки до Південної Америки, і найбільший з них – Австралія. Рештки лемурійських народів – серед нинішніх негрів, бушменів, австралійських аборигенів і т. ін. Всихаючі, за винятком негрів, гілки еволюції.
Четверта корінна раса зродилася з "вершків" лемурійської на численних островах посеред нинішнього Атлантичного океану, що згодом підйомом суші злилися в потужний материк Атлантиди. Діялось то 4-5 млн. років тому, коли ветха Лемурія ще доживала свої останні дні по сусідству на сході. Перші атланти були все ще велетнями, як на нашу мірку, – до 3,5 м зросту, але з часом поменшали: в 3-й підрасі (толтеків) початково – лише 2,5 м, а під кінець уже до наших неповних 2м. Всі три перші підраси відзначалися різних відтінків червоною шкірою.
Перші атланти виглядали мов немовлята проти останніх лемурійців – досить універсальний основний біогенетичний закон (онтогенез повторює філогенез), тобто конспективний повтор особою еволюційного шляху предків'я, чинний також і для цілих рас. Але вже за толтеків раса досягла вершини свого розвитку (їх нащадки – ацтеки, перуанці та північно-американські індіанці). Близько мільйона років тому вони створили наймогутнішу в Атлантиді імперію, об'єднавшись порізненими племенами в єдину федерацію з імператором на чолі, що правив згідно з приписами Божественної Ідеї, символом якої служило Сонце, та й сам був посвяченим адептом з вищезгадуваного венерійського роду. То був золотий вік Атлантиди, доба розквіту релігії, наук, мистецтва, що тривав багато тисяч років, де в чому переплюнувши, прямо таки втерши носа нашим задакуватим досягненням. Так, атланти знали секрет використання енергії проростання пшениці для польотів на повітряних судах, формою схожих на звичний нам корабель, але значно менших габаритів і "тонажу" (до 8 чол. залоги). Знали письмо, використовуючи для цього тонкі металеві листочки; вміли знімати копії та розмножувати текст. Система освіти була двоступенева: в початковій школі навчали письма-читання, а від 12 років обдарованих переводили в спецшколи (сказати б, гімназії), де навчали ботаніки, хімії, математики, астрономії з особливим натиском на загальномедичні основи та вміння лікувати магнетизмом. Головним завданням учителя був розвиток в учня прихованих психічних сил, і більшість людей була тоді практичними психологами й екстрасенсами, як на сьогочасну термінологію. Для особливо талановитих існували вищі школи типу університетів.
Агротехніка (тісно пов'язана з наукою про вплив планет) могла похвалитись такими успіхами, як овес, отриманий схрещенням пшениці з тубільними травами і безкісточковий банан, як ми його знаємо сьогодні (первісно він структурою скидався на диню). Тваринництво теж не пасло задніх, і виведення породи коня – одне з його досягнень. Музика й живопис виглядали, правда, ще досить примітивно, але скульптура-архітектура були цілком і вповні .Характерною особливістю яскраво розписаних будівель була шпичакувата вежа на розі чи посеред даху, що правила за обсерваторію. Шибки вікон робилися з речовини, схожої на скло, одначе не такої прозорої. Храми вражали величчю й розмірами зал, ще грандіозніших за єгипетські, орнаментами і фресками, інкрустаціями та золотими платівками. Громадські будівлі звичайно являли собою чотири корпуси довкола внутрішнього двору з водограєм поередині.
Але шедевром архітектури була, безумовно, столиця Атлантиди – Місто Золотих Брам, розташоване по схилах пагорба над морським узбережжям. Поближнє гірське пасмо забезпечувало місто водою. Чотири концентричні горизонтальні рови, заповнені водою і сполучені між собою каналами, опоясували пагорб, ділячи його на кільцеві сектори один над одним. Нижній канал пролягав зовсім на рівнині, оточений розкішним лісопарком. Верхній – обігав маківку пагорба з імператорським палацом і прилеглим садом; вода з нього каскадами спадала в нижній і так далі, аж поки з нижнього не виливалась у море. Верхній пояс (під палацовим ровом) займали стадіон, величезні громадські сади й більшість урядових закладів. Приватні доми та храми займали другий і третій пояс. По рівнині бовваніли буржуйські віли, біднота ж, не усвідомлюючи ще себе пролетаріатом, тулилась у нижньому поясі та заканаллі понад самим морем. І мешкало в тім величезнім мегаполісі за демографічного піку толтеків – 2 млн. народу, а в цілій Атлантиді – 2 млрд. Тим-то нашій цивілізації можна б і поскромніше хизуватися своєю унікальністю. Ніщо під місяцем не нове!
Еволюційна хвиля мала пройти ще через чотири атлантичні підраси, та жодна з них не змогла перевершити досягнення толтеків. Четверта, туранці, були жовтошкірі, буйної та жорстокої вдачі. Вони ніколи не владарювали в Атлантиді й подалися на схід до Центральної Азії та Китаю. Потомки їх вирізняються між рештою китайців високим зростом. П'ята підраса, прасеміти, були вже білі, переважно кочівники, енергійні, здорові й войовничі, та схильні до грабунків і чвар з сусідами, підозрілі та невживчиві. Їх нащадки – чистокровні юдеї та кабіли Північної Африки. Шоста підраса – аккадійці, теж білі, що з'явились уже піля першої катастрофи, яка започаткувала ступневе занурення Атлантиди в глибини вод і загибіль. Аккадійці відзначалися хистом до комерції та мореплавства. Збудували кілька великих торгових центрів, запекло воювали з прасемітами і врешті перемогли. Від них походили фінікійці.
Остання, сьома, атлантична підраса жовтошкірих монголів виникла в степах Східного Сибіру безпосередньо від туранців і континенту власне Атлантиди ніколи так і не нюхала. Спершу кочівники, вони згодом перейшли до землеробства. Значно розвинутіші за грубих туранців, монголи неймовірно розрослися чисельно і нині представлені головно китайцями, живими пребульцями четвертої корінної раси (атлантів), згідно з загальною засадою перекриття корінних рас у часі й просторі. Японці – збиранина різних атлантичних підрас, чим і пояснюється їх відмінність багато в дечому від китайців.
Все, що має початок, має й кінець. Десь за сотню тисяч років по Золотій Добі розпочався занепад атлантів. Як водиться – з аморалками, і, звичайно ж, передовсім із сексу – найвразливішої ланки в моральному комплексі будівників будь-якої суспільної формації. Атланти согрішили з мавпами, породженими гріхопадінням лемурійців, і від цього пішли т.зв. мавпи-антропоїди (орангутанги, шимпанзе, горили, гібони). За моральним падінням не забарилось і духовне: егоїзм, амбіції, самозакоханість розбухли до надмірності, зробившись визначальними чинниками людської натури. Дійшло до виснажливих воєн, що поклали край попереднійй благодаті. Зарозумілість довела до віри в те, що вище людей нічого нема, що ніякий їм закон не писаний, і вони пуп і сіль землі. Культ Божества виродився в культ людини, а деякі окремі товарищі замовляли власні подобизни із вулканічної лави, білого мармуру або чорного підземного каменю, а то й, – хто поолігархніший, – із срібла й золота; статуї ці виставлялись у храмах, щоб поклонятись собі любимому та приносити жертви, мов богам. Комусь це чогось не нагадує? Ніщо під Місяцем не нове.
Повчальний висновок з того всього: проголошення культу людини далеко не конче йде їй на користь. І, взагалі, не кожне проголошення веде до реалізації. Дехто навіть проголошує Принцип Іронії Історії: всі загальнонародні поривання, мов на зло, здійснюються у протилежному вигляді (порівняй "хотілось, як лучче, а вийшло, як усігда"). Прикладів на потвердження не брак, і давніх, і свіжих, але й це теж вього-на-всього тільки проголошення.
Та повернімось до наших (атлантичних) баранів. Шана до Ієрархії Світлих Сил звітріла, зв'язок урвався, поступаючись місцем жадобі влади й багатств. Сокровенні знання, отримані від посвячених мудрих навчителів, бувши пущені на досягнення егоїстичних цілей, виродилися в чорну магію і чаклунство, охоплюючи все ширші й ширші атлантянські маси. І терпіння небес врешті урвалось (хоча методологічно значно вірніше сказати, що відведений за еволюційним розкладом час четвертої корінної пробив, і прийшла їй пора поступатися місцем наступній).
Близько 800 тис. років тому гріховний континент потрясла страхітлва катастрофа. Пекельне його осереддя – Місто Золотих Брам – було зметено хвилями океану. Полярна частина Атлантиди пішла під воду, середня теж поменшала і роздробилась. Загинули мільйони люду. За одним рипом та ж доля спіткала і рештки Лемурії. Зате виринули з морської пучини великі площі на місці Африки і особливо Європи та Америки, що відірвалась і відділилась протокою від материнської Атлантиди, явно готуючись до урочистого прийому майбутньої п'ятої корінної раси (нас із вами, тобто). Про назріваючу катастрофу попереджалось, як імператора, так і "зсучених" жерців, але ті лиш відмахувались від настирливих кассандр із їхніми "попівськими вигадками". Одначе, ліпша частина атлантян мала досить глузду дослухатись до мудрих порад і виемігрувала із загроженого континенту, чим і врятувалась.
Друга, дещо м'якша катастрофа сталась коло 200 тис. років до наших часів. Материк Атлантиди розділився на два острови: більший північний – Руту і менший південний – Лаїтію. Острів Скандинавія прилучився до материка Європи. Деякі зміни зайшли в обрисах Америки, затопило Єгипет. По цій катастрофі Світлі Сили під керівництвом Ієрархії ще деякий час рятували становище, утримуючи зацілілий народ від занять чорнокнижництвом. Нащадки толтеків повторили в мініатюрі на Руті досягнення своїх предків: династія їхніх благих правителів досягла певної могутності й панувала над більшою частиною острова, але колишнього блиску толтеки вже ніколи не повторили. Згодом і ця динатія "скурвилася", що близько 80 тис. років тому призвело до ще однієї, вже третьої, катастрофи, яка силою і шалом перевершила інші. Лаїтія майже повністю зникла, від Рути зосталася лиш незначна частина - острів Посейдоніс, на котрому, попри все, аж до його кінця десь у якомусь краї царював імператор світлої династії, протидіючи навалі темних сил, і вів за собою меншість тих ліпших, що їм не піддавались. Перед катастрофами завжди відбувалась, – потайки, под покривом ночі, – еміграція достойних, попереджуваних духовними провідникам , посвяченими королями і вчителями.
9564 року до н.е. потужні землетруси заключним акордом 4-ої раси ознаменували останній день потопущого Посейдоніса, лишившись у пам'яті потомства як переказ (у тім числі й біблійний, добре знаний загалові) про великий потоп.
Ми зумисне досить докладно спинились на драматичній історії Атлантиди, бо вона так типово повчальна щодо того, як народжуються, живуть і вмирають великі суспільні формації, в тім числі й монументальні великодержавні імперії. А знайти матеріали про те пересічному читачеві непросто. Нинішня криза наша на тлі атлантичних не виглядає ні незвичайною, ні страхітливою: все йде, як заведено у світі. Паралелі з нашим часом напрошуються самохіть, ото тільки, що роль чорної магії відіграють у нас наркота, кримінал та грошевладолюбство, а найпаче – безконтрольне самолюбство. Давно Атлантида діялась, провалилась начебто у "чорну дірку" пам'яті, але... Ніщо не проходить зовсім безслідно, і, наприклад, ототожнення чорного зі злом, характерне для білої раси, може бути пояснене генетичною пам'яттю про ненависних чорноликих чаклунів-владарів, що панували свого часу в Атлантиді над білими, чимало їм атлантичного сала за шкуру заллявши.
Вище, перш ніж здобутися належного статусу, мусить пройти загартовний вишкіл через підлеглість нижчому – це закон еволюції, з яким нам іще доведеться мати справу, як у цьому викладі, так і в реальнім житті.

П'ята корінна (індоєвропейська, чи арійська) раса, що змінила атлантів на гребені еволюційної хвилі, зародилась на південних берегах Центрально-Азійського моря (приблизно терени теперішньої пустелі Гобі) із нащадків прасемітів (5-ої атлантичної підраси) задовго до загибелі Атлантиди. Із семи її закономірних підрас досі проявились лише п'ять: 1)індійська; 2)асіро-вавілонська (арійські семіти, відмінні від прасемітів), до якої належать також , як стародавні халдеї, так і нинішні араби; 3) іранська (з древніми персами включно); 4)кельтська – греки, римляни, сучасні романські народи, ірландці, шотландці; 5)тевтонська – німці, англійці, скандинави, слов'яни; шоста – на підході, зароджується в Європі та обох Америках; від слов'ян, зосібна українців, передбачено вагомий туди внесок; назва ще не усталена.
Історія нашої раси з її колотнечею, війнами, успіхами в науці й техніці, виникненням і занепадом надвеликих царств та імперій – відома і зайво було б тут застановлюватись над нею. Що для нас важливо, так це те, що згідно з невідворотними й усталеними законами космічної еволюції п'ята корінна, в ній же засібна п'ята (наша) підраса, має свом покликанням, призначенням і спецзавданням інтенсивний розвиток п'ятого плану людини – інтелекту. І справді, культ розуму явно домінує в нашій цивілізації.
Позірно парадоксальним чином це тісно пов'язується з матеріалізмом – визнанням фізичного плану за єдино реальний. Але це досить просто пояснюється тим, що інтелект з огляду на його відносну обмеженість може ефективно розбиратися саме у властивостях і законах, притаманних фізичному (найнижчому) планові; щоб розібратися ж гаразд у планах вищих за фізичнй, потрібні плани вищі таки за інтелект.
Ясно, що така обмеженість, свого роду "куряча сліпота" інтелекту, котрий всерйоз враховує лише найгрубішу (фізичну) реальність (та й ту часто-густо лише фрагментарно), астрал-ментал – хіба так собі, через пень-колоду, а вже що вище – цілковито ігнорує, і, навіть, заперечує, – не може не підводити його раз-по-раз під монастир, здебільшого з вельми прикрими наслідками. Прикладів "лиха з розуму" стільки, що краще й не сікатись їх повністю перераховувати. Це вам і побічна дія фармакологічних панацей, і БАМ, і Біломор, і тотальна кукурудза, не кажучи вже про Чорнобиль, і хоч би й ті ж талінамідні бебі, і реформи силами номенклатурних назадників, і...і...і... Матеріалізм – обнобока, обмежена наука. Та коли вона починає уявляти себе повною і абсолютною, то неминуче робиться лженаукою і мислеблудом, породієм провалів, крахів, катастроф.

Отже, гаслом, полем діяльності і поклоніння нашої (п'ятої) підраси є інтелект і тісно пов'язаний з ним матерієфетишизм. Це відбувається згідно з універсальним планом еволюції, а значить прогресивно, та тільки до того моменту, поки не перетвориться, після засвоєння еволюційного ментального уроку, в анахронічну інерцію, що, власне, вже й має місце. Біда, звісно ж, не в тому, що інтелект наявен, а в тому, що наявен аж занадто. Завдання не в тім, щоб загнати його в могилу, а тільки "в бутілку" – понизити в посаді до заслуженої.
Винайшовши "думаючу машину", комп'ютер, інтелект сам собі вирив яму, уневажнив себе, чи не так? Мов тов капіталіст, що продає пролетаріату мотузку, що його ж таки самого на ній повісять. Набридла свого часу дискусія, чи можна змоделювати людину на ЕВМ, зумовлена була нечіткістю терміну "людина" і неврахуванням її багатоплановості. Ішлося про людське мислення, але ж сюди потайки включалося і вищі прояви духу. Ясно, що можливість машинно моделювати найнижчі, найпримітивніші прояви п'ятого плану аж ніяк не гарантує того ж і для вищих його підпланів, тим більше шостого і сьомого, існування яких офіційна наука не визнає, хоч і не може повністю ігнорувати. Змоделювати менталітет обмеженого формаліста можливо, а от нормальну розвинуту лбдину – то вже дзуски! Інтелект не Бог і не останнє слово еволюції.

П'ята підраса в цілому вже відбула своє, сповнивши призначене їй, і має ось-ось поступитися місцем шостій, для якої категоричним імперативом буде культ і всебічний розвиток шостого плану – буддхі. Певні риси прийдешньої раси вже назначилися проявом: потяг до гармонійного співіснування з природою змість силоміцького видирання в неї милостей (зелений рух); відмова від гонитви за грошвою, багатством з тим щоб мати більше часу для серйозного духового "росту над собою"; відмирання різного роду амбіцій та проявів загребущого егоїзму; перехід стосунків дітей з батьками до радше дружніх, ніж послухово-наказових і т. п. – все це спогади про майбутнє й упереднє відлуння прийдешнього що спостерігається в ліпших представників нинішньої п'ятої підраси – кандидатів на шосту. В той же час кидається у вічі загострення у певної, і то немалої, частини люду проявів брудного заземленого егоїзму: амбітності, захланності, чванливості, сварливості, жадоби матеріальних цінностей та грубих утіх – весь той букет ницих "ідеалів", що їх озвірілим апофеозом виступають мафіозно-блатацькі угрупування, все тісніше сплітаючись із чинною владою; нагнітається моральна гнилизна, корупція в якнайширшому витлумаченні цього терміну.
І в цьому нічого дивного: "Я", его, самість істотно корінниться в інтелекті, ним породжується, ним живе і наснажується, ннм і обмежується. А перд кінцем своєї лахви, ладутного періоду – агонізує проявом через ту потолоч і шумовиння п'ятої підраси, тих затятих книжників і фарисеїв, що їм не судилося скласти перехідний іспити до шостої, але в п'ятій вони ще владарі, господарі життя і верховоди. Звичайно і в рамках нинішньої цивілізації не бракує спроб і зусиль якось притлумити, обмежити, укоськати зухвалий егоїзм і не без певного успіху, але це тільки збалансування його створенням якоїсь противаги, надійність чого може виявитись дуже обмеженою. Пропасти, вмерти, остаточно загинути егоїзму судилося не інакше, як розширенням свідомості на вищі плани, де йому просто нема місця.
Тварини ще не мають інтелекту, не знають вони, що таке "Я". Не мають вони такого поняття, бо взагалі не мають ніяких понять. Поняття – прерогатива інтелекту, вони ж, тварини, живуть не за поняттями, а за природними законами еволюції. Як житимуть (ще одний приклад гегелівського заперечення заперечення) ті, хто виросши поза обмежений інтелект у сферу буддхі, відкинуть обмежену відрубність, самість та ізольованість свого "Я" і житимуть знов у дусі єдності за природними законами еволюції, але на вищому рівні (чи, якщо вгодно, витку спіралі). Для чого неохідно відкинути егоїзм як непотріб, а щоб було, що відкидати, – треба його досконало розвинути, що ми досить успішно й робили всю п'яту підрасу п'ятої ж таки корінної. Не розвинеш – не одкинеш; не одкинеш – не спасешся. Доля п'ятого плану, попри назрілу його "обскурацію", до речі, ще не вмирала, і п'ятий глобус (наш, згадаймо, – четвертий) буде його домівкою, ареною спецрозвитку на підвищеному рівні; там знову стане манас героєм свого часу. Можемо лиш уявити, до яких бешкетних безгарбузій докотиться він у п'ятій підрасі п'ятої корінної раси на п'ятому ж таки глобусі! Всі сили на боротьбу на всебічний розвиток манасу, інтелекту, розуму! Коштом нижчих планів, але ж, ясно, і вищих.
Одна надія, що на час апофеозу свого манас настільки порозумнішає, розвинувши вищі свої підплани, близькі до буддхів, що вистане йому глузду не зашкалювати надто параметрів непомірним усердям. Доживем – побачим.
Але сьогодні, в кінці нашої п'ятої сцени п'ятої яви четвертої дії космічної еволюційної драми, він згідно з затвердженим сценарієм має зійти з підмостків, поки знов не викличуть по ходу п'єси. Воля Автора – закон для Режисера і акторів.
Видалення манаса з ігрового поля на запасну лавку зовсім не означає торжества дурості, навпаки: "розжалуваний у рядові", манас зі збитою пихою справуватиметься під мудрим проводом та чуйним керівництвом буддхі значно ліпше й відповідальніше, отже світ стане мало що розумнішим, але й, не побоїмось цього слова, справді мудрішим.
Відомий труїзм "наука стає наукою щойно тоді, коли математизується", – вірний лише відносно й застережно: поки манас у фаворі й на коні, в апогеї свого розвою. Тоді, ясно, зводячи науку до найманасовішої з наук – формальної матаматики, ми вносимо в неї чіткість і легкосхопність, на даному етапі узурповані тимчасово матеатикою, фавориткою манасу. Але так було і буде не завжди; і коли пестунчиком еволюції стане, скажімо, шостий план еволюції людини (буддхі), то математизація науки далеко вже не буде таким істотним науковізуючим, проясняючим чинником; щось інше й нове – "буддхізація" – прийде натомість наукового прогресу. І, ясно, що від того гірше не стане.

Ми бачили на прикладі Лемурії та Атлантиди, якими потрясіннями супроводжуються зміни корінних рас. Підраси – масштаб поменше, вроді б як район супроти області, тому потрясіння і катастрофи, хоч неминучі й у цьому випадку, але масштабом дрібніші. Вселенського потопу не світить, але повені та землетруси на 6-7 балів по Ріхтеру зачастили неспроста! Війни, "гарячі точки", тероризм, соціальні струси і стреси, злочинність, мафія, наркота (найпотужніший із яких – влада) – речі надто всім знайомі, щоб про них треба було надто розводитись. Все це має своїм корінням і підложжям закономірний для п'ятої підраси розвиток інтелектогенного егоїзму, доведений далі еволюційно раціональної межі до фактичного абсурду, що неодмінно мусіло породити кризові явища, які стимулюватимуть кінець-кінцем гальмівні щодо егоїзму процеси мірою того, як кризові явища до нестерпу увіряться людові при прозрінні й урозумінні справжньої єдиної глибинної причини всієї цієї доста вже обридлої колотнечі.
З кінцем п'ятої підраси зівпадає кінець Калі-Юги, останнього періоду, чи віку, дуже важливого для нашої теми регулярного циклу, утворюваного чотирма югами: Крита- чи Сат'я-югою (Золотий вік), коли істина панує на всі 100% і люди живуть по правді; Трета-югою (Срібний вік), коли правда скорочується на четвертину; Двапара-югою (Мідний вік), де від правди лишається тільки половина; і, нарешті, Калі-югою (Залізний вік), де на три чверті домінує зло, частка ж правди падає, під новий псалом залізу, до злиденної четвертини, що добре відчувають сьогодні на власній шкурі нормальні люди. Далі падати вже нікуди, бо зовсім без правди світ жити не може, і єдиний вихід – знов повернутись до нової Сатья-юги, як і передбачено сценарієм. А тим часом у Калі-юзі, як сказав мудрий Епікур, добре прожив той, хто добре сховався.
Скільки шляхетних Дон-Кіхотів, що їх так і підмивало утвердити справедливість у світі, змарнувало своє життя на безнадійне поборювання вітряків Калі-юги! "Революція пожирає своїх дітей" – це закон Калі-юги; і не революція пожирає насправді, а невблаганний закон Калі, в чиїм царстві мало місця для активних правдолюбців. І все то лиш із-за незнання елементарних засад езотерики. Найефективніш у цьому Залізному віці не перти, спис наперевагу, в лоб на зло, а при змозі – давити його, в противному ж разі – плюнути на нього, дати самому себе з'їсти, що неодмінно має рано чи пізно статися, мудро ухиляючись від прямого контакту, яким воно лиш підснажується. Оце і є справжній сенс т. зв. "непротивлення злу", чи по-гулажному: "пошли його на х.., а сам не ругайся".
Різкий перехід від четвертини до 100% правди, ясно, підливає масла в огонь кризовості нашого часу ще й від себе, але все це від Логоса, все це так і має бути і кінець-кінцем вийти має на добре, а інакше й бути не може. Катаклізми порятують світ!
Щодо тривалості юг, то вони співвідносяться між собою відповідно, як 4:3:2:1 (Калі найкоротша), по мірі прояву правди в кожній. Стосовно ж абсолютних величин має місце істотний різнобій, начебто через помилкову інтерпретацію давніх джерел. Одначе треба зважити й на те, що старші братове з Ієрархії дуже неохоче видають точні числові дані про періоди й хронологію, – безумовно з огляду на можливість зловживань. Старбрат большой, йому виднєй. Так, проте, виглядає, що одиниця тривалості юг займає десь із пару тисяч років. Для нас, одначе, практично важлива не стільки тривалість, як сам факт існування естафети юг і те, що ми – в кінці Калі-юги. Що нам треба знати, Ієрархія, будьте певні, в належну пору підкине. Може, й розтовкмачить, нащо його збурювати хід еволюції менжуванням правдою по югах. Хоча вже тепер можемо припустити: монотонний, одноманітний рівень правди в житті людства змазував би її з поля уваги і не сприяв би утвердженню в людській свідомості. Шануєм найдужче утрачене, тим-то дефіцит правди, максимальний у Калі-юзі, безумовно підійма її ціну в людських очах. але не виключено, що є й інші підстави для юготворіння. Слушного часу, либонь, дізнаємось довідно. Що ж рано, – а в достроковості більше небезпеки, ніж видається на перший погляд, (гітлеризм – яскравий приклад езотерики в недозрілих руках) – те ретельно приховується від непроханого ока-вуха. З тих же міркувань, до речі, у відкритий друк езотеричні доктрини допущено щойно в кінці XIX ст. (коли, між іншим, започаткувалося взагалі чимало доленосних процесів), – доти ж вони ширились виключно закритим індивідуальним шляхом, від персонального навчителя до учня. Коли учень був готовий, з'являвся навчитель.

З чотирма югами лунко перегукуються чотири варни (касти) древньої Індії: брахмани (священослужителі), кшатрії (воїни, правителі), вайш'ї (торговий люд), шудри (ремісники, наймити, слуги – люмпени, одним сучасним словом). І якщо Сат'я-юга природно протікає під проводом брахманів, то в Калі-юзі, цілком логічно, вони в загоні, державою править кухарка, а шудра, знай наших, ходить в гегемонах.
Криза, пора зрозуміти, це не якась несподівана лиха напасть, що неждано-негадано впала чорті-й-звідки, мов сніг, на голову, а прописана від Логоса необхідність, закономірна захисна реакція здорового організму на хвороботворний чинник. Катастрофобія нічого не дає. Над кризою треба не сидіти і плакати, як ті на ріках Вавилонських, не маємтещомаємкати понуро і зрезигновано, не скиглити, не дзявулити, не смикатись бездумно, то на один її поверховий симптом накидаючись, то на інший, чим болячку тільки заганяється вглиб, звідки вона знову прорве, стокрот посилена, – а розумно розібравшись у справжній причині, усувати саме її, що й приведе само собою до відмирання симптомів, тим більше, якщо цьому ще й свідомо підсобити. Найкраща річ зустріти ніч не з-поза пліч, а віч-на-віч. Іди навстріч, іди навстріч. Бо маєш мати те, що маєш мати.
Криза скінчиться тоді й тільки тоді, коли зробить своє діло: спровокує і стимулює перехід від культу інтелекту до культу інтуїції, буддхі, шостого плану людини; коли прийдем, так би мовити, до тями. Найдійовіший спосіб долати кризу – всіляко тому переходові сприяти, заохочувати його й організовувати, радіючи, попри всю його болісність, в глибині душі, як знакові наближення великих і прекрасних Змін. Як надзвичайно сприятливій нагоді для інтенсивного духовного зростання. Всі інші підходи – недолугі, куцохвості й короткозорі паліативи, що лиш гайнують час.
Так звана застуда (чи грип) виникає насправді через надмірне вживання білка та вуглеводів, що небезпечно захаращують організм (що б про це не говорила алопатична медицина). Висока температура, що виникає при цьому, ефективно "спалює" ті надвишки і тому є корисною очисною захисною реакцією (грипуйте собі, отже, на здоров'я!), – поки, проте, не зашкалить вище червоної риси десь коло 38С, що вже пахне смаленим для здоров'я (а 41С, навіть, існування) організму. Тому розумна стратегія: бити в корінь, у "точку росту" недуги, припинити споживання білку-крохмалю (хворі тварини інстинктивно взагалі перестають їсти), в разі потреби стимулювати температуру тіла до оптимальної підвищеності, і дати природі робити своє діло. Так діє буддхічно-мудрий гомеопат і досягає надійного одужання. Тупий же інтелектоморфний алопат штучно збиває за будь-яку ціну температуру, усуває симптоми грипу, заганяє зайвий білок у глибину, а той по якомусь часі вилазить десь іще гіршим боком. Щось дуже подібне відбувається з нашою поточною кризою в нашій поточній політиці. Пожива до серйозного роздуму серйозним (якщо є такі) політдіячам!
Тут саме доречно розглянути питання про роль особи в історії, об яке т. зв. позитивна наука обламала чимало своїх матеріалістичних зубів, так і не дійшовши якоїсь бодай злагоди між крайнім формалізмом (повним запереченням людської свободи волі) та абсолютизацією волюнтаристичного впливу людини на хід подій. В дійсності не все так просто, як у четвертій главі історії партії (довоєнного видання), де викладено основи діамату. Як водиться, обидві спрощені точки зору лиш почасти мають рацію, хибують на однобокість, вбачаючи тільки один аспект істини. Вона ж насправді – в реалістичному синтезі обох тих аспектів: великі епохальні події в історії відбуваються згідно з програмою і розкладом еволюції, затвердженим від Логоса, його Волі, і тут нічого не попишеш, вони мають статися, як уречено; людській волі несила їх ні відмінити, ні змінити. Все, що від Логоса – дійсне; все, що дійсне – від Логоса.
Одначе, оскільки воля Логоса впливає на волю Його команди, а та, в свою чергу, на людську волю і робить своє історичне діло руками людей, – для поверхового погляду складається хибне враження, буцім-то історію роблять люди. Історія робиться не людьми, а з людьми через людей. Теж, зрештою, участь людини в творенні історії, проте не абсолютна, лиш відносна, чи умовна, гвинтикова. Людина по великому рахунку – гвинтик, але не держави, як того хотів Сталін, а еволюції. При бажанні, кому свербить, можна й тим пишатися. Але краще все ж не забувати, що всі під Логосом ходимо (а по великому-превеликому рахунку і єсьмо часткою Логоса, – та про це ще чи не рано). Що ж торкається долі окремого індивіда в рамцях тих епохальних подій, то тут повна свобода волі кувати своє щастя на всю котушку по образу і подобію своєму. І то не мале поле для розгорту власної ініціативи, є де розгулятись самостійництву. Тож підстав для тотального фаталізму нема й близько. Але комусь, може, й те корисно; а в деяких поміркованих дозах, мабуть, і нікому не завадить. Глупо надривати свого амбітного пупа, сікаючись до впливу на те, на що вплинути неможливо. При цьому легко вгавити нагоду зробити щось доброго для себе чи ближніх, що справді в межах твого потенціалу.
Перепливаючи широку річку, ви неодмінно будете знесені течією, і то тим далі, чим вона швидша. На це немає ради, але знаючи силу течії, можна з допомогою інтелекту розрахувати кут і місце запливу, щоб потрапити, куди треба по тім боці. Хтось, може, здолає вигребтись і проти течії, та чи на довго йому сил стане? Чи не легше й простіше іти на консенсус із течією? (Що не виключає, проте, особливих випадків, коли справді доцільно й проти рожна перти, й проти хвиль плисти!) Якщо перепливає річку рота солдат, то один-двоє, може, й потрапить пересилити течію, але щоб усі? – То вже бозна якого спецназу треба; не напасесшя... (А найгостріше відчуття свободи, відсутності всякої борні та спротиву, – як повністю пуститись берега по бруї на волю течії, мов у вільному падінні. Якщо хочеш, щоб усе відбувалось, як хочеться, треба хотіти, щоб усе відбувалось, як відбувається. Простіше простого! Керуватись виключно принципом кращого життя, ігноруючи волю вищих сил – велика совкунівська дурість, що незмінно кінчається великими неприємностями. Це так, – між іншим...Але затямити варто).
Аби бути ефективним діячем (у політиці чи деінде) необхідно добре знати поточну генеральну лінію еволюції та узгідно достосовуватись до неї у своїх діях, мов до течії ріки. Як часто надзвичайно логічна ініціатива немов би повисає в повітрі, а безглузда, придуркувата затія несподівано котиться як по маслу. "Тупий народ", – кажемо ми. І то, взагалі, слушно, народ і справді не Архімед, але реальна успішність ініціатив обумовлюється їх узгодженістю (чи навпаки) з дозрілими потребами еволюції суспільства. Те, що має статися, – станеться, і тільки те; але як воно станеться в деталях, наскільки болісно – оце вже від людей, від того, скільки дурості й скільки мудрості буде ними виявлено. І це, до речі, теж немало і варто заходу й зусиль! В цьому й полягає велика сермяжна правда історичного езотеризму, секрет діяцького успіху, дороговказ до пошуку ліку від кризи: ловити (буддхами, звичайно ж, якщо можна так сказати по граматиці) імпульси з вищих сфер і сприймати їх за категоричний імператив до дії, нутром чуючи, коли вчора було рано, а завтра буде пізно. Не головою, звісно, тобто інтелектом, а серцем (інтуїцією), бо інтелект, хоч і ліпший проводир, ніж емоції, за самою своєю природою догматичний, неповороткий, схильний до фіксації на раз заданому курсі і нездатний належно коливатися разом з генеральною лінією, що, як і все живе, гнучка, лабільна, звивиста і лиш на дуже обмеженому відтинку піддається наближеній апроксимації. Звідси й " іронія" історії для зациклених на інтелекті.
Спроба керуватись прямолінійним інтелектом у мінливому, вигинистому світі засадничо прирікає на провали й розчарування і більш-менш можлива лише при частій зміні орієнтації напрямних, при чому неминучі болісні інерційні поштовхи, тобто кризові шоки. Слушна зміна орієнтацій неможлива без опори на буддхі, а ще краще, як із урахунком велінь атми. Словом, вищезгаданої вищої тріади. Полишений сам на себе, інтелект так і пертиме, як шелемонний, безоглядно по прямій, поки не дорипається, не дограється на свою голову. Формалісти, бюрократи, держиморди, тупі чинуші – яскраве тому потвердження та ілюстрація.
Отже, ключ до упорання кризи – у розвитку тріади та належному оперті на неї у своїх діях; передовсім на буддхі, згідно з еволюційним розкладом та послідовністю. Заради цього висновку ми й городили весь наш езотеричний город. Із чималим запасом, аби було що, як водиться, забувати, і все-таки основне лишилося, прижилося, згодилося. Запас, як відомо, біди не чинить. А когось, диви, й потяне на езотерику заради неї самої – то ще цінніше. Наші "Ази" лиш підводять до вірного керунку. Але, щоб ефективно долати труднощі й перешкоди на шляху, щоби бути успішним борцем із кризою (краще сказати – лікарем), тим більше проводирем (і це стосується не тільки кризи), – необхідне ширше й глибше знайомство з езотерикою, без чого ви приречені, бабраючись в обмеженому матеріалізмі, сліпо тикатися в лабіринті незрозумілих надматеріальних чагарників та структур. Бо езотерика – це компендіум істин, осягнутих людством за всю його історію; щось із того можна самотужки відкрити чи здогадатись, але заново винайти весь велосипед – кому то під силу?
Кого викладені тези чомусь не влаштовують, немає чого взагалі з цією розвідкою робити: не в коня корм, паняй на інші пасовиська. Ну, а хто рад пристати, одразу ж,логічно, спитає: як же оті буддхі розвивати й застосовувати? Де та школа чи інкубатор, платні курси чи мої університети?
Це питаннячко. З тих, що на них лектори з обчества "Знаніє" казали: "інтєресний вопрос", і що значило: чесної відповіді не знає або ж боїться. Та ті часи, слава Логосу, безповоротно канули в Лету. Можна, треба і пора це питання з'ясувати, висновки оприлюднити, а то й пустити новітнім лікнепом у широкі маси, лиш оволодівши якими, ідея робиться реальною силою. Але то вже тема окремого розділу. Отож –


3. Лік.

Підсумуймо вищевикладене, – головно для тих, що пропустили розділ 2, – основні його висновки (кінцеву частину – від історії Лемурії й далі – їм усе ж варто переглянути; хоч і не зовсім узгідно зі звичними уявленнями, там, однак, матеріал, як на "чайника", істотно в’їжніший як). Але й прочитанцям короткий повтор не завадить.
Еволюція людства, а, значить, і його історія, обумовлюється Ієрархією невидимих, нематеріальних, але цілком реальних істот, чи сил, що діють у повній відповідності до цілком певних, невідворотних законів космічного буття, без знання яких неможливо розібратися в епохальній ході подій, тим більше впливати на те, на віщо можливо вплинути. Істотне ж бо невідворотне, але як воно реалізується в деталях, наскільки драстично, – то вже у владі людей, і це теж немаловажно. Це мов партитура і режисура симфонії. Жодної ноти не вільно пропустити чи змінити, і все ж виконання, звучання твору дуже залежить від манери і хисту оркестру та диригента.
Наші часи – переламні, переходові від епохи панування інтелекту до Нової Епохи, в якій інтелект, що далеко не завжди такий розумний, як слід би, тим більше не тотожний мудрості, має поступитися чільним місцем інтуїції в розширеному значенні цього терміну, тобто буддхі, шостому плану людини (“духовності” в устах багатьох авторів, – але це, строго кажучи, неточно: духовність то вже з іще вищого, сьомого плану). Номінально перехід зівпадає зі вступом Сонця в 2003 році до нового знаку зодіака (Водолій), але, звичайно ж, такі епохальні події відбуваються не за один день, перехідний процес уже йде, і то не один рік, з чим і пов’язано загострення багатьох кризових явищ. Можна очікувати його кульмінації десь коло вказаного строку з подальшим спадом і завершенням. Це добра орієнтовна віха, щоб знати, коли вчора було ще рано, а коли завтра буде пізно.
Виходячи з цього, криза є необхідним і неминучим супутником і супроводом епохального переходу, якого неможливо уникнути. Всякі спроби загнати вглиб кризові симптоми (кримінал, корупцію, владу ницих, повальну дурість, брехливість, нехлюйство і т. д.), не чіпаючи їх кореневих причин, тільки призведуть до їхнього загострення – одразу ж чи по якомусь часі, зате значною мірою усугубленого.
Тому єдиний кардинальний лік на кризу – сприяти пошвидшому й погладшому, поприроднішому переходові од культивування інтелекту до плекання й розвою інтуїції (буддхічного плану), щоб плисти в еволюцію далі. Так, родиво дозрілої дитини годі спинити чи розсмоктати, лиш допомагати природі якнайбезпечніше зробити свої діло. Родимо, чи радше дамо родитись, і криза вся мало чи не сама втихомириться і розсмокчеться. В кожнім разі там уже просто.
Отут ми й приступаємо до основного питання нашої розвідки: методики пробудження і розвитку шостого плану, як із-поміж історичного доробку людства, так і не без огляду на можливу творчу ініціативу та свіжі підходи в цій сфері.

Основним тут чинником виступають, звичайно ж, релігійні інституції, що націлюючи професійно людей на розвиток духовності, – сьомого плану, – автоматично, так би мовити, попутно затягують їх на проміжний шостий, чим їх досягнення може й обмежитись, якщо, ясно, взагалі мало місце. Бо людські інституції, як і самі люди, недосконалі, з часом підлягають занепаду, і релігійні – також не виняток. Вони породжуються імпульсом зверху, зуживають його з більшим чи меншим успіхом і, врешті, поступаються місцем новій, своїй наступниці, краще підготованій для досягнутого еволюційного рівня. Бо процес, як не малопомітно, все ж відбувається, світ за космічним законом не сміє топтатись на місці, які б значні сили опору не протидіяли йому.
Всяке релігійне вчення бере якусь невелику (щоб не подавитись!) частку (езотеричної) істини, звичайно – найактуальнішу в даному часі і місці, та й доводить її до свідомості широких мас з допомогою арсеналу відомих, чому й не спиняємося на них докладніше, специфічних церковних засобів. При цьому, чим вон успішніше, тим швидше, – чи не парадокс? – дане вчення стає анахронізмом, що вимагає реформування. Та всі суспільні структури схильні до тужавіння й отвердіння, тому у відповідальних випадках значно типовіше не реформа старого, а заміна новим, прогресивнішим. Сьогодні виразно проглядає невдоволеність людей тим, що пропонує їм офіційна регігія, що вказує на дозрілість потреби нових реформ. Є вказівки на оновні процеси в 2031-2032 роках.
Екуменізм має подібне скерування, хоч і не виходить за церковні рамки, отже обмеженіший. А зациклюватись на єдиному віросповіданні чи пророкові після того, як узято від них усе, що можуть дати, – це мов на другий рік в одному класі. Але ще глупіше – ними нехтувати. Бо великі віровчення – всі від Логоса, і даються саме там, тим і тоді, де, кому й коли вони еволюційно слушні. З тих же міркувань і оновлюються в інтересах пересічного масового еволюціонера. Але завжди є певна кількість таких, що випередили, – їм і карти (езотеричні) в руки, – і таких, що недотягли, відстали та й плетуться в хвості еволюції. Закони статистичного розподілу чинні універсально.
Як можна 40 років проговорити прозою, не знаючи, що говориш прозою, так і екзотеричні (масові) релігії, проштовхуючи езотерику в маси, звичайно справи собі з того не здають, нерідко, навіть, вороже до неї ставляться (своя своїх не познаша!), ревнуючи як конкурента. Але при тім у середовищі вужчого кола просунутих виникають товариства, – часто це закриті ордени, що ставлять собі за мету, не вдовольняючись офіційними крихтами, черпати стільки езотерики, скільки змога ковтнути. В християнському світі це розенкрейцери (від 19 ст.) чи в сиву давнину – гностики, а сьогодні – численні окультні товариства; в ісламському світі – це суфізм. Доречно тут згадати, що Христос, як свідчить Євангеліє, широкі маси повчав притчами, тоді як найближчим учням "дано було знати таїни царства Божого", що, власне, і складають суть езотеричних учень. Щось колись із того має перепасти й масам, мірою їх дозрівання. Коло тих, що досягли апостольського рівня мало все-таки хоч скількись розширитись за дві тисячі років!
Захоплення йогою, що на добрих півстоліття пізніше від цивілізованого світу (зате з якою загорілістю!) спіткало духово зголоднілий СССР за хрущовської відлиги, – явище того ж порядку. При цьому чисто совковий прикрий перехняб у бік акцентуваня суто фізичних вправ хатха-йоги часто лиш відволікав від духового зростання: помірне бодай фізичне здоров'я сприяє збереженню сил, потрібних на здійснення духової еволюції, але само по собі не має з нею нічого спільного, а при надмірі може стати навіть на заваді. Не брак і випадків, коли деякі недуги прямо сприяють їй. То міф, буцімто йоги не хворіють: справжні йоги хворіють, але, правда, не так бездумно й безкорисно, як "миряни", а при потребі й бажанні справді можуть усунути серйозну недугу чи зберігати незвикло довгий час квітуче здоров'я. Але це для них не основне, лиш чисто підрядковий чинник. І нерідко в інтересах інтенсивного прориву в царині духа високорозвинуті йоги нехтують турботою про скороминуще маттіло. Різні йогічні вправи, як фізичні так і психологічні, взагалі-то сприяють духовному росту, але тільки опосередковано і надзвичайно повільно, "каганцювально", так би мовити, – тим, що створюють передумови (в здоровім тілі, взагалі кажучи, здоровий дух) для власне медитації, котра єдина лиш і має еволюційну вартість. І це було чи не максимум того, на віщо могли сподіватися зацікавлені під кінець Х1Х ст., коли йогівську систему видано було для масового екзотеричного (відкритого) користування.

Але сьогодні, на світанку ХХ1 ст., умови істотно сприятніші для безпосереднього прориву в царині духа. Основною "вправою" сьогодні має бути інтенсивна медитація – зосереджений мислепроцес, роздум на високі теми – річ близька до молитви екзотеричних релігій, але вільна від характерного для неї приниженого випрохування й покірливості. Власне медитація завжди була основним рушієм йогічного поступу (відбуваючись на вищих підпланах манасу, вона природно активізує і пробуджує – різких меж нема! – прилеглі будхічні прошарки), та якщо раніш треба було братися на різні, часом досить хитромудрі штучні способи, аби якось проштовхнути свою свідомість на вищий рівень, то сьогодні є нагода троха чи не перти впрост на штурм небес, тільки краще все ж не зовсім, як танк. І не так, як рвуться до нірвани наркомани, що силкуються в'їхати до неї "зайцем", не сплативши належної ціни, простим глитанням дорогої, але безвартісної перед лицем еволюції хімії, за що отримують сурогатний ерзац та ще й чималий штраф здоров'ям.
Сплеск наркоманії в наші часи (от би його енергію та в мирних цілях!) лише свідчить про зростання внутрішньої спонуки й потреби в оновленні свідомості та цілковите невігластво щодо розумних методів осягнення цього. Воїстину, істина народжується, як єресь! Як тяжка недуга, як соціальна болячка, невигойна в жоден інший спосіб, ніж перехід до чесного заробітку щирої, непідробної нірвани шляхом самостійної, – трудової, сказати б, – медитації. Для цього жертві наркоманії треба, по пеерше, збагнути, що його порок підсовує йому фальшивий товар, бліду подобизну того, чого він прагне; благі наміри стелять йому, як часто ведеться, дорогу в пекло. І, по-друге, дати б йому відчути можливість реально здобути справжній товар ціною досить приступних, адекватних, аж ніяк не понадмірних зусиль. Непросте діло, але все інше – не лік, а лиш убогий паліатив. Розкаяний алкоголік дума собі: ось кину пити і стану кращим, та в нього нічого не виходить. У "Анонімних Алкоголіків" принцип: стань кращим і кинеш пити, – і в них діло вигорає. Такий підхід універсально успішний (зокрема, між іншим і до об'єкту нашого аналізу – попутної кризи). Однакова генеза – однаковий і лік.
Підсумково: медитація – основа й рушій еволюції духа, все ж інше – її більш чи менш корисне обрамлення, яким, проте, неприпустимо нехтувати, бо медитувати в цілковитій порожнечі до снаги лиш хіба самому Абсолютові. Наука медитації має розроблену теорію, багато практичних прийомів та методик, яких ми тут свідомо не торкаємось через надзвичайну важливість теми: будь-яка спроба в тісних наших рамках дати її адекватний начерк була б лиш незграбною та малокорисною профанацією. Наша мета – зорієнтувати зацікавлених і відіслати до спеціальної езотеричної літератури або й ще подалі. Зауважмо тільки, що в науці медитації практика незміримо важливіша од, не бозна як і складної, її теорії, при чому від початкових вправ у зосередженні, що є абсолютно необхідною передумовою, підготовчим етапом, але аж ніяк не самою медитацією, і далі через медитаційні вправи у формі регулярних усамітнених "сесій" десь у затишному закутку чи на природі поступово муситься переходити до все частіших і спонтанніших медитацій "на ходу", у вирі повсякдення, аж поки все життя не перетвориться на суцільну медитацію, тобто людина стане вповні "метикованою" (котрий термін, та й "микитити", є, відай, нічим іншим, як простецькою варіацією "медитованого"). На що, ясно, піде не одна інкарнація (втілення), але досягнення варте того труду! Для нас же зараз, для нашого розгляду, головне, що така тенденція, такий рух, чи хоч порух, і є, власне, єдиним ліком на кризу. Реформа має починатись не з державного чи економічного устрою, а з ментального. А форми медитації багатоликі й різноманітні, не обмежені сферою релігії чи езотерикою, і часто-густо медитант і близько не здає собі справи з того, що він медитує, але ж еволюційна користь все одно копичиться; і, власне, основна маса людства еволюціонує саме в такий спосіб. (Знов ті самі 40 років прозою!)
Елементи медитації присутні і в поезії, добрій прозі, мистецтві – всьому, що стосується краси; і в науці, особливо математичній, яка першою, ще в кінці 19 ст., як найзаінтелектованіша, з причини абсолютизації та фетишизації формально-логічних абстрактних конструкцій зазнала кризи, розколовшись на формалістську та інтуїціоністську (фактично теж оплутану яловим формалізмом) школи (шок від цього в матколах пояснюється, звичайно ж, культовою вірою в непогрішимість математики, улюбленої доньки п'ятого плану), – дуже перспективна для назрілої трансформації свідомості обставина, досі, на жаль, ніяк не використана; в серйозній економічній діяльності, літературі, мистецтві і взагалі в будь-яких заняттях, що вимагать зосередженості, концентрованої думки (світ не без добрих ідей!) і відривають хоч трохи від чисто егоїстичних потреб власного "Я". Кожного разу, коли ви хоч трохи "забуваєте себе", ви маєте нагоду скласти якусь дрібку на олтар медитації, отже й духової еволюції. Способів же самозабування безліч; навіть "під мухою" воно присутнє, але це, на жаль, як правило, втрачена нагода. А от стадіонний глядач щось там з того виносить і в плані самозабуття, і в плані математики: рахуби від двох до п'яти, або що. Способів безліч, але не всі вони, ясно, рівноцінні, – вся річ у тім, куди, наскільки високо скеровується при цьому прожектор свідомості (чим вище, тим медитативніше) та наскільки яскраво він світить. В разі нижче інтелекту, – а це, звісно, теж не виключено, – то медитацією тут, ясно, і не пахне, і для еволюції в тім пожитку, як з кота моньки.
Розібратися зі всіма наявними методиками, а то й додати нові сучасніші – величезне завдання на ближчу пору для тих, хто візьметься за реалізацію вищевикладеного плану упорання кризи через трансменталізацію. Тут його можна лиш загально назначити. Вкажемо тільки на дуже перспективний напрямок – т. зв. "загальну семантику" Хайякави, упосліджену й зацитькану в Есесер укупі з генетикою та кібернетикою, але так і не реабілітовану разом з ними по смерті "Гуталіна". Чи то ж би шудрократи занюхали-таки, яку небезпеку чаїть в собі для їхньої влади вчення про те, що "карта – не територія"? Тобто необхідно завжди враховувати, що слова ("денотанти"), якими означуємо різні речі, абстрактні поняття (денотати), є всього-на всього їх (денотатів) символами, моделями; як правило дуже недосконалими, нечіткими, неоднозначними, і часто призводять до протиріч і непорозумінь, які не мають нічого спільно з денотатами, з дійсністю, а лише з її відображенням у мисленні з допомогою символів (денотантів). Мистецтво семантичної культури знімає багато штучних проблем, породжених недбалим слововжитком, але ще важливіше, – виявляє обмеженість інтелекту і тим сприяє розвінчуванню його культу, розчищаючи шлях для розширення свідомості. Подібний ефект, хоч менш виражений, має знання двох різних мов (краще малоспоріднених і далеких між собою за граматичною структурою). Якщо річ може мати різні назви, значить, назва і річ це різні речі! Загалом методик не бракує; навіть нудизм, ламаючи деякі стереотипи та штучні бар'єри між людським тілом та природними стихіями, сприяє "пробуддхченню". Воно й дрібниця, та все ж якась там крапля води на млин еволюції. То що, впережемо нудизмом по чорних ризах злої кризи? Головне – взяти курс. А різноманітність потрібна з огляду на різноманітність людей, окремий же індивід може прекрасно досягти мети і одним-однісіньким своїм улюбленим, "саме тим" своє-рідним прийомом. Але от, щоб відшукати його, можливо, доведеться перепробувати цілий арсенал потенційних кандидатів.
Отже, наша нинішня переламна криза зумовлена в кінцевому рахунку дефіцитом, як до потреб часу, медитації в окремих індвідів і – в результаті – її всенародної інтегральної суми. Криза фундаментальна, тож і лік на неї має бути фундаментальним – інтенсифікацією медитації аж до повної ліквідації дефіциту, що приведе до прориву в свідомості, спрощено кажучи, порозумнішання, так необхідного, аби численні вже розроблені способи наведення ладу в економіці, політиці, взагалі житті змогли запрацювати. Значно легше сказати, ніж зробити, але іншої ради нема. І це є ключ до упорання кризи в загальному вигляді. Що потребує величезної конкретизаційної роботи, непід'ємної, ясно, для одинака, хіба для потужного колективу дослідників (скільки в нас науковців займається чортій-чим, як не зовсім ничим!), що звівши докупи й систематизувавши весь наявний доробок людства в цій царині, а там, диви, по змозі й доповнивши свіжими осучасненими підходами та методиками, зможе дати практикам-реалізаторам доречні конструктвні рекомендації, вказівки та орієнтири щодо здійснення належної перементалізації (точніше: трансменталізації) суспільства, свого роду новітнього "лікнепу", в яких уже там формах не буде визнано за доцільне його провадити, – то вже річ другорядна, хоч і не маловажна. Цієї роботи не оминути, вона вже на часі, що наглить кризою до чину, тож ліпше, ясно, з тим не длятись, щоб не занедбувати й так задавнену тяжку хворобу до безнадійного стану.
А поки цього не зроблено, все так і йтиме, як іде: всі благі поривання, дуже правильні плани, надзвичайно коректні рацпропозиції, розумні свіжі ідеї та, звичайно ж, намагання пересадити на постсовєтський грунт успішні в умовах передових країн традиції та інститути – все це "чомусь" не спрацьовуватиме, обертаючись невдачею, провалом і прямою протилежністю бажаному, без жодної надії виборсатись нам із баюри, в якій бабраємось уже бозна скільки часу. Стихійно, звичайно, під тиском кризи ментальність дізнає змін, але свідомий процес ішов би значно бідовіше й поцільніше, отже і задовільніше. А то якби роса, поки сонце зійде, очей не виїла; і не буде на кого пеняти, крім хіба власної колективної немудрості, нехлюйства й неповороткості.
Ці висновки ми вже по суті зробили в розд.1, а тут їх концентрично повторюємо на вищому рівні з урахунком тих азів езотерики, якими озброїлися в розд.2, а значить більш, ніж просто повторюємо. Проблема нормалізації совкової ментальності ("розсовочення" – одним, хоч і не надто зграбним словом) постає тепер як велике еволюційне завдання ліквідації відхиленя від накреслень основної магістралі космічного розвою. Популярно: совкун – це Боже пошиття, перекроєне Сатаною (персоніфікацією конт-еволюційних сил, противником духового прогресу, такого собі космічногоГалушки). Згадати свою божественну природу – оце й усе, що треба совкунові, аби вийти на широкий еволюційний шлях і тим покінчити з обридлою уїдливою кризою. Штучно якось укоськати кризу без належної ментальної революції – значить наражатись на небезпеку її регенерації по деякому латентному періоді в іще потворніших та морбідніших формах.
Трансформація менталітету – це, власне, сфера психотерапії, в якій завжди істотним знаряддям був шок. Нинішня криза виглядає на шоковий чинник, спонукливий для розсовочення, без якого катма виходу з кризи. Тобто, криза, діючи через людину, нібито сама себе лікує. Але без свідомого підігрування з боку бодай частини людності ефект буде значно слабіший, якщо не просто мізерний. Совкунізм – це органічна частка мегакризи в еволюції людського духу, і телеологічно нинішня криза для того й настала, щоб спонукати вихід з мегакризи, аж ніяк не обмеженої теренами колишнього Союзу, а носить глобальний характер, тут же набрала особливо великих розмірів, бо саме на цей куток Землі впав вибір Провидіння як на піонера назрілої глобальної перебудови світобачення. (Не питайте чому; на когось же мав упасти!)
А що криза глобальна, то не видно хіба сліпому, хоча своя криза як ближча до тіла і застує широкий світ. Великі успіхи науки й техніки вилились (наука друг – та істина дорожча!) у небувалої жорстокості й масовості всесвітні війни, не кажучи вже про Чорнобиль та буйний врожай проголошених геніальними ялових лжетеорій (Дарвін, Фрейд, Енштейн, Маркс, Кантор і т. д.), далеко не всі з яких на сьогодні бодай поставлені під сумнів, не кажучи вже розвінчані. XX ст. стало свідком деградації трансментальних планів. Людство вразили нечувані досі нові хвороби, розгулялися давні; невпинна гонитва за грошвою охоплює все нові необмежені контингенти людності; шириться наркоманія, наркомафія, наркоголізм, нікотинотютюнозалежність – ширяються жінки, навіть вагітні, і трохи чи не першокласники; популярною стала музика, не набагато ліпша наркоти; тероризм (чиї претензії часто цілком справедливі, але ж лік ще гірший від хвороби!), бандитизм, як індивідуальний чи груповий, так і державний набуває обертів; корупція, безсоромна і многолика, брехливість і казуїстика проникає все глибше в офіційні інституції; конфлікти різного роду кульмінують "гарячими точками" й соціальними потрясіннями; занечищується до нестерпу середовище, як фізичне, так і духовне, і т. д., і т. п. – все це в остаточному аналізі коріниться в непогамовному сплеску доведеного далеко за розумні межі звичайнісінького людського егоїзму, батька всілякої жадоби й загребущості, породження зарозумілого й роздутого понад усяку міру в період його – спочатку, зауважим, законного – культивування на еволюційному шляху. Сама ця надмірність, нестерпність її проявів і має послужити спонукою і важелем укоськання того егоїзму, а відтак, індуктивно, і зняття його породія – інтелекту – з п'єдесталу шани й поклоніння і утвердження натомість шостого плану (інтуїції, буддхі). Все це – під проводом Ієрархії невидимих Архітекторів та Виконробів Еволюції, невідворотно, потужно, своєчасно. Перед людьми ж альтернатива: або триматись по змозі основної течії ("на бруї" – призабутим добрим словом), або ж у будь-якому іншому разі наражатись на потужний тиск і удари батогом Історії та й бути відкинутими десь на узбіччя, мов потрощене вітром паліччя. Очевидячки, зайво розводитись, до якого вибору має схилитись мудра людина.

Існує два принципово різні способи піднімати свідомість на вищий рівень (як то нам і необхідно для упорання кризи): позитивний, ствердний, рухом до бажаного ("іті-іті", "так-так" – санскритом) і негативний, заперечний, від противного ("неті-неті", тобто "ні-ні"). В першому випадку ви тягнетесь, пориваєтесь угору до нового, незнаного. У другому – відштовхуєтесь від старого, знаного, як облуплене, віджилого. Комусь може видатися дивним, але перевага надається традиційно першому. Річ у тім, що, як показала вікова практика, на ділі значно простіше, спираючись на добре знане, спинатися догори, ніж підтягуватись до невідомого, за яке не знаєш, з якого боку вхопитись, бо, як і бачиш його, то, мов у тумані, а то й зовсім іще не бачиш. Тим-то опора на тверду, надійну основу значно перспективніша з погляду евентуальних реальних досягнень.

В нашому випадку це означає доцільність надання переваги методам заперечення і протидії гегемонії інтелекту перед утвердженням проявів інуїції (духовності в побутовому вжитку терміну), – в жодному разі, ясно, тим не обмежуючись; кому не слабо одразу брати бика буддхі за роги, то й з Богом, Парасю. Мова про те, що в масовому плані починати варто радше з розвінчування й паплюження лихого, ніж агітувати за добре; радше відрікатися Сатани, ніж горнутись до ангелів. Результат, зрештою, засадничо той самий, але досягається ефективніше, бо так зрозуміліш простій людині.
На якійсь просунутішій стадії, звичайно, настане такий момент, коли вище проріжеться більш-менш виразно, і стане можливо явно й безпосередньо утверджувати те, до чого досі праглося й поривалося в непрямий спосіб. Але початкова фаза характеризується пріоритетністю негаційних (неті-неті) підходів, і саме в цій фазі й перебуває сьогоднішня масова свідомість, із чим і доведеться рахуватись усім причетним до духово-еволюційного процесу, аж доки шостий план, буддхі, не проклюнеться в умах мас настільки виразно, що можна буде переходити до його безпосереднього культивування не лише просунутими одиницями, а й першим-ліпшим стрічним-поперічним.
Це безумовно врахували ті невидимі (а часом, може, й видимі) співробітники Логоса, що опікуються людською духовою еволюцією. Аби було від чого, як прийде пора, зручно відштовхуватись, вони загодя подбали про створення вогнища доведених до скрайнього абсурду проявів зарозумілого інтелекту (п'ятого плану). Такі крайнощі викликані потребою в призначену роковану годину здійснити різке переорієнтування фокуса свідомості, для чого необхідні досить драстичні інтенсивні стимулятори.

От задля цієї мети і постала у ХХст. всупереч усякому здоровому глуздові неймовірна, монстрозна, почварна озія СССР, ключем до чиєї історичної виправданості й доцільності, власне, і є ота прикра потреба в твердому концентраті з інтелекточенного негативу, відштовхуючись від якого людська свідомість піднесеться на вищий (шостий) план у цілковитій згоді з одвічним, від Логоса укладеним, в Абсолюта затвердженим планом космічної еволюції. СССР не єдина точка такого відштовху. Не брак інших, хоч поступаються вони масштабом. Подібне ж призначення мають, наприклад, і вищезгадані уславлені лжетеорії (Ейнштейн та ін.) і, взагалі, численні кричущі антидосягнення нинішньої цивілізації. Та СССР посеред них – найбільша, найтвердіша, найкрутіша, найапофеозніша, а тому й найнадійніша, найефективніша точка відштовху. І точка. В розумінні – крапка.

Зайво розводитися докладно про те, наскільки успішно справлявся до свого юридичного розпаду та й досі справляється трудновмирущий СССР зі своїм завданням. Бо, всупереч розхожій масовій опінії, в 1991-му есесер не умер, лиш напіврозпався, ми живемо ще й тепер в розпадущім есесер; він живіший всіх живих в наших головах дурних, у серцях, печінках міліонів, і повний його заник іще попереду. (Так розрізаний навпіл, хробак живе у двох екземплярах). Його нахрапистий дух, облудність, хамство, корупція, стиль керівництва, адміністріція й адміністратори, нехтування загальнолюдськими цінностями та інші добре знані пороки пережили шок '91-го і нікуди не ділися з громадсько-політичної арени. Цей живий труп із заесесереним мозком, труячи перехід до нового життя, ще й приречено дметься на реванш, і, навіть, дечого в цьому досягає, хоч, звичайно, відмінити присуду історії не спроможен, хіба затягти й загострити власну агонію. Про все це чимало писано останнім часом, провіщано ще аж від Нострадамуса, і всі те чули, а хто й досі не збагнув, той просто не схотів збагнути, та й Бог з ним – могила виправить. Хіба не так, етапами, потопала Атлантида? Ведеться, як ведеться. То не хоче сходити зі сцени, чіпляється свого привілейованого статусу п'ятий заклятий план – Інтелект, його величність вчорашній фаворит історії, лідер пройденого вже етапу, шудра еволюції. Випручується, викручується, вибріхується, викаблучується, всіма збереженими важелями навертає на задній хід. І це в природі речей, так передбачено за еволюційним сценарієм, і все то минуще. Хай собі брехнею, саботажем, демагогією, казуїстикою, підкупом, каверзами, шантажем безнадійно силкується затягти люд у своє світле минуле. І злидню дарма, що все то марно і тільки роз'ятрює кризу: хвоста рубать собаці найліпше одним махом. Отож, паліччям між колеса історії не спиниш – неухильно прозріває все більше ошуканих людей, і, сподійно, до належного часу стане їх досить. Тож і ставитись до цього всього варто спокійно, але небайдуже, – нам своє робить, пильнуючи за всіма діями шудрократів, де змога притискаючи їх із їхніми заходеньками, невідворотно готувати їм остаточний крах, час якого не за горами. Важливо, проте, не стільки ліквідувати шудрократію з її комунізменними інстинктами політично, як витравити авторитет шудр (чи, радше, страх перед ними) в умах широких затурканих мас народу – оце буде вже справжнє еволюційне досягнення. Всяка влада від Бога, але ж і всяка зміна влади теж від Бога!

Популярна, широко експлуатована ретроградами, буйда буцім-то в Союзі жилося до розвалу ліпше, ніж тепер, вірна лише з дуже й дуже великими застереженнями. Привілейована номенклатура втішалась рівнем значно вищим за довколишній, і це її, звичайно, тішило, хоч проти світових стандартів то були злидні й мізер. А як що й було доброго людям, то не завдяки, а всупереч совєтам: недогледіли, чи руки не дійшли, чи то незмога було чомусь ліквідувати. Так, наприклад, "дикий туризм" – віддушина відносної волі для трудящих – був, як більмо в оці, для цеківських ідеологів, але накласти лапу на нього так у них і не вийшло. В Калі-юзі правди, згадаймо, все ж мусить на чверть лишатися, спасибі Логосу за ето. Життя пересічного громадянина сьогодні справді гірше (стараннями, зважте, і то свідомими, номенклатурняків, у тому кревно зацікавлених) від пересічного рівня в розпал застою. Але пересічний рівень за весь радянський період (з урахунком і голодів і розрух, і черг, і дефіцитів аж до порожніх полиць) виявиться значно нижчим навіть за нинішній, не кажучи вже про нормальний рівень згідно з природними, технічними і т. д. потенційними можливостями країн, охоплених колишнім Союзом, чого аж ніяк не слід би випускати з уваги.
І, проте, чимало примітивних рабських душ непідробно шкодують за "ліпшими, совєтськими часами", закриваючи очі на ще довші тогочасні лихоліття, бо поточна скрута вимагає знеболюючої надії. Надіятись на європейський рівень – кишка тонка в затурканого шудрами совка, тож лишається хіба застійне минуле. Логіка там убивчо зворушлива: при совєтах жизнь була лучча, бо женщини були молодші. Чи в іншому, не слабішому варіанті: – При Сталіні в колхозах жилось добре. – А чого ж ви тоді в город драпали? – Так жрать же не було чого. Хто незугарен побачити світло в кінці тунелю, шука його в початку. При всій заманливо-переконливій зрозумілості такої простолюдної логіки, вона ж не враховує, на жаль, що двічі увійти в ту саму річку можна лише в разі та річка – болото.

Але "краща жизнь" – це не єдина, і насправді, не найвагоміша причина посовєцької ностальгії. Річ у тім, що недовмерлий СССР був і лишається найвищим досягненням, квінтесенцією, апогеєм Калі-юги з усіма її чорними атрибутами, зокрема шудрократією – владою ницих плебеїв. "Кухарка правитиме державою" – її проголошений формальним дворянином, але фактично плебеєм духа Ульяновим, девіз, блискуче зреалізований його партією з відомими наслідками. Гегемонія шудр – ключ до розуміння всього ідіотизму совєтської дійсності, чиї горшки далеко не святі ліпили, та логічно витікає з культу догматичного, казуїстичного, облудного, егоїстичного інтелекту в найпримітивніших його проявах при свідомому блокуванні, заглушуванні вищих проявів людського духу. Самі шудри, звичайно ж, великим інтелектом не відзначаються, радше, зовсім навпаки; просто інтелект для них – найвище мислиме досягнення, чи ідеал, на якому все й кінчається. Сьогодні стереотип цей все ще живе, але над ним нависла цілком відчутна смертельна небезпека, та й мусів дещо вже поступитися місцем вищим поглядам. От чому й по чому насправді тужить шудра, не завжди, навіть, самому собі в тім признаючись. Тим більше сном і духом не відаючи, що кінець його владарювання зумовлений невідворотно кінцем Чорної Епохи, Калі-юги, Залізного віку, що триває строго згідно з чітко фіксованим космічним розкладом (китайська, чи то пак езотерична, грамота для будівника найпередовішого із суспільств). Так що тут, як не крути, – нічого не попишеш. Не тратьте, комуняко, сили, спускайтеся на дно. Пасту, видавлену з тюбика, назад не втягнеш; дівки з баби не буде; яйця розбитого докупи не стулити.
Але нас цікавлять значно більше не керівні шудри, що їх і могила не виправить, а широкі маси одурманених, неорганічних, так би мовити, шудротяпів, од чийого голосу, слова і діла залежить врешті доля виборів і суспільства. Їх усе меншає, та все ж забагато. Максимально дохідливо втокмачувати їм відповідальність комуношудрів та їх фальшивої ідеології за теперішні прикрі негаразди – ось перший простий і ефективний крок у наступі на червону чуму, а тим самим і кризу. Вбивчим аргументом, яким чомусь нехтує антикомуністична пропаганда, було б питання: "Чому комуністи не живуть комуною?" Що їм заважало в СССР та й тепер організовано виокремитись і показати на власному прикладі переваги комуністичного способу життя? Дуже прошу відповісти, роз'яснити справи суть: чом це наші комуністи не комуною живуть? Тільки інших заганяють, та й те ганебно провалилось у перші роки совєцької влади, і комуна лишилась просто демагогічним кнуто-пряником, опіумом для народу, відсуваючись у туманні далі майбуття яскравим маяком червоної Лажі, тобто облуди.

А от у монастирях без зайвого шуму й галасу, базуючись на релігійній основі, прекрасно реалізується Комуна. Атеїзм т. зв. "комуністів", здуру вбиваючи той стрижень, що єдиний здатен утримати купи комуністичний ідеал, і є тому на ділі розвальним чинником для всієї затії. Атеїстичний комунізм російських більшовиків – це парадоксальний оксиморон, абсурд, ідіотизм, велика брехня і міф XX ст., що не має нічого спільного із соціальною справедливістю щирого комунізму Вейтлінга, і від початку приречений на пшик при зіткненні з дійсністю вже хоча б із тої єдиної причини. Т.зв. совєцький "комунізм" – це всього-навсього вища стадія московського імперіалізму, деспотизму, одним словом, шакальства.
Далі в заповіданому антикомуністичному наступі слід би показати, що всі його антинародні діла і замисли коріняться в обмеженому, формалістичному, догматичному менталітеті, на який тільки й здатен п'ятий план, тобто інтелект, позбавлений належного керівництва з боку вищих планів. Отже їх необхідно розвивати, давати змогу проявлятися в людині; передовсім, ясно, найближчий – шостий. І найпростіше, – як ми вже зазначили, – відштовхуючись від протилежного – від усього того (взагалі-то відомого, але додатково дослідити не завадить) огидного, дурного, нелюдського, що натворив за своє історично коротке існування Совєцький Союз. Утвердившись у запереченні, можна пробувати ловити проблиски шостого плану, які при цьому можуть проявитися ("очисти себе, і Я увійду" – сказав Христос), та й переходити до їх безпосереднього, прямого культивування. І тим самим комунізм, який і породив СССР у всій його, перепрошую, "красі" вкупі з кризою, негараздами й роздраєм, за непотрібністю мусить вийти в тираж і покинути історичну сцену, з якої сім з гаком десятиліть муляв очі та мозок приголомшеній планеті та й досі, посмертно, продовжує привидом никати по Східній Європі.
Але комунізм – це тільки вища стадія, вершина айсберга Московської імперії, що своїми історичними підвалинами сягає вглиб семи віків, на те тільки й поставши, аби кульмінувати сатанинським пеклом торжества егоїзму, агресії, хамства, облуди, як на індивідуальному, так і державному рівні, – всього того, чим багатий зарозумілий і скорумпований віджилий інтелект, і послужити антиприкладом, опорою для відштовху, задля зручного й ефективного здійснення назрілого прориву на полі свідомості, як ми вже про це говорили.
Тому сама по собі ліквідація комунізму як структури (як класу, зрозумілою йому термінологією) ще не гарантує нормалізації становища, бо маса айсберга відповідно спливе і вирине з води нова, нічим не ліпша його вершина, як то й сталося в '91-му. Отже, цей шлях безперспективний, і як уже щось із тим робити в плані кризотерапії, то не з самою вершиною, а з усім, наскрізь одним, зрештою миром мазаним, айсбергом вцілому. Тобто, московською, чи російською імперією, котра відтак і заслуговує окремого ретельного розгляду. Тому –


4. Спецзавдання Московії.

"Ех, тройка, птиця-тройка, і хто тебе тільки таку видумав?" – так згідно з Гоголем чудувались проголомшені народи, спостерігаючи невпинне зростання почварної поторочі Московського царства, званого в Європі також Тартарією, а у XVII ст. перейменованому на благозвучне "Росія" немалими стараннями та коштом Петра I, одного з її успішних розширювачів та модернізаторів (перважно в дусі поверхового мавпування Європи).
"Знать, у бойкого народа роділась ти", – розвиває свою думку батько роспрози, і він має повну рацію, коли тільки вважати бойкість московитських бойків за евфемізм для безоглядного нахрапу, хамства й заглоту, доведених до найвищого мислимого ступеню і незбагненного для нормальної сучасної цивілізованої людини.
"Два прихлопа, три притопа. Шо нам Запад і Європа?" – гордо бундючиться зарозумілий московит, тягнучи водночас жадливу руку за подачкою від того ж таки "гнилого Заходу", і на загал не помічаючи, навіть, безглуздості й абсурдності такої своєї поведії. І це далеко не єдиний абсурд Країни Дураків, як не без пихи та інфантильних гордощів за власну видатну унікальність, любовно та лагідно називають московити-аборигени свою Родіну, де Дурість, оволодівши масами, стала реальною силою. Так пишався Чехівський герой, зп'яну потрапивши під візника: його бач з його пригодою "пропечатали" в газеті. Наш дурдом – самий дурдомний! Ми сєлі в лужу, ну і што? - Необозрімую зато! Не страна, а чисто тобі історичний оксиморон природи якийсь. (Так по науці називаються внутрішньо протирічиві означення, як напр. "холодний жар".)
Чого варті хоч би й ті ж знакові "7 чудес Росії", годні правити за символи злощасного азіопського субконтиненту від Камчатки і по Псков: Цар-пушка, що зроду не стріляла і, не дай Бог, коли б вистрілила, то розлетілась би на друзки; Цар-колокол, що впав і розбився ще до того, як видав бодай звук; безкорисні Біломор-канал, БАМ; швидкісна магісраль Москва – СПб (проект); гробниця (Мавзолей) і цвинтар в самім центрі столиці і, нарешті, грандіозна недобудова комуністичного раю на землі, світлого майбутнього, що обернулось добре всім знаним більшовицьким пеклом.

А жовтнева революція, святкована 7 листопада, з якої все те й почалося! А демократія, що вилилася в дерьмократію, демократуру і димокрутію; общеє пространство – в повальну прострацію; імперія – вампірію, соціалізм – сатанізм, економіка – еконеміч, приватизація – прихватизацію, ринок – базар, бюрократія – дурократію, планове – кланове, свобода – сваволю, закон – дишло, колектив – отару, мова – блатну "феню", правда – в дезу, людина – в гвинтиків режиму, а реформи – у велику олігархічно-кримінальну революцію, заповідь "не кради" – в "грабь награблене", і т. д., і т.п – продовжувати можна без кінця. Все фальшиве, все вошиве, недолуге і паршиве у Країні Дураків.
Мов якийсь заклятий антипод легендарного Мідаса з його золотим дотиком, Москва перетворює на лайно все, до чого діткнеться, яке б добре та розумне воно само по собі не було. Всі позитивні проекти незмінно провалювались (вічно все там, як всігда), а от негативні – штучний голод, концтабори, держтерори, розкуркулення і т. д. – реалізувались цілком успішно; не кажучи вже про схильність підбирати по всім світі лихе, сумнівне та недобре і доводити його до крайньої ручки, переплюнувши гордо оригінал, як то сталось наприклад з мафією та й багато з чим іншим від сексуальної революції до екранного мордобою і реального кілерства в побуті. Наче фатум тяжіє над зуроченою странною страною, чи то наслано їй глибоку недугу і сатанинський дар усе гівнять. Умом Росію не понять. Суціль дурдом неісходимий. Дурдомище поганеє, Шалапутія, де навіть повісити довма не вміють. Психушище. Дурдоміссімо – одвічне, комічне, всебічне, – бо в розширеному сенсі поняття під категорію дурості можна підвести, зрештою, всі практично відомі гріхи Московії.

Хамство, п'янство, лжа, паханство, крадіж, заглот, кримінал, нехлюйство; шудрократія – влада ницих плебеїв, Шарикових; бандитизм, матюки, віроломство і фальш – все це знане по всім світі, але на Москві доведене до апогею, до мислимого й немислимого апофеозу, до вищої стадії довершеності й досконалості, чому весь цей "букет", огидний комплекс симптомів сатанинської аморалки цілком логічно заслуговує наукової назви "русофренії" чи "москвонойї", поряд із просторічним "русобіссям" чи "русоблудієм", або й зовсім простецьким "москвинством" чи "московською юшкою". Але назвати це ще не значить пояснити, чому й нащо постав цей неозорий покруч історії, це завузля парадоксів та абсурдів, колективної тупості, глупоти й недоумства народу й номенклатури, добре знане всім, хто там побував чи й досі пробуває, хай, навіть, формально й унезалежнившись. "Загадка Росії" вже віддавна збиває з пантелику і серйозних дослідників, і поверхових спостерігачів як своїх, вітчизняних, так і "забугряних", так, по суті, й лишаючись нерозв'язаною.

Щойно озброївшись езотеричним аналізмом еволюційної необхідності та доцільності, можливо раціонально з'ясувати, ба й, навіть, виправдати минущу історичну потребу в такому безглуздому, невковирному, страхолюдному одороблі, де сконденсована зацикленість на найогидніших проявах п'ятого плану в часі, коли вже назрів перехід до культивації шостого, наочно показує всю небезпеку затримки в еволюції і відставання від уречених космічних строків та вже самою відразою до москвинського пекла стимулюватиме належний поступ людства згідно з непорушним космічним розкладом у бік вищої сфери свідомості. Москвофагія, таким чином, – рушій прогресу.

Пора настала, і антиприклад – корисний важіль і допоміжний стимул, особливо на початкових стадіях грунтовного освоєння нових духовних висот, уиворився в результаті доста драматичного історичного процесу, не без відома, ясно, Ієрархії, на теренах 1/6 суходолу під назвою Московії – Росії – СССР – РФ. Чому саме тут? Ну, та десь же мусів; чом би й не тут? Щось уже вони там нагорі думали, коли організовували таке відповідальне утворення і, ясно, що не пустили його напризволяще, а тримали під наглядомі. Тому можна не сумніватися: все, що з ним діялось, діялось не спроста, а підпорядковано його історичному призначенню, і, як дивовижно та почвара наростала, так і злузне з обрію незбагненно, виконавши своє завдання, на подив та полекшу собі й довколишньому світу. Двічі вже за останнє століття зазнала вона великих потрясінь (1917 і 1991), і третє, заключне, по всьому не за горами, бо спецзавдання можна вважати успішно виконаним, тезу про згубність бездуховності виразно проілюстровано, а хто й досі не зробив належних висновків, то хіба махнути на нього рукою, як на безнадійного. Деяка кількість таких на скрутах еволюції передбачена космічними законами. А утримувати й надалі коштовний антивзірець недоцільно, отже, він і приречений невдовзі на ліквідацію. Цього не відвернути, бо історія має бути економною, і було б недоречною розкішшю й марнотратством зберігати віджилу інституцію.

А от як саме відбудеться та ліквідація, наскільки болісно чи, може, оксамитово – це вже залежить від рівня свідомості людей, і над цим варто серйозно задуматись зацікавленим, а то практично всім сучасникам, так чи інак зав'язаним на Росію. Та хто зна її історію і традиції без вагання скаже: для оксамитового варіанту треба, щоб у лісі щось дуже велике здохло, а чудеса трапляються не щодня. Добре би на цей раз дав Бог. Сподіваючись на краще, слід, одначе, як усігда, бути готовим до гіршого і триматись по змозі від того всього подалі, щоб не затягло й самих виром від потопущого корабля.
Задля ефективного виконання свого антивзірцевого спецзавдання піддослідний кролик Москво-Росія обрала (з волі вищих сил, розуміється) об'єктом культивації найвідразливіші аспекти п'ятого плану, а саме: егоїзм і всі пов'язані з ним похідні гріхи амбітності аж до озвіріння, манії величі й гігантоманії, пихи й погорди, брутальності, загребущості й хамства.

На службу тому ж таки розбухлому "Я", або в розширеному варіанті – великодержавному "Ми", поставлено й такі "достоїнства", як віроломство, підступність, брехливість, фальш, облудність, що буйно розцвітають в офіційній Росії від самих початків її ставлення. "Бреше, як московське радіо" – в цій народній приказці совєтських часів цілий присуд історії. А чого варта знаменита борода Маркса, що практично все життя проходив безбородим, і тільки раз якось за тривалої хвороби, не маючи сили голитися, обріс, сфотографувався, та так і був іконописно канонізований своїми послідовниками в (до речі, глибоко ненависній йому) Росії – Брехляндії, батьківщині гіпермарксиду комунізму.
З тої ж опери – злодійство і кримінал, беспредєл і закон Гулагу "здохни ти сьогодні, а я завтра", крадіжка – специфічна особливість національного характеру, відзначена ще Гоголем, але зароджена задовго до нього. Де ще, крім Росії, "вор" звучить так гордо, а "людина" – так горько? Культ крадіжки природно виростає з культу матеріальних цінностей – невід'ємного аспекту манасу. Виробнича сфера, споживчі товари, економіка сприймаються як речі надзвичайно важливі, ба, навіть, священні, якщо для матеріаліста може бути щось священне, – але це зовсім не значить, що така підвищена увага забезпечувала якісь особливі в тім успіхи. Бо все це було пронизане дурістю ("Росія – родіна ослов") – неодмінним супутником голого манасу, позбавленого ушляхетнюючої мудрості вищих планів. Дурістю в якнайглибшому спектрі від недбальського горезвісного "авося", рідного брата "халяви", до скандальних прорахунків у щонаймасштабніших та найвсеохопніших державних проектах типу тотальної кукурудзи чи антиалкогольної боротьби з виноградниками та інших численних дарів на олтар нерозсудливого прожектерства з неодмінним пшиковим результатом ("хочеш жни, а хочеш куй, все одно получиш... нуль"). І, звичайно ж, апофеозом дурості – атеїзм совєтського періоду росімперії ("рече безумен в серці своїм, яко ність Бог"). Чим огромніша страна, тим помітніше дурна: бардак в Росії більше, ніж бардак, дурдом в Росії більше од дурдома.

Не гоже було б оминути увагою і таку важливу рису, як раболіпне халуйство ("народ одноразового використання" – ущіпливіш не скажеш), що парадоксально, – а насправді цілком закономірно, – уживається з гегемонізмом. "Бий мене, і я тобі в ніженьки поклонюсь", – надзвичайно показово просила Казанову дівка, куплена ним вРосії за 100 рублів. Раб-поштурхан природно хоче бути все ж над кимось і собі паном, бо й він перебуває у сфері понять п'ятого плану з його самолюбивим егоїзмом. Звільнившись від пут п'ятого плану, людина не схоче бути ні рабом, ні паном, бо всі аспекти рабства-панства (а це дві сторони тої самої медалі) відходять від неї в нікчемну й незначущу маловажність.
Повний каталог усіх "художеств" московської дурості чекає ще свого укладення, а чимало корисних знадобин до теми подано в творчості Гоголя, Салтикова-Щедріна, Зощенка чи хоч би й того ж Задорнова та багатьох інших, в т. ч. й в "Ельдораді" нашого В. Самійленка. Об цім говорено багато, хоч і не все ще сказано. Лишається звести все докупи, десь там доповнити – і психограма традиційного російського Івана-дурака, така необхідна для майбутньої терапії, – готова. Та головне – зважати й не забувати, що всі ті загибони російської душі, весь той набір московитського негативу росте з одного єдиного кореня – невгавучої зацикленості на п'ятому клятому плані.

Навіть невинний начебто "авось", на перший погляд до п'ятого плану не причетний, пояснюється тим, що манас, стикаючись із трудною проблемою, лінується морочитись із нею, а буддхі над ним заблоковано, отже скомандувати нікому, тож манас сам собі влаштовує відгул, усуваючись від рішення проблеми і покладаючись на самолюбиву, некритичну впевненість у власному везінні: "Я" такий, що в мене все завжди вийде. Результати добре знані.
І тому давно вже назріла відраза до Московії, до її бридотного негативу, доведеного до вищої стадії в СССР'і, має бути сублімована у відразу до віджилого престижного статусу п'ятого плану і стремління перейти до пріорітетного розвою шостого – згідно з веліннями назрілої Нової Епохи в космічній еволюції (та пропедевтичними програмними навергами нашого розд. 3).

Цей процес іде помалу самохіть, але явне усвідомлення всіх юродств і звироднілостей Москво-Росії як гримас і вибриків неконтрольованого п'ятого плану, що зарвався далеко поза свої природоправні межі, підштовхне, ясно, й інтенсифікує повільний стихійний хід оновлення менталітету, в чому є вже велика історична потреба, строки ж бо дозріли й підпирають, час наглить, чухмаритись нема вже коли. Чуєш, сурми заграли? То сурмлять поготівлю до побою апокаліптичні анголи Армагеддону, великого потрясіння, про необхідність якого віддавна твердили пророки, ясновидці та прозорливці; без якого не обійтися назрілому стрибкові з п'ятого на шостий поверх космічної свідомості. У верблюда два горба, потомушо жизнь борьба.
Але драстичність, болісність та напруга того переходу може бути істотно пом'якшена розумінням і прозрінням у його суть і свідомим йому сприянням та підіграванням. Байдуже, зрештою, в який спосіб те прозріння прийде, важлива глибина його, і якщо досягнеться через відштовх від Москви як апофеозу п'ятопланової пересади, інтелектуальського перегину, то чом би й ні, спасибі партії за ето. Ненавижу всяческую москвечину, – сказав би поет, співець Революції. Може, й справді це найпростіший, для широких мас, і найприступніший шлях до потрібного прозріння та світлого майбутнього, а як кому відкрито зручніший, то й з Богом Парасю. Можна, зрештою, іти по всіх напрямках і шляхах одразу, це не підстава нехтувати контр-московським. Тим більше, що не знічев'я ж і не марно Творці Історії, Логосові хлопці, котрі опікуються залагодженням належного припасування ходу подій в людському суспільстві до потреб космічної еволюції, доклали стільки труду й зусиль на сконструювання і розбудову гігантської Імперії Зла і Лжі (чи стисло Злажі), що не без лукавства й нахаби самоназвалась " Росією".

А роботи і справді шмат був чималий, і почалась вона ще з XIII ст. від татаро-монгольської навали на слов'янську Русь, особливо – її північні колонії довкола Москви, з чого й стала вже загодя формуватись на повчання світові майбутня дидактична ілюстрація небезпек і бридоти гіпертрофованого п'ятого плану. За яких пару століть, формально звільнившись від іга, Московія стала, проте, притулком і вотчиною для правлячої еліти з розвальної Золотої орди, котра й перетворила Московію на фактичну Московську орду, спадкоємицю Золотої, зі слов'янською мовою, почасти культурою, та чінгізханськими деспотичними традиціями в політичному і громадському житті (Москва не стільки третій Рим, як друга Чингизхань), що й заклало підвалини торжества хамського, агресивного, егоїстичного імперського одоробла, яке досягло свого апогею у вищій стадії орди – Есесерії.

Новоявлена історична почвара зростала, де грубою силою, нахрапом, де підступом, де підкупом та лукавством напрочуд хутко, як на історичні мірки, але мало в тім дива, якщо врахувати підтримку невидимих сил, зацікавлених у своєчасній появі необхідного антивзірця, наочного приладдя "як не треба".
Прихоплюючи все нові території, в основному на щось багаті (а як би взагалі могла вціліти страна дураків на бідних землях?), залучаючи й асимілюючи все нові й нові різношерсті народи, імперія набула сучасного вигляду; при чому плебеї духа, шудри з-поміж новоприєднаних, поповнювали правлячий клас, а порядніші поповнювали ряди упосліджених слов'ян, розчиняючись в них, та не зливаючись повністю психологічно, чи й зберігаючи свою ідентичність; і слов'янською країною, попри весь її парадний фасад, імперська Росія ніколи не була, радше антислов'янською Азіопщиною (її фактичний засновник не Іван Калита, а Чінгіз-Хан), хіба часом з кон'юнктурних міркувань розігруючи краплену слов'янську карту, ну, і дозволяючи милостиво титульному гей-слов'янству класти свої голови за імперського орла. Та все це якось не заважало затурканому й забитому народу гордитись і любити свою вітчизну і при скруті, забуваючи всі кривди, кидатись одержимо на її, але ж і ненависних правителів, захист. Така от особливість національної охоти належати до великодержави, така от готовність будь-що стерпіти заради цього. Такий от пріоритет і готовність бути гвинтиком всесильної потуги, – адже це так лоскоче самолюбство. Минала небезпека, розвіювались рожеві надії на покращання становища, і все верталось на круги своя в нещасній Лохляндії, страні Лопухів, помилуй її, Господи, і врозуми.

Росіяни, навіть, не мають (чи не парадокс?) іменника на самоназву: "русскіє" – це прикметник, що вимагає якогось доповнення (русскіє – хто? моголи, чи що?). І це не спроста, це дуже символічна, показова і приховано вибухова обставина. Як і та гримуча суміш різнорідних територій, племен і народів, що їх зібрала (чи зігнала) під свої знамена імперія, підносячи на щит державності все з прихопленого, що надавалалось для антивзірцевої озії, а при потребі, – запозичаючи таке й на стороні. Так деспотизм у неї – від моголів, гегемонізм – від Єгипту, великодержавність – від Візантії, лукавство – від ашкеназів і т. д. А от дурість – чи бува не самобутня? Єдиної неділимої Росії нема, не було і буть не може. Це туфта, фікція, русифікція-с, якщо вгодно; зручна з погляду спрощення керівництва тюрягою народів деза. Чуття єдиної етнічної родини там і не ночувало, чим, до речі, й пояснюється хамське ставлення в Росії до своїх біженців – репатріантів із колишніх республік. "Там живе народів різних престрашенна мішанина, і зате той край зоветься Русь єдина, Русь єдина." (В. Самійленко). "Народ у нас давно в пополамі", – образніш і не скажеш. Вся та позірна єдність із-під дрючка – лиш поки є історична потреба. А основний розкол – не по соціальних статусах, заможності, етносах чи там кольору очей, а по здатності чи нездатності до буддхічної еволюції – еволюційно назрілого стрибка свідомості з п'ятого на шостий поверх (план) космічної будови.
Грунтовна історія Росії під езотеричним кутом зору ще чекає свого Ключевського, наша справа лише вказати на цей ключ до всіх її інакше незрозумілих зигзагів, вихилясів і закрутонів, несподіваних різких змін у настроях мас, особливо в близькому ось-ось уже майбутньому, коли, виконавши, і, віддати їй належне, цілком задовільно своє спецзавдання, Московія за непотрібністю зійде – вже, власне, сходить поетапно – з історичної сцени (згадайте 4 потопи Атлантиди; якийсь же в тім сенс має бути!). Така, зрештою, доля всіх імперій: зростання, століття-друге розквіту і далі – занепад. Чому б то московська імперія мала бути винятком? Що першому Риму, те й другому, й третьому (як і третьому Рейху). Бог не фраїр, а хлопці Логоса не ликом шиті; і все йде, як і має бути.

Вже від середини XIX ст.Росії йшло на погибуще, і вона, по всьому судячи, (а чуть, як пахне смаленим?!) стоїть на порозі останнього акту своєї історичної драми, як та старуха з казки про Рибака і Рибку – стислого конспекту біографії імперії. І тут навіть ближчому сусідству, що вже казати про аборигенів, триматись варто якось подалі, сторонитись та стерегтися, аби друзками не зачепило. Краще з мудрим загубити, ніж з Росією знайти. Бо сьогодні важко сказати, в якій формі, наскільки круто й буремно буде все те відбуватися, але не відбутися не може. Привчена до перманентного заглоту, Росія сьогодні нездатна до незалежності – вона психологічно залежить від наявності підкорених і визискуваних, без яких взагалі не зна, як обійтися; інфантильна й несамостійна, неповноцінна, недозріла й недорозвинута. Таким у Новій Епосі не місце.
В чому, одначе, знаючи Росію, можна не сумніватись, так це в тому, що вона в кращих традиціях своєї історії та питимої дурі ще не раз здивує світ якимись несподіваними, несосвітенними вибриками млявотічної русофренії. Дивовижне було зростання й ширення, дивовижний буде й розвал. І це не просто так, для сміху, а телеологічно необхідно, щоб надійніше привернути до неї увагу світу і сприяти кращій дохідливості й засвоєнню подаваного світові на прикладі Росії історичного, еволюційного уроку. Гвинтівка, що висить на стіні в першому акті, в останньому повинна вистрілити, – як у театральній, так і в космічній драмі.

У світлі відведеної Московії історичної ролі цілком зрозуміло, що не могла вона не стати батьківщиною розвинутої Калі-юги, її сатанинським заповідником, вітриною, розсадником, зразковим передовим господарством, довершеною пародією на людську Норму. Неспроста ж гордо красується в самісінькому центрі Москви мавзолей невиносимого Леніна – точна 1:1 копія древнього т.зв. пергамського "храму Сатани". Що то? Небезпечний жарт, посмертна свиня, підкладена пролетвождеві архітектором Щусєвим? Навряд чи він би на таке перед лицем ЧК безкарно зважився. Скорше було то слухняне виконання волі замовника – членство Маркса, Леніна (з його патологічною ненавистю до "боженьки"), Сталіна та інших комгеніїв у т.зв. секті сатаністів можна вважати цілком певним, хоч і замовчуваним, – в чиїх би то інтересах? – фактом.
Де ще в світі так послідовно й масштабно проводився в життя основний закон Калі-юги, принцип ієрархічної інверсії: влада належить шудрам, ницим, плюгавим, недорозвинутим плебеям духу, мертвим душам із Мертвого дому, скромно названим колективно Кухаркою? Чим воно дурніше, тим старшіше, тим начальственіше; тим гучніше луна його командний голос. Хіба вже в цьому одному не закладено запоруку загибелі?
Більш того, згідно з останнім французьким послом у царській Росії месьє Палеологом імперія мусіла впасти, бо в ній взагалі ніхто не був на своєму місці. Самі квадратні затички у круглих дірках. Але Калі-юга ще була не скінчилась, тому упиряка відродилась у незмірно потворнішій подобизні СССР, що в свою чергу протрималась лише 7 десятиліть, наробивши лиха більше, ніж мосорда за всі 7 століть; якось начебто сама собою рухнула в 1991, як тоді здавалось, навіки; та Калі-юга, вже стоячи на порозі власної могили, все ж дметься немитою, неситою москвинською елітою на реставрацію свого дітиська і небезуспішно; а в деяких аспектах, як напр. збройний бандитизм, тероризм чи організована злочинність, навіть, переплюнувши попередню стадію. Та, слава Богу, часу їй лишилося обмаль, космічні строки підпирають і повне відродження просто не встигне відбутися за браком хронологічного ресурсу, не кажучи вже про те, що процес розсовочення ментальності на посовєцьких теренах, як не повільно, а все ж пішов; тож заново зашморгнути людям намордника далеко не так просто, як колись (а й колись не так уже й зовсім запростачка вдалося!).

Бо хоч популяція відданих орді на поталу (суб-орди-нованих, так би мовити) земель і була припасована до цілей Калі-юги, але це зовсім не значить, що вона 100%-но шудроморфна, шарикова, шакальська. Хтось же писав ті гуморески проти дурості, хтось же з них масово сміявся; роздвоєнність держорла Росії глибоко символічна! Всенька некоротка історія московської орди пронизана протестом, бунтом, повстаннями, як свіжопідкорених, так і начебто вже переварених підданців, при чому столиця орди завжди сприймалася як щось чуже, інородне, вороже: "Москва сльозам не вірить, Москва кровушки жаждет", "Москва – не Росія" і, нарешті, "Бий Москву, спасай Росію" – всі ці розхожі примовки говорять самі за себе, що свідчить: здорова закваска і людський матеріал для пророкованого на підординських теренах Золотого віку ніколи тут не переводився, одначе постійно перебував у підневільному, пригнобленому стані, видимо для загартовного вишколу на майбутнє, чому всі визвольні спроби й роковані були на невдачу. Надто вже було на тих теренах калі-южно (прости, санскрите!).

Згідно з соціологічними дослідженнями початок другої чеченської війни в РФ безумовно засуджували 24% опитаних, цілком схвалювали – 51% (це правдешні "кацапи", тобто "живодери" з тюркської), решта ж не мали певної думки. Ці цифри можна вважати показовими щодо відносної чисельності порядного, шакальського та болотяного контингентів у позосталій після 1991 Московії (згадаймо четвертину правди, що зберігається в Калі-юзі!). Для русдіаспори в західних колишніх братських республіках картина має бути прикрішою, бо творилась та діаспора значною мірою штучно, з колонізаторською метою; для Казахстану ж, приміром, – навпаки, бо то переважно колишні засланці.
Ясно, що в прямому двобої ті 24% неспроможні самотужки протиставитись решті, тим більше, що їм ще треба, перш ніж самоутвердитись, – самоусвідомитись і самовизначитись. Тому для започаткування назрілої Сат'я-юги потрібне буде втручання зовнішніх сил, як земних, так і потойбічних. Скорше за все діло зробиться "само собою", як у 1991-му, тільки не заважати, а то й пособляти природному ходові подій; головне ж – внутрішня робота з власного, а відтак і громадського пробуддхчення в дусі. Це вирішальний фактор, мета й причина, зрештою, всіх нинішніх пертурбацій і колотнечі, а відраза до всілякого москвинства мусить не пропасти марно і прислужитись головній меті. От над цим усім, хто не хоче відстати від світової еволюції, і треба в першу чергу застановлюватись – все інше докладеться. Що ж до практичних дій, то тут важливо знайти золоту середину між повним моя-хата-скрайництвом ("мене це не кашляє") та безоглядним стромлянням буйної голівоньки в першу-ліпшу амбразуру ("як не я, то хто?") – обидві пересади малоефективні, а то й згубні. Обидві – результат широкого послуговування манасом, на шкоду буддхі, котрий знаходить притулок найчастіше в золотій середині.

Росія у формі РФ, продовження СССР дещо іншими засобами, з Божою та й людською поміччю завершить незабаром повністю своє спецзавдання і, безумовно, після належної чистки (зачистки по сучаснішому) авгієвих стаєнь імперії, психоментальної побудови (тут шоки дуже корисні, без них не обійдеться) і розділення ("дроби РФ, спасай Росію!", "була без радощів любов...") на органічні (десь яких зо два десятки) державні утворення, бо штучне одоробло великодержави, таке неповоротке й некеровне, вже буде ні на яку лиху годину не потрібне (лучше менше, да лучше; нєт блага большего для рускіх, чем іх імперії конец) – приєднається до дружної сім'ї розкріпачених і пробуджених народів (за союз, но без Москви! Пасіонарії всіх країн єднайтесь!) в якості рівноправної молодшої сестри, а вся імперська старшобратська епопея забудеться, як лихий, дурнуватий, кошмарний сон, театр росдрами і комедії. Котрий поміг, проте, їй самій, ближньому сусідству та й усьому, зрештою, світові явно побачити, до чого доводить переусердя в плані культу манасу. Скориставшись тим сном, як драбиною, можна й відкинути геть більш не потрібне знаряддя . Назад раки в історії – ходу нема.
Але це тільки після того, як на всі сто буде використано дидактичний, тобто повчальний, потенціал антивзірця. Чого поки що, прямо скажем, не спостерігається. Наочний антиприклад у всіх на очах, в Посовєтії – так, навіть, під носом та ще й заллятий, мов те сало за шкуру; і все ж традиційна млявість і неповороткість заважає масам побачити його по-справжньому, адекватно проінтерпретувати і зробити на ділі відповідні, належні висновки. Як водиться, треба якогось дошкульного батога, бича Божого, що ткнув би носом у той антиприклад і примусив таки використати його за історичним призначенням. Обійтися без цього, як не прикро, видимо, зважаючи на реальну людську натуру, неможливо, і тому вже п'ять століть тому Нострадамус мав підставу напророчити на XXI ст. сам факт його появи, хоча й без пояснення глибинних причин і мети. (Пророчий дар не конче йде об руку з мудрістю й проникливітю, часто це просто ніби хвороблива якась аномалія; так здатність перемножувати в умі багатозначні числа не обов'язково означає наявність математичного таланту взагалі.) Той бич Божий, що болючими підшмагами повинен стимулювати перехід від клятої Калі-юги з її дурнуватим культом п'ятого плану до буддхічно-орієнтованої Сат'ї-юги – належним чином в належний час – вже досить виразно постав на сучасному історичному обрії. Тому наступним об'єктом нашої розвідки має стати цілком заслужено й логічно –

5. Історична роль ісламського екстремізму.

Не було жури – де й взялись щури. Мов сніг на голову самовдоволеної, зарозумілої західної цивілізації впало це несподіване лихо у вигляді екстремального ісламізму – вахабітів, муджахедів, талібів та інших численних малозрозумілих для Заходу відгалуджень грізної, невловимої, наче вірус, невблаганної ворожої сили. Вона потужно виринула на піку розквіту технічних, економічних, наукових успіхів передової спільноти країн, очолюваних Сполученими Штатами. Саме, коли основний їх ворог – комунізм – явно пішов у заник, і ніщо, здавалось, не мусіло затьмарювати світлих обріїв майбутнього прогресу.
Не маючи жодних модерних засобів ведення війни, окрім примітивної вибухівки та автоматів, ісламісти посідають, проте, надзвичайно ефективну психологічну зброю, відсутню у Заходу: готовність, ба, навіть, жадобу, не рахуватися ні з власним, ні з чужим життям заради досягнення своєї мети. Що дозволяє їм завдавати досить дошкульних ударів безборонному попри всю його технічну оснащеність, проти цього Заходові. Це панічна безпорадність слона перед мишою, яку він роздавив би й не поморщившись, якби запопав, та вся сила миші в невловимості й гризучому (слонові ступні) зухвальстві. І чого вона тим добивається, чого хоче?

По-перше, озвучити в драматичний терористичний спосіб свої жалі й нарікання на Захід за кривди, завдані ним ісламському світові, передовсім упередженою, безоглядною підтримкою Ізраїля в його безцеремонній інтрузії до арабської Палестини. І по-друге – змусити схаменутися Захід, що погруз у меркантилізмі, конс'юмеризмі, матеріалізмі, а відтак – у грошелюбстві, барахлізмі, самолюбстві, бандитизмі, розпусті та гегемонізмі і т. д., ширячи все це по цілому світі. Одним словом – "шиють Заходу аморалку". І в обох пунктах мають безумовно рацію, подібні погляди лунають і на самому Заході, загального, проте, визнання чомусь (чому б то?) не знаходячи.

Справді, право нинішіх юдеїв, лиш одного з 12 біблійних "колін Ізраїля", званих у сукупності "гебреями" ("ті, що прийшли з того боку"), на Палестину в жодному міжнародному суді не було б потверджене: якби зараз усі народи схотіли вернутись туди, де жили 2 тис. років тому, то важко навіть уявити, який би то рейвах зчинився в світі! До того ж, у древності Юдея (на південь від Єрусалима, дала також притулок Веніаміновому коліну, згодом винищеному), ворогувала аж до воєн з Ізраїлем, що об'єднував 10 втрачених (у вавілонському полоні) колін, отже право нащадків Юди на всю Палестину взагалі нульове. Тому "особливі стосунки" Заходу, в першу чергу США, з "Ізраїлем" наших днів не мають жодного раціонального виправдання. Зводити все до інтриг ізраїльського лобі чи співчуття до жертв голокосту було б досить поверхово, хоч ігнорувати ці факти цілком теж не варто.

Якщо вірити відомому авторові Гору Відалу, духовні батьки нації в США вичитали в Біблії, котру сприймають як абсолютне джерело істини в остаточній інстанції, що кінець історії "обраного народу" має настати саме там, де й почався – в обітованій Палестині. Гебреї справді мали призначенням культ, поклоніння, трохи чи не боготворіння п'ятого плану, переважно нижчих, формальних його підпланів (згадайте хоч би догматичних фарисеїв чи сотні ритуальних приписів П'ятикнижжя) яко взірець і приклад задля стимуляції розвитку того плану в інших народах; і це в біблійні часи було цілком прогресивно, дуже еволюційно і ставило їх у виняткове становище; для більшої ефективності вони й були розпорошені по світу. Але згодом, коли настав час готуватись до переходу від культу п'ятого плану до шостого, зацикленість на п'ятому заклятому скотила їх у реакційні лави плісняви історії, цілком природно за функціональною спорідненістю вливши значну їх частину до складу анти-взірцевої Московії, хоча взагалі-то інтегруються вони з іншими народами з чималим рипом.

Так от, начитавшись Біблії, проводарі США вирішили всіляко сприяти апокаліптичному пророцтву: у великій битві під Армагеддоном (північна Палестина) між силами світла й пітьми останніх чекає поразка й загибіль. Звичайно ж, без "обраного народу", котрий завдяки власній ментальній неповороткості одбіг свого обранництва, каша в Армагеддоні не звариться. І от США, коштом арабів і власних інтересів, всіляко збирає в Ізраїль і утримує там до рокованого часу нащадків колишньої Юдеї, кандидатів на великий Армагеддон (де лиш 144.000 мають спастися). А ті, не будь дурні, ані крихти не муляючись сумлінням, користаються на всю котушку цим "релігійним безумством" (вираз Г. Відала; і чим воно ліпше ісламського фанатизму?) та й у вус собі не дують. Та й чого б вони мали дути? "Всяка рука к собі крива" – калі-южний, шудрацький категоричний імператив п'ятого плану. А от США, в разі все справді так діється, як повідав Відал, беручись так ото штучно і самочинно втручатися в хід подій і реалізацію пророцтв, виявляють неабияку зарозумілість, непростиму для провідної держави модерного світу, і дуже ризикують не втрапити в урочену колію історії та й стягти собі на карк досить прикру заробленину. Нерозумно брати на себе більше, ніж передбачено космоустроєм; така "самодіяльність", як правило, тільки вносить розгардіяш. Кожен хай сповнить свій обов'язок, не більше. Але й не менше.

Крім того, при всій повазі до священних писань, вони пишуться, перекладаються, підправляються, навіть фальсифікуються, і читаються людьми, часто з розривом у тисячі років. Все це неминуче вносить певні спотворення сенсу і є одною з вагомих причин, чому Писання мусять читатись духом, а не вухом і періодично поновлюватись. Армагеддон у біблійні часи часто ставав місцем битви і тому цілком імовірно, що в час написання пророцтва "Армагеддон" звучало просто як символ, синонім затятої битви і не містило жодних географічних алюзій. Провірити, однак, це припущення практично змоги нема. Ми не знаємо, як було насправді, але так безумовно могло бути. Та як би там не було, а з Ізраїлем Штати явно дещо перемудрили, що не може не обернутись для них пустими клопотами і великими неприємностями та потребою направити якось завдану шкоду.

Що ж до "аморалки", то в країнах Заходу (не виключаючи звідти й нас, межи двох світів розчепірених) на цю тему сказано більше, ніж ісламістами, і то з докладнішим знанням обставин справи, але з такою ж безрезультатністю; в основному в традиційно-релігійній тональності заклинань проти "гріха", поняття з погляду езотерики не надто наукового і малоконструктивного, як на модерну людину.

Отже, екстремісти кругом праві, от тільки, що лік їхній страшніший од хвороби. І тут-то вся заковика. Чи варто пархи лікувати гільйотиною? Чи не класична це ведмежа послуга негнучкого, обмеженого інтелекту? Чи не про них сказано: робіть так, як вони кажуть; та не робіть так, як вони роблять?
Терорист певен, що його чекають розкоші раю, чому він рветься накласти головою. А як з випадковими, тож за презумпцією невинними, його жертвами? Куди діваються вони? А що, як то вони потрапляють до раю на компенсацію за невинну кров? Це, прямо скажемо, питаннячко. А що, якби люди Заходу (західняни, чи як їх) індоктринувавшись цією ідеєю, стали самі шукати загибелі в теракті? Що б тоді заспівали терористи, і чи не пішов би весь їх "бізнес" за вітром, утративши, попри всю свою жахотність, залякувальну силу?
Але цього запевно (на жаль?!) не станеться. Проблема лишається вкупі з клятими вопрісами: "Хто винуват?" і "Що вдіяти?"

Перше, що спадає на думку: винен, ясно, бомбіст-терорист, і треба його знищити, як клас. Це і право, й обов'язок. От тільки, як їх усіх переловити? Але навіть переловивши всіх терористів, хіба гарантуєш кінець їх ідеї, що може запростачка оволодіти новими й новими масами, і живими, і ненародженими? Хто і що підштовхує і доводить ісламістів до екстремізму? Тому обмежуватись самою війною з тероризмом, від якої, звичайно, в умовах нашого часу все одно нікуди не дітися, – наївно, примітивно й нерозсудливо: це, хоч і необхідно, та аж ніяк не достатньо для упорання проблеми. Треба чогось дійовішого, доцільнішого. Як завжди, слід дивитися в корінь.

Як ми вже відзначили вище, нинішнє загострення, утресугублення ситуації в світі свідчить про наближення різкого еволюційного скруту при переході від п'ятої до шостої підраси і, відповідно, розширення людської свідомості до шостого плану та його пріоритетної культивації аж до належного ступеню розвитку. Такі епохальні події безумовно ж не обходяться без посиленої уваги з боку Ієрархії, планета в Них, так би мовити, на постійному контролі; і можна не сумніватися, що всі істотні явища сучасної історії відбуваються, коли й не за Їх ініціативою, то з повного відома і за попусту з Їх боку. Тому все, що реально відбувається, мусить врешті вести до здійснення того, що має статися.
Але хіба може Ієрархія мати бодай до якогось чиніння з такою несправедливістю, як теракти? – А хіба може лікар-хірург завдавати болю хворому? Ієрархія стоїть на стільки щаблів вище нас, що ми їм не вказ, – яйця курки не повчають. Та й хто візьме на себе звагу побожитися, що він і справді знає дешевший спосіб досягнення подібної мети? Плювки в небо вертаються плювальнику ж таки на голову. Замість перебирати кісточки Ієрархії та вишукувати соломинки в Її очах, чи не ліпше у відповідь на ті теракти не обмежуватись необхідним, але недостатнім, виловлюванням зловмисників, а передовсім сприйняти їх, як нагадування звиш про еволюційний обов'язок розширення свідомості? Тоді, як би там не було з їх генезою та авторством, ті жахливі криваві акти послужать не тільки на заляки, але й на користь. Ще в біблійній мудрості повчалося: не можеш подолати ворога, то спробуй з ним подружитись.

Але й повчитися в ісламу є чого: п'ять обов'язкових намазів (молитовних медитацій) денно ще не гарантують їх щирості й успішності, але все ж десь чиїсь буддхі, диви таки, тим і розворушаться, тож як масовий стимуляційний захід це має бути визнано за безумовно конструктивну й небезкорисну для духової еволюції настанову. Особливо, якщо ще й подбати, аби обов'язковість намазу не забезпечувалась коштом щирості й глибини медитації.

Евентуальний стрибок свідомості неминуче матиме наслідком відмову од жадібно-споживацького прагнення купатись у матеріальних благах, найвищих досягненнях західної цивілізації. Це зробиться протиприродним, нецікавим, неактуальним і, як наслідок, тероризм екстремістів сам собою піде на спад, бо саме це та ще погорда, теж протиприродна для буддхів, його насправді й породжують. Не варто Заходу лукавити: ні демократія, ні права людини і свобода у західному світі не колишуть особливо ісламістів, хоч вони, може, й мають про них дещо відмінні поняття. Що їх зачіпа за живе, так це зарозуміла зневага і безпардонне нав'язування тих сумнівних "досягнень" західної цивілізації (барахлізм, корупція, попсо-вана музика і т. п.), що й на самому Заході зазнають немало серйозної критики, бо American dream сьогодні – це далеко не зовсім те, про віщо мріяли отці-пілігріми, засновники Штатів.

Вже помітна від деякого часу в США реальна, хоч і не надто поки що масова, тенденція міняти заробітну плату на скромнішу, але таку, що лишає більше часу для "росту над собою". То в чому річ? Не треба навіть іти на принизливі поступки екстремістам, досить дослухатись до своїх власних просунутіших співгромадян та й самим прогреснути за їх прикладом собі ж на користь в еволюційному плані. А що тим самим виб'ється підставу з-під екстремізму, то й слава Богу. Одним махом – двох зайців.
Альтернативою – довга малоперспективна війна з невловимим ворогом, без певної гарантії успіху і з гарантованими величезними затратами в людях, коштах і зусиллях. І, навіть, якщо вдасться ліквідувати повністю цього ворога, то хіба Ієрірхія не знайде якої нової, либонь, ще прикрішої напасті, аби таки примусити зробити те, що необхідно мусить бути зроблене? У Них теж своя служба, теж свої категоричні імперативи, своє начальство, що ніяких фіглів-міглів на робочому місці не потерпить. А план у строк дайош як хош. Тому думати треба не стільки про екстремістів, як про налагодження стосунків з Ієрархією, з котрою не поспориш.
Отож, як не крути, найліпша зброя і спосіб на екстремістів – вняти їх допоминаням, самим зробити те, чого вони допоминаються і чого все одно не оминути за космічним сценарієм та розкладом. Собі дешевше обійдеться. Ну а щоб не втратити лиця, можна зробити вигляд (або й насправді так вчинити), що прислухатися до своїх, західних, поступовців-антимеркантилістів. Важливий результат, яким би шляхом до нього не прийдено. І, між іншим, Заходу не першина вдаватись до подібного. Досвід аналогічний є, хоч, може, й призабутий.
На початку 20-х років XX ст., коли замість свіжорозваленої російської імперії постало червоне, ще лютіше, чудовисько, що закинуло свої ідеологічні мацавки в Європу й аж Америку, цілком реально погрожуючи й там спровокувати подобизну жовтневого перевороту під гаслами зрозумілої кожному трудівникові соціальної справедливості та (цілком слушної) критики пороків первісного капіталізму за повного нерозуміння наївним, довірливим простолюдом, як на Заході, так і на Сході всієї фальші й облудності новоявлених "оборонців прав трудящих", то правлячі кола "гнилого Заходу" виявили доста мудрості, щоб зрозуміти всю серйозність ситуації, поступитись дещо принципами, й навіть гаманцями, поділившись своїми гараздами з широкими масами трудящих, в результаті чого змогли утримати в умовах соціального спокою і злагоди своє панівне становище, зберігши при цьому не лише свої прибутки, але ще й примноживши їх, – і все то коштом загальнонародного процвітання, породженого новим підходом до справи. Бо нижчий відсоток визиску за більшого національного продукту давав усе ж більший в абсолютному вимірі прибуток. Отже, виграли від того всі, і низи, і верхи – на Заході. СССР же, котрий весь цей повчальний феномен і спровокував, сам обернувся пеклом соціального зла і визиску – неомильний доказ фарисейської облудності більшовиків, повністю успадкованої сучасними комуністами.
Ситуація з нинішніми екстрем-тероризмом дуже подібна, тільки що фарисейства їм не закинеш. Ісламісти безумовно щирі, та обмежений фанатизм штовха їх на деструктивний, насильницький шлях утвердження своїх ідей, що, об'єктивно привертаючи до них увагу світової громадськості, водночас і дискредитує, аж ніяк не додаючи умиротворення розбурханому світу. Ось тут мудрість і підказує: перехопити, перебрати ініціативу з рук нестримних максималістів і в поміркований, конструктивний спосіб реалізувати те, чого справедливо, але по-шаленому, допоминаються гарячі голови й запальні загорільці через кров, страх і руїну. А це і є, в остаточному рахунку, перехід від культивації п'ятого плану до пріоритетного розвитку шостого, як і передбачено чинним еволюційним розкладом; екстремізм же при цьому виступає, як пробудна спонука, антиінерційний, стимулюючий подразник, акселератор ходу історії. Спровокувавши початок процесу, екстремізм утратить підставу для свого існування, і це найефективніший, якщо не взагалі єдиний, реальний метод його подолання. Справжня проблема західної цивілізації не як упорати загрозу тероризму, а як залагодити (ми повторюємось, але це дуже важлива річ, тому й не зашкодить) свої рахунки з вищими силами та назрілими вимогами еволюції. Чи ж потраплять її провідники це вчасно збагнути? Підказка, либонь, би не завадила.

Захід, зосібна його лідер США, як домівка п'ятої підраси, цілком закономірно зосередив свої зусилля на інтелекті, зокрема на оволодінні передовсім фізичним, матеріальним планом, у чому інтелект особливо компетентний. Успіхи, досягнуті в лабораторіях, технологіях, прикладних науках за останні пару століть справді разючі, що було свого часу еволюційно цілком виправдано і прогресивно, але, досягши уреченої мети, в XXI ст. вже стане ретроградним анахронізмом, з яким, таліби чи не таліби, мусить все одно бути покінчено. Це, звичайно, не означає побити всі телевізори, але край культу телевізора, комп'ютера і взагалі всілякої машинерії покладено бути мусить. Всі пожиточні набутки минулої епохи повинні зайняти своє скромне місце корисних прислужників, допоміжних причандалів, і не більше; еволюційний же потенціал, фокус, так би мовити, свідомості має зосередитись на розвитку вищого, шостого, буддхічного плану, прерогативи шостої підраси, до формування котрої Захід (тут ми – включно), як вище відзначалося, призначений мати пряме відношення; власне в його надрах їй і суджено зародитись. Екстремізм же відограє роль стимулятора родових мук, пологової натуги; така собі історична капальниця, повитуха еволюції.
Оце і є весь езотеричний підспідок та підложжя такого прикрого "несподіваного" ісламського фактора. Самочинні потуги і чимпошвидше – найкраща на нього реакція, лік, подолання й вибава. Проблема лиш у тім, як розуміння цього донести до тих, що формують напрямні й життєві засади західного світу. Ментальна інерція – явище універсальне.

Уважний та прискіпливий читач не промине задуматись, чому, якщо все то коріниться у волі вищих сил, вістря екстремізму скероване перш за все проти США, хоч напр. Московія має незміримо більше гріхів за душею в плані зловживань п'ятим планом, від початку зосередившись на його негативних аспектах, тоді як США лише зациклились понад міру на позитивних, корисних. Хіба не Москва мусіла б дізнати першою дисциплінарних ударів бича Божого? Здавалося б, логічно саме так і мало б бути. Та нагорі логіка своя, інша.
За законами Карми, чим пізніше приходить покарання, тим воно жорстокіше. Але ж і навпаки: жорстоке покарання за великі гріхи настає пізніше, – очевидячки потребуючи довшого часу на дозрівання. Тому США мали б радіти, – як не дико це може прозвучати для традиційного вуха, – що їх першими дістали удари бича Божого: це обнадійливий знак на майбутнє. Першими коригують ліпших.
А от Москві є над чим серйозно задуматись, замість інфантильно злорадіти суперниковим бідам та ховатись за такого любого її серцю "авося". Ходіт птічка вєсєло по тропінкє бєдствій, не предвідя от сего нікакіх послєдствій. Прогнози й пророцтва щодо самого цього гемонського міста, мегасатанополіса, чи Шайтан-города, вельми суворі, наводять на пам'ять останні дні Помпеї чи Атлантиди (байдуже чиїми руками то все зробиться, все одно з Вищої Волі), і пора б уже, мабуть, згадати досвід виходу світлих сил із приреченого місця. Наймасовіше це, очевидно, торкається української, чеченської діаспор, ну й кого там ще у злощасній Москві, Городі Червоного Диявола, блудниці вавилонській сьогодення, резиденції Злажі та епіцентрі великої шокопотрясії, що мають провістити родиво Нової Епохи. Suum cuique – кожному своє.

Підсумково бачимо, що назрілий великий стрибок людської свідомості, довкола якого, власне, й крутиться весь наш виклад, загодя завбачливо був програмно забезпечений (від Ієрархії): племенем, що підніcши зацікавленість проявами п'ятого плану до релігійного культу, заражало довкілля своїм прикладом і виливом, задля розширення якого й було розпорошене по цілому цивілізованому світу, і сприяло тим розвиткові інтелекту – свого часу цілком доречно, але на сьогодні вже анахронічно й контр-еволюційно; величезною імперією зла, страною дураків, що підхопила естафету, зосередившись відразу на негативних аспектах п'ятого плану, сіяла відразу до нього, тим самим підводячи до потреби освоєння вищого рівня свідомості; потужною наддержавою, котра, розвиваючи корисні сторони інтелеку, досягла небувалого матеріального розквіту й достатку, не спинилась проте на розумній межі і, написавши на доларі(!) "на Бога уповаємо", стала, на шкоду речам духовним, впадати в єресь фетишизації матеріального чинника, обоготворення матблаг і не на жарт потребує переорієнтації напрямного курсу; невловимою фанатичною міжнародною силою екстремізму-тероризму, покликаною шкульними ударами по вразливих "больових точках" пробудити західну цивілізацію до усвідомлення свого історичного призначення і відповідного чину.
В цьому переліку явно зяє відсутністю важлива завершальна ланка. Коли передовий загін людства – найрозвинутіші маси тих, що їм судилося бути зачинателями необхідного розширення свідомості, будуть уже готові до великого стрибка, хтось же повинен їм показати, що являє собою новостворюваний шостий план (буддхі), навчити на прикладі й пробудити в них той повний рівень свідомості притягально, а не лише відштовхом від п'ятого, бо не знаючи чітко, в який бік штовхатися, можна, того й диви, промахнутись і потрапити бозна й куди. Отже, і про цю дуже важливу, ключову ланку подбала Ієрархія, чому й присвячено наступний розділ –

6. Місія України.

Химерний та звивистий, часто кривавий і трагічний шлях України примушував не раз кращих її синів з відчаєм звертати скрушно докірливий погляд у небо, марно допитуючись: "чому це нам, Боже, ти долі не дав?". І справді, небагатьом народам у світі випало стільки горя, тяжких випробувань, знегод і лихоліття, чорних днів, напастей і притуги, з подостатком оплаканих нашими поетами, прозаїками і просто непричетними посполитими, але так довма ніким і не роз'ясованих: за віщо? За які такі невідомі гріхи лагідному, трудящому, терплячому, – хіба вже як зовсім до живого допечуть, – народові стільки нещасть і біди? Це фатальне риторичне питання віками зависло над душами патріотів многострадної землі, і не видно йому ні кінця, ні просвітку, ні краю. І не буде, якщо й далі нерозсудно відмовляти собі в перевагах, що їх надає активне залучення до езотеричної мудрості.

Бо то правда, що за гріхи карою нещастя, але то ще не вся правда. Бувають скрути і сутуги, нічим не пов'язані з гріхами та карами. Їх призначення – упередній гартувальний вишкіл в ході підготовки до великої трудної відповідальної місії. Перед тим, як послати розвідника в країну особливо жорстокого режиму, його профілактично піддають випробуванням максимально наближеним до тих, що можуть спіткати його в стані ворога. Це звичайна корисна професійно-гігієнічна, так би мовити, процедура, необхідна для успіху діла. Подібно і з подібних же міркувань чинить Ієрархія з народами, обраними з відомих їй причин на виконання важливих історичних завдань. Як от, український. Чим і пояснюється його трудна, примхлива, нераз трагічна доля. Тож не плакати над нею треба, не тужити, скорботно згорнувши лапки, а твердо стояти під її ударами, боротися, скільки снаги (біда навчить коржі з маком їсти, – казали баба) і терпляче зносити всі тяготи, пам'ятаючи, що все то школа виховання витривалості й упертості, необхідних для майбутніх славних діл, тренування й гартування тіла й духу на суджений подвиг, звитягу й чин покладеної від Ієрархії великої місії. Долаючи всі ті прикроти й трудноти, якраз і виробляємо необхідні для неї якості. А полягає та місія, – як давно вже зметикував проникливий читач, – в культивації, розвитку й пропагандивному ширенні поміж іншими народами буддхі, – шостого плану людини, про сутність якого досить говорено вище в розд. 2.

Задля здійснення підготовки народу до цієї мети відбувалась татаро-монгольська навала; незрозуміле самоупідлеглення після успішного визволення з-під Польщі, стократ деспотичнішій живодерній ("касап" – тюрською) Москві, в подальшому перетвореній на ще звірячіший СССР; багато інших добре знаних (чи й призабутих) драматичних подій в українській історії. В них вироблялись упертість і витривалість, потрібні для майбутнього подвижницького втілення в життя нелегкого, Зверху покладеного важливого історичного завдання – розширення свідомості пересічного представника шостої арійської підраси, що вже зароджується в надрах п'ятої. Для цього, природно, сам українець генетично наділений у підвищеній мірі буддхічними якостями та культовою пошаною до них, трохи чи не богототворенням.

Кажуть, на два українці – три гетьмани: сировина, либонь, на експорт. (Чому ж на президента обирають зайдів?) Ця розхожа побрехенька справедлива лише щодо політично активного прошарку, дуже незначного серед українців (переважна більшість яких, – чи не в дусі вищезгадуваного Епікура? – ставить свою хату скраю; які там уже в тій хаті гетьмани!), а хто в тім прошарку за Калі-юги переважає, ми вже досить недвозначно з'ясували вище. Отже, на ділі з гетьманами нині в Україні сутужнувато.

А от, коли ходить о поетів, то справді, на два українці – три поети, принаймні таких, що пориваються пробі писати вірші, і не одному то доста до ладу вдається. А як сохнуть наші дівчата по віршописних хлопцях! Втім, поезія не обмежується царством віршів, і цей, як ми вже вище відзначали, типово буддхічний вид людської діяльності, – характерний для України аж до царини кіно. І то лиш початкова стадія. Чи не дійде діло аж до поетичної політики, економіки, науки і як воно виглядатиме? Фантастика? – Як на сьогодення, так. А що то принесе завтрадення?

Те ж особливо вірно й щодо піснярства, яке стало чи не синонімом українства. А що вже там казати про славнозвісну м'яку українську вдачу, що виглядає так недоречно і так дорого обходится Україні та українцям в зоні шакальської Калі! По-якому, як не по-українському можна почути, навіть по радіо чи ТБ, таку лагідну, приязну річ, таке щиро приємне, без усякого меркантильного інтересу виявлюване ставлення до іншої людини? Не дивно, що сама українська мова, не кажучи вже про українців, така дражливо ненависна для типових представників шакальського п'ятого плану. Взагалі, докладні дослідження на тему буддхізму українця виявили б немало цікавого, повчального й корисного, і безумовно в справді незалежній Україні вони будуть успішно проведені в інтересах людини, держави, та й світу. В Калі-юзі ж, нічого дивного, ці питимо українські риси, як забігання поперед п'ятого, панівного, плану, почуваються так притлумлено, зацьковано й упосліджено, – завидливі конкурентські ревнощі небезпечні не лише в театральних, політичних чи наукових сферах; заздрий манас теж великий майстер будь-що боронити свій упривілейований статус у Калі-юзі, з кінцем якої має скінчитися і його упривілейованість; власне, мається перейти до нового фаворита еволюції – буддхі, в культі й утвердженні котрого й полягає суть українства, в національних же рисах, особливостях та вдачі лишень проявляючись, як у важливих, та все ж похідних, підпорядкованих знаряддях своєї реалізації. От із цим, а заодно й – в дусі контрасності – зі специфікою московитського менталітету, нашій позитивній науці належить докладно розібратись заради ефективнішого використання в інтересах основної мети. Дотепер наука тут якимись видатними успіхами похвалитись не може, хіба що локалізацією аналітичного, логічного, раціонального (словом п'ятипланового) способу мислення в лівій півкулі мозку людни (сатанізм, отже, зводиться матеріально до функціональної гіпертрофії тої півкулі), інтуїтивного ж, синтетичного (тобто буддхічного) – в правій; та ще констатацією переважання правопівкульності в етнічних українців, особливо еліти, розуміється духовної, а не політичної, академічної чи там фінансово-олігархічної ( де етнічних українців, правда, вдень зі свічкою шукати, і де не раз одна півкуля сном і духом не відає, що творить інша).
Сам факт інтуїтивності має, звичайно, значно більше ваги, ніж її локалізація ( і то байдуже чи вона проведена вірно чи помилково), але може стати в пригоді для створення апаратного "детектора українськості" на підставі аналізу біополя мозку. Особливо на початкових стадіях, бо ж розвинута інтуїція не потребує апаратних "окулярів" чи яких інших засобів, аби розпізнати іншу, – вона її бачить безпосередньо, як рибак рибака. Але перші кроки неопіреної інтуїції з вигодою можуть використати штучні підпірки, враховуючи, звичайно, можливість збоїв та й просто несумлінного махлювання на всякій апаратурі. Докладна розробка всієї цієї буддхічної цілини – в не так уже далекому, слава Богу, майбутті; на разі ж нам вистане простої констатації цього важливого для нашої теми факту – правопівкульної буддхічності істого українця, що дає відповідь на гостре, наболіле і таке тугорозв'язне в рамках матеріалістичного світогляду питання української національної ідеї. Інша річ, якщо спиратись на езотеричний підхід, в світлі якого проблема спрощується до елементарної: кожен народ, кожна нація має певну свою місію, цільове призначення, як деталь у механізмі або ж орган в організмі. Національна ідея має полягати в тому, щоб якнайзадовільніше сповняти своє призначення. От і все, простіш простого.
Не без, прецінь, заковик. Далеко не кожному народові посилається Пророк, що в ореолі чудес надає чітко й алгоритмічно виписані на скрижалях вказівки зверху, призначені забезпечити виконання народом своєї місії. Це, радше, як виняток. Либонь, надто коштовне це діло, на всіх пророків не напасешся. і доводиться ординарним народам хиба-луча, тобто методом спроб і помилок, дослухаючись інстинктивно до владного голосу закладених у глибини національного єства категоричних імперативів, віднаходити своє історичне покликання і по змозі його сповняти. Отак воно й крутиться, колесо Історії; отак вона й твориться за предвічним планом, під верховним контролем. При істотних девіаціях, тобто відхиленнях, від генеральної лінії еволюції надходять коригуючі імпульси у вигляді соціальних та економічних криз, потрясінь, воєн, погромів, тероризмів та інших бичів Божих, дошкульних негараздів; так що в решті решт, у макромасштабі, все йде, як належиться, не без, правда, мікрозбочень та збоїв. Особливо, якщо народ не усвідомлює своєї місії і, отже, потребує частих напучень, корекцій та настановлень на шлях істинний, що, звичайно ж, обходиться дорожче, прикріше й болісніше, і тому, зрозуміло, небажано. Так у Росії націдея (гегемонізм) не зівпадає з місією бути антиприкладом, лиш їй підпорядковано служить, сприяючи потрясінням.

Україна мала свого великого Пророка-Будителя, що після півстоліття повної національної сплячки (розворушеної дещо хіба скромними предтечами – "Енеїдою" та "Наталкою-Полтавкою") гучним поетичним словом розбуркав Україну до Самоусвідомлення, що мало бути дуже в часі назрілим, судячи з того, як став Поет іконою в кожній українській хаті. Про месіанське обраництво України вперше натякнуло Кирило-Мефодієвське братство "Книгами буття українського народу", що, проте, далеко не набуло такого ж масового розголосу, як річ, очевидячки, складніша для сприйняття. Відтоді пройшло понад півтора століття, і це ось, як виглядає, перша серйозна спроба конкретно, чітко й недвозначно сформулювати суть обранництва й місії України. Чи знайде "Наша криза" масового споживача? Це було б, мабуть, надто добре, аби справдитись. Та воно й необов'язково. Досить, щоб не надто чисельне, але добірне ядро нацеліти перейнялося духом і суттю викладеного, засвоїло його, переварило і понесло ("спустило", з-по-совєтська мовлячи) в маси те і в такому вигляді, що і як їм слід пізнати, аби належно вести свою партію в загальнонаціональному оркестрі. Це, звичайно, шмат роботи, але не такий уже й складний, в разі еліта справно ловитиме мишей. І ось цим свідомі українці повині впритул, не дляючись, на повному серйозі зайнятися, бо від того значною мірою залежить, наскільки гладко піде те, що має невбавом настати.
В доладно спроектованій машині кожен гвинтик грає роль і потрібен, зайвих немає, та все ж є певні деталі, блоки, які їхня функціональна важливість ставить на чільне місце наріжного каменя в загальній структурі. Так, двигун – це серце авта і незміримо важливіший за дверцята чи сидіння. Місія України – утвердження буддхізму (чи в матеріальних термінах – правопівкульності) в житті новочасної людини, передовсім, звичайно, представника шостої (як уже вона там називатиметься, може, й українською) підраси, п'ятої корінної (арійської) раси на четвертому глобусі D нашого планетарного ланцюга. Ця ключова для цілої епохи місія незабаром – з переходом Сонця (у 2003р.) до знаку Водолія – виведе Україну на чолове становище особливого вузла в тотальному агрегаті всього людства. Подібно до маховика, а то й самого мотора чи, може, точніше – до витяжного парашута, що, першим розкриваючись у повітряному потоці, витягає за собою весь парашут людства. Це і є програма-максимум українського народу, його цільове призначення і весь резон, підстава та виправдання його існування. Національна, тобто, ідея.

До цього віддавна підводила призабута історія. Ми святкуємо 1,5 тис. років Києва, але ось довідуємось: уже 7 тис. літ тому він був чималим, як на ті часи, поселенням з інтенсивним духовним життям. Відтоді ж веде свій початок синьо-жовтий прапор, надихнутий тодішнім краєвидом з Володимирської гірки: розлогим до обрію полем пісків (нині зарослих зеленню) та блакитним небом над ним. І вже відтоді невидима рука Ієрархії вела обраний народ, як уже вона мала за потрібне, до високого, відповідального призначення, піддавши останні сім століть нелегкому вишколу безпосередньо перед самим відрядженням на уречену місію. (А, може, то був лиш випускний клас? – Ми так мало знаємо свою дохристиянську історію. Проте в архівах Космосу все десь-то зберігається, колись воно, сподійно, зробиться нам приступним, як час назріє.) Обтруситись від анахронічного, непотрібного почуття меншовартості й упослідженості, відродити власну гідність, згадати свою божественну природу, стати самими собою і заходитися впритул коло власне буддхізаційної своєї місії – веління Часу, що наглить. Чухмаритись нема коли. Це і є Національна програма-мінімум України на сьогодні. Ліквідація всього накинутого Москвою негативу на всіх площинах: економчній, політичній, культурній, ментальній. Молоде вино до старих міхів не вливають.

Процес уже пішов, але інтенсифікація, поглиблення й розширення його – настійна потреба сьогодні для всіх здорових, свідомих, прогресивних, елітних, одне слово – буддхічних, сил України. Це основне, найважливіше діло; важливіше, навіть, од свободи й незалежності, як не дико то може комусь видатись. І йдеться не про послаблення визвольних зусиль; навпаки, їх слід, і то немалою мірою, посилити. Але потреба самопереусвідомлення, вичавлення, хай краплями, московської юшки з українських душ (теж, власне, визволення, одначе не матеріальне, а в дусі) – ще більша. Хоч би вже тому, що дух первинний, а матерія вторинна, чому саме по собі матеріальне визволення без визволення в дусі неминуче обернеться фікцією (що значною мірою і спостерігаємо після 1991). Визволення ж у дусі неминуче приведе і до матеріального, часто в несподіваний, чудесний, але цілком закономірний насправді, спосіб. Як типова ситуація в грецьких міфах: герой своїми подвигами здобуває прихильність богів (читай: Ієрархії), і вони, вдоволені з нього, колективно чи в особі індиідуального бога-спонсора (вдаючись до новомодної термінології) забезпечують зелену вулицю всебічної чудесної, божественної підримки.
Таким подвигом для України – буддхізація; власна, але з прицілом і на експорт у широкий світ. Догодивши тим гаразд Ієрархії, ми забезпечимо собі її потойбічну, богорівну протекцію; і кого ж тоді убоїмося? Що нам тоді московський заглот, що криза, що захребетні паразити-довгоносики з олігархів, мафіозів, комунклатури? пальцем ворухнем – і де й подінуться, нам лиш гав не лови та підбирай з неба впалі свободи. Як у 1991 "ні з того, ні з сього" в ході оновлення репнутої соцспільноти немита московська еліта "на зло Горбачову" розвалила Совсоюз. Будьте певні, Ієрархія там добре попрацювала в плані масового гіпнозу. І щось подібне знов назріває, судячи з активних заходеньок на Москві по відновленню вчорашнього дня і торішнього снігу. Що не є жодною підставою для паніки, але сигнал на поготівлю.

Затяжний роман Росії з Сатаною неодмінно скінчиться зле. Пророцтва об тім давні й неомильні, і вже – хіба не видно? – діло пахне сіркою. Хай не вводить в оману позірна великість її та бундючність. То всього-навсього опасистість надутої циганами кобили, що вони продали її за добру ціну довірливому й простакуватому дідові Щукарю. Кляп обов'язково має випасти і бідолашна худобина видується до свого властивого стану кволої, сухореброї, шкутильгавої шкапи. Маймо терпіння трохи зачекати, поки грім гримне, одначе пальцями все ж ворушити треба – на Ієрархію надійся, та й сам не плошай. І найголовніше – культивація, розвиток, утвердження в собі й довкіллі шостого, інтуїтивного, буддхічного плану, "шостого чуття", як його віддавна вже називано. (Всіх чуттів, за семиричною космічною традицією, має бути всього, як зміркував, звичайно, проникливий читач, – сім.) Все інше – приложиться. "Само собою", – як у 1991; встигай тільки пережовувати, засвоювати, щоб не розбазарити Богом даного; ну і, звісно, підсобляти Божій справі, де скільки спромога. То велика штука (мистецтво, тобто) знати, що і де справа людини, а що і де – діло Боже; треба на те великої мудрості, і старатись о неї завжди варто заходу, бо то найпростіший шлях до справжньої свободи. А роки лиха і принижень забудуться, мов страшний, та небезкорисний сон, бо гарт і вишкіл залишиться, і його за плечима не носити.

Повідає стародавня індійська легенда:

Сталось одного разу, що з якихось незбагненних причин великий бог Індра зволив народитись на Землі у вигляді свині, власне, кабана. Завелась у нього льоха, поросята; цілими днями бабрався він у багнистій баюрі, чухмарився об тин, лизався зі своїми пацями та льохою і, звісно ж, сьорбав захланно помиї та й чувся при всім тім цілковито щасливим.
Те позорище-осудовище бачивши, інші боги приходили до Індри (в кабанячому перевтілі), всовіщали, виказували, що негоже безсмертному в нечистому свинячому образі пробавлятися; кликали покинути це нице тіло і повернутись до небесних чертогів на своє належне місце: "Схаменися, многорукий! Ти ж бо Індра, не свинюка!"

Та Індра в безумстві свого безмежного засліплення на все те жодним чином не зважаючи, лиш рохкав богам у відповідь: "Ось гетьте від мене з вашою екстра-містикою, не забивайте мені баків, ніякий я вам не Індра. Кабаном уродився, кабаном моє щастя і жити. Цур вам, пек вам, приставучі; кінчайте сікатися к мені, ждлоби занудливі!" Тут Шакру (а це, як відомо, просто інше наймення все того ж Індри) явно заносило на плебейський суржик; сказано ж бо: свиня, вона свиня і єсть.

Не раз і не два приходили отак-ото безсмертні до злощасного кабанюки, та все марно; з чим приходили, з тим і відходили, як непишні.
І прийшов тоді д'ньому Сам Великий Шіва, Лотосоокий, Покровитель йогів і Руйнівник матерії. Але навіть його умовляння залишались такими ж марними.
І урвався терпець Могутньому, на ганьбу таку споглядаючи. Підніс він у гніві невідлучні свої вила-трійчатку, символ Його божественної влади, і вперіщив, наче блискавкою, по тлінній свинській оболонці. Тої ж миті кабан простягся трупом, а дух Індри, що й був, власне, Індрою, злетів на небо, де його й місце од віку.
Довго ще між небожителями згадувано зі сміхом, ба й реготом, цю неймовірну пригоду, а найдужче заходився при тому сам її винуватець – Великий Індра.
Коментар, очевидячки, зайвий.

Вище ми досить докладно розглянули призначення Московії, самозваної також "Росією", як негативного антиприкладу, точки опори для відштовхування. Для України, для реалізації національної програми-мінімум з пост-під'яремної віднови самоповаги та гідності, – цей московський чинник має вагу особливо великих розмірів. Саме активне протиставлення, паплюження й упослідження стосовно головного провідника кількасотлітнього поневолення, тобто Московії, відограє подвійно позитивну роль: як буддхізатор свідомості і як термінатор анахронічних залишків рабської ментальності.

Ніщо так не сприяє обтрушуванню рудиментів підневільної узалежненості, ніщо так не піднімає на дусі визволення, як приниження колишнього держиморди-хазяїна. З другого боку, для нього ніщо не може виглядати (багато разів провірено ділом; кожен, зрештою, може сам при нагоді переконатись) більшим шоком, ніж зневага з боку колишнього його поштурхана. А шокотерапія – це як раз і є те, чого найбільше потребує страна воров і фраєров, страна лохов і паханов, Лохляндія, одним словом (Росія тож), імперія дурі, лжі та зла, – аби здихатися свого заглотного синдрому і бодай сяк-так вилюдніти й вернутися до загальноприйнятої норми в плані моралі, культури й кебети, що, зрештою, насправді є в кращих інтересах переважної більшості її населення, за винятком хіба вузького панівного прошарку пост-комунклатурних захребетників (придурків – мальовничою мовою Гулагу, тобто тих, що не працюють на каторжних роботах, а придурюються в конторі, бані, медпункті і т. п.)

Ці кістьми ляжуть, а людьми не стануть: жадоба до влади шудрі над усе, вона йому, як медом змазана; почуття зверхності над, як він чудово знає в глибині, достойнішими за нього – страшний, невідпорний наркотик для плебея духу. Таких, як кажуть, могила виправить, то й махнуть на них рукою: як ми знаємо, на крутих зламах еволюції певна частина людства закономірно відходить у відбитки історії. Туди їм і дорога. Ліпше зосередити зусилля на розкріпаченні свідомості тих, що подають надію і надаються до морального оздоровлення. А від безнадійно замоквоноєних, осатанілих та шудрофренічних прийдеться з міркувань гігієнічних Україну (та й не лише її, розуміється) все одно чистити, аби не запаскуджували нам екоастрального середовища та не плуталися під ногами на заваді виконанню відповідальної місії, не кажучи вже про ближчу наболілу проблему виходу з кризи, неможливого без меліорації всього класу керівників од низу до самого верху. Основний закон соціалістичної Калі-юги: "Ти начальник – ти дурак, я начальник – я дурак" – підлягає уневажненню в Сат'я-юзі, коли провід усіх громадських структур мусітиме формуватися на засадах мудрократії. А це передбачає необхідність конверсії (обернення тобто) нинішньої інвертованої (перекрученої догори дригом суспільної ієрархії, демократичної "за проформою" і шудрократичної по суті.

В 91-му на поверхні в основному лишилось те, що плавало зверху за Союзу. Сплило нового те хіба, що крутилось недалеко від поверхні. А достойніше й ліпше як було, так і полишилось на дні, бо ж кардинального перемішування соціуму не відбулося. Це ж вірно і щодо нацдемсил: хоч пересічно вони чистіші від комунклатури, але й вони вражені московськими болячками, і в них верховодить не найліпший. Та й спиту більше з того, кому більше дано. Отже, є і їм потреба в конвертації (щоб не вдаватись до заяложеного виразу "в перебудові"), якщо хочуть відігравати в державі ту роль, на яку претендують. Невдачі на виборах – серйозне попередження, з якого гріх не зробити належних висновків. Конвернтація починається з себе, і дружина Цезаря має бути поза підозрою, що найліпше досягається не показухою, а справжньою чистотою. Те, що прощається по інерції комунякам, демократам, котрі ставлять собі вищу моральну планку, не вибачається.
Наше суспільство сьогодні – це всього-на-всього вища стадія вчорашнього, але те, що мимоволі мусілося терпіти на початку перехідного періоду, далі, на просунутому етапі, стає нестерпним. Україна давно заслужила на ліпших проводирів, українська справа – міцніших рук, національна ідея – достойніших поборників. Національна свідомість так туго здобувається на пошир не тільки і не стільки через народову затурканість, як з огляду на й досі неподолані пережитки москвинізму-сатанізму в нашій еліті, чи краще, мабуть, сказати номенклатурі. Найліпших витоптала червона орда; ліпше з того, що лишилося, в сьогоднішніх умовах (що є продовженням вчорашніх умов іншими засобами) за довгоносиками, спритниками й прудкохватами ніяк не може протовпитися до Пульта, наглухо примоцованого до Корита. От і маєм, що маєм.
Не оминути, отже, чистки навіть самим, як не прикро, нацдемсилам, бо ж Калі-юга не була б Калі-югою, якби не наклала й тут свою п'ятерню та печать, заславши в стан своїх майбутніх могильників власну шудрофіковану агентуру, фальшиву псевдодемократуру, котра з кінцем Залізної епохи природно має втратити всяку підставу й підпору для свого існування. Вкупі, розуміється, з правлячим шудрокласом. Тому: перші коти – за плоти.
Проблеми чистки на зламі епох виступають гостро й небезболісно. Та й неоднозначно. З одного боку, одразу ж виникають негативні асоціації з федеральними звірствами в Ічкерії, свавільними знущаннями новочасної орди. Але з іншого боку Нова Епоха вимагатиме як необхідної передумови бодай відносної чистки кадрів та мас, не кажучи вже про необхідність українського, – і то не лише по формі, а, головне, по духу й по суті, – урядування. Чого без грунтовної чистки не здійснити. Краще, звичайно, все ж не по-більшовицьки. Тут, звісно, багато залежить від здорового глузду і гнучкості Калі-южних правителів, їхньої здатності відчути дух часу і збагнути, що ліпше не гнівити богів та поступитись неминучому, позаяк великий пролетарський принцип "єсли враг не здається, його зничтожають "чинний і щодо них самих. Щоправда, досвід 1991-го кидає на таку їхню здатність тінь великого сумніву... То й тим гірше для них: проти історичної необхідності не попреш.

Розпад Римської імперії супроводився т. зв. переселенням народів: людові "раптом" тут і там засвербіло в мандри, подаватися світ за очі обживати нову домівку. Такі значні явища відбуваються не без причини. Видимо, новий лад у світі потребує нового розквартирування популяцій.
Щось подібне спостерігаєм і сьогодні у вигляді біженських процесів по різних гарячих точках планети, що пов'язано з немалими для людей випробуваннями холодом, голодом, хворобами й смертю. Не кажучи вже про сталінські переселення. А діти, та й не раз дорослі, котрі щораз масовіше тікають з обридлого дому, від наврипистої, нав'язливої, немилої рідні шукати бозна-де не знати чого. Чи не того ж це порядку явище, породжене тим же чинником – міжепоховим переходом?
Чи не пом'якшились би ці процеси, якби світова спільнота (в особі, скажімо, ООН) стала менш догматично дотримуватися засади збереження статусу кво та цілісності державних утворень, а в критичних ситуаціях вільніше йшла на свідоме й кероване перетасування й реорганізацію там, де назріває гарячий спалах, не чекаючи спонтанного вибуху народної стихії? Так можна б істотно загладити драстичність перебігу нинішніх кризових явищ, зробивши чистки не стільки етнічними, як принципово етичними. Отже, й пристойнішими з погляду міжнародної опінії, котра часто недобачає значну кореляцію між етносом та етикою в наших (та й не тільки наших) умовах. Пора чітко визначитись і донести до широкого загалу: наше антимосквинство має не етнічне, а етичне, буддхічне, космічне, зрештою, підложжя, бо – словами Франка – то до бою чоловіцтво зі звірством стає. Гаслом "общого пространства": хто за бандитький, ординський, блатацький спосіб життя – з Москвою; хто навпаки, за нормальний людський – з Києвом. Шосте начало (план) в людині проти віджилого п'ятого, клятого – оце і є справжня суть протистояння України Москівщині. Але все це вимагає, звісно, глибокого розуміння вершителями доль народів підвалин і суті поточних суспільних процесів та чуття на волю верховної Іїрархії, – інакше кажучи, історичну необхідність. До чого в умовах матеріалістичної Калі-юги, явно, дуже й дуже далеко. Нетипово, у кожнім разі.

Перехід до нового, Золотого віку, де влада має належати не шудрам, а мудрим брамінам (точніше брахманам, чи рахманам, як говорилося в давнину нашою мовою) не може обійтися без чистки й заміни керівництва на всіх рівнях, що ми вже назвали конверсією ієрархії, а Україні, як піонерові переходу цілком природно запіонерити і в цій немаловажній царині – в інтересах світу і власного добробуту. Але ж як, не вдаючись до прямого, небажаного з багатьох сторін, погрому, змусити нинішніх верховодів покинути владне корито? Вони чіплятимуться його, мов воша кожуха, бо воно дає їм привілейовану зверхність і матеріальні блага – найвищу мету й ідеал плебея. Порядні ж люди (а такі, попри все є) пхатися, як пхаються ниці держиморди, у владу просто органічно не згодні, та й не здатні. Отже, природна відповідь: треба владні становища позбавити принадності для ницих шудр, аби не було в них стимулу туди рватися.
Справа не проста, самим проголошенням потреби та агітацією не обійтися, тому й маємо, бодай вельми загальниково, над цим тут застановитися, зважаючи на величезну вагу проблеми, як для України, так і – на її прикладі – для світу.

За царя Гороха, як людей було троха, і не таких метикованих, проблема Ієрархії вирішувалась просто й ефективно: правив спадковий монарх царського роду, нащадок за легендою Синів Неба, отже достойний і належно кваліфікований для свого становища. Всяка власть була воїстину від Бога, і все йшло чин чином, благоліпно, безупинно й беззаминно, аж поки історична ентропія Калі-Юги не з'їла Небесний імпульс, і царствена традиція пішла всієї плоті шляхом: пішла внівець, за вітром, прахом. Що й засвідчено казками пізнішого походження, де цар виступає в образі пришелепуватого бевзя, а в шкільних підручниках – звітами про французьку й подібні революції. Марно журитись тим чи обурюватись, – по розлитім молоці не плачуть, дійся воля Божа; краще роззирнутися, чим би його замінити віджилий роялістичний принцип, щоби незгірш ефективним. Власне, вся колотнеча новітньої історії і зводиться до гарячкових пошуків такої заміни, цього разу на юдолях земних, бо небесні джерела для сучасного матеріалістично зорієнтованого (чи ліпше сказати: дезорієнтованого) громадянина міцно закорковані. До слушного часу.

Досі пошуки ті особливими успіхами похвалитися не можуть, що за Калі-юги не велике диво. Найменш погане з усього запропонованого – демократія, народовладдя, глас народу, що за твердженням мудрих у дев'яти випадках з десяти є гласом Божим. На жаль ніхто ще доладу не підказав, що робити з тим десятим проклятим випадком, коли глас народу – глас диявола. І все ж, яка не кепська демократія, все інше поки що – набагато гірше, і нема ліпшого виходу, як спиратися на неї, хіба з якими доцільними модифікаціями для підстраховки отого злощасного десятого випадку. Сьогодні, як не крути, не видно іншого авторитету, що його визнали б усі чи бодай достатня більшість, окрім гласу народного. Та й, навіть, коли придумається якась ліпша "кратія" (на шпальтах політології вже мелькає незвичне "меритократія – влада заслужених, достойних, – та як і з чим її їдять, ніхто ще довма не розжував), – запроваджувати її доведеться все одно, видимо, не інакше, як через демократичні механізми, котрих, отже, ні об'їхать, ні обійти.
Але проблемою є, навіть, надійний спосіб виявлення волі народу. Колись на Січі це вирішувалось дуже просто й ефективно, буквально звукометрично: яка сторона (по-теперішньому партія) гукне голосніше на Раді, тої і сила, і право. Так і говорилося: окричали такого-то отаманом. Спробуй тут підтасувати. Але як сьогодні окричати президента на 38 млн виборчого люду? Та й що робити, коли голоси, як то часто тепер буває, діляться майже порівну? Не кажучи вже про те, що здорова горлянка не конче нині протинає здорову голову, тож рівність прав порушилась би.

Але й сучасний метод виборчих бюлетенів ненадійний, бо не застрахований від маніпулювання. Однак, найбільшу небезпеку становить досить розроблена техніка маніпулювання настроями розгублених і дезорієнтованих виборців з боку несумлінних демагогів та їх чорно-піарних поплентачів, що уможливлюється невисокою свідомістю й низьким рівнем освіти в електораті. І нема на те іншої ради, як буддхізація свідомості, що і є категоричним імперативом еволюції, далеко не лише для виборчих цілей; але, як і всякий ростовий процес, може відбуватися лише поступово. Тому, хоч-не-хоч, доводиться поки що миритися з недосконалими засобами виявлення недосконалого ж таки гласу народного, помалу та настійно впливаючи на нього в дусі форсованої спонуки людської свідомості до зростання.

Тим часом дещо в плані декоруптизації виборчого процесу було таки придумано: двоступінчаті вибори для запобігання mob rule'ові (владі юрби, – що в наших умовах дуже б доречно придалося); розподіл влади на законодавчу, виконавчу й судову – як систему владних противаг і т. ін. Інститут комісарів та сталінські чистки і т. п., як і все московсько-совєтської генези, – контр-продуктивне з погляду світової еволюції (хто, зрештою, комісарив над самими комісарами і чистив самого Сталіна?). Та в порядних руках і подібні підходи могли б бути обернуті на користь загалові задля недопущення ницих до коридорів влади чи контролю й обмеження їх некорисних дій, якщо вже туди прорвалися. І це може вдаватися певною мірою, скажімо, у США, де політичні традиції закладено більш-менш однорідними емігрантами з Європи: як водиться, Старий світ відторгував найліпших, духово найрозвинутіших – найпросунутіших, нині модним словом.
Ну, а що може дати традиційна демократія західного зразка в нас, де з відомих причин фактично кат-ма демосу? – Та тільки те, що дала і що маєм. Треба ще того демосу (що злії люди його приспали) добудитись, а то й заново створити (знов таки ростовий процес!) аби заснувати його кратію в нашій землі. Демократія ж не догма і не панацея. Тут микитить треба. Дивно, що ніхто цього не зміркував у 91-му і не подумав, як залагодити проблему. Демократія, звісно, абсурд за дефініцією, але раз ліпшого на обрії нічого не проглядується, то й хоч-не-хоч мус танцювати від демократичної пічки, роззираючись за якимись свіжими, задовільними з нашого погляду модифікаціями, ефективнішими од згаданих західних придумок. Такими-от і можуть стати законодавчі нововведення, що підірвуть у корені сам потяг ницих до влади, їх жадобу стояння при Кормилі й Кориті, з ним пов'язаним.

В ідеалі (важкоосяжно й забарно) – через їх ущляхетнення, але практично (швидкодійно, дешево й сердито) – через позбавлення Влади принади для шудр, пролетарок і прочих кухарок. Попросту: відділити від влади те Корито, щоб, значиться, Кормило начальства не кормило. Розбити злощасне Корито, – в Кориті собака зарита.

А що, якби запровадити такий порядок і звичай, що вищі посадові особи, починаючи від Президента, живуть у раціональних злиднях, в умовах лиш мінімального задоволення матеріальних потреб, необхідних для фізичного виживання. Негодовані хорти ліпше нюшать і полюють! Це має тривати, розуміється, протягом усього посадового терміну, а ще ліпше – і все подальше життя, щоб не було спокуси за владного періоду забезпечити собі якусь пізнішу компенсацію розкішшю. В ідеалі – і все попереднє життя, тобто створення касти потенційних владарів, із числа яких обираються фактичні. Зараз це, однак, уперлося би в чималі труднощі, хоч би й через потрібний на вирощення людської особи час, якого нині обмаль. В кожному разі, посадовець, обмежений тісними рамками пропонованої регламентації, для власного добробуту нічого зробити не може, тому всі сили й підуть мимоволі на виконання службових обов'язків, отже, – добробут нації.

Крутіший варіант – режим близький до тюремного для відповідальних функціонерів. Діяльність Президента можна оцінювати в кінці терміну референдумом з вирішенням його подальшої долі, не виключаючи й вищої міри. Взагалі, тут широке поле для різних ініціатив, – оптимум покаже практика, – та новацій на весь період переходу до Сат'я-юги, коли при владі утвердяться буддховиті, а то й атманисті, що, керуючись розвинутим сумлінням, не потребуватимуть більше штучних дисциплінарних заходів, аби їх примусити чесно виконувати свої посадові обов'язки. Україні, логічно подати всім у цьому приклад, як з погляду виконання її місії першопрохідця, так і на ближчу мету – виходу з кризи, немислимого без чистки, оновлення й оздоровлення керівного прошарку, нині скорумпованого, змафіоженого, просовоченого, русофренічно-замосквоноєного, безбуддхічного, чому й нікуди здалого.
Фахівцям, без яких сучасною державою не поурядуєш, має бути забезпечений достойний рівень матеріальних благ, але над кожним повинен стояти урядовець нашого нового типу, контролюючи фахівця зглядно проявів корупції, що зробити зовсім неважко. Хоч би й підсилаючи, окрім іншого, агентів з протизаконними пропозиціями хабаря, тощо. Чиновницька маса, довідавшись, що таке робиться, просто не йтиме на правопорушення, побоюючись "погоріти". Взагалі, такого не робить хіба та влада, яка не зацікавлена в ліквідації корупції, або переконана, що її нема.

За такої заведії ницому який понт пхатися в ладуту позбавлену владу? Такого шакалу не нада. Не за саму ж амбітну ідею – ницим чиста ідейність невластива. Та й престижовий статус владаря-злидаря мусить бути зведений нанівець, до справжнього слуги народу. Ні слави лебедахам, ні заплати. (Пор. Луки 22.26: "Хто найбільший поміж вами, хай буде як менший, а начальник – слуга".) І проте, коли доходить до діла, слово його – закон. Такого суспільство ще навчитись повинно, і наука не з простих. Це, як популярно пояснити, совсистема навиворіт: верхи, мов пролетарі; низи – неначе ті буржуї.
Але ж чи схоче хто взагалі за таких умов стати при владі? Багато – наврядчи, але й десятки, й сотні, та й тисячі на 50 млн знайдеться, і їх повинно вистачити, бо не так уже й багато потрібно. Хіба немає в нас прихильників Донцова? Бодай частина їх щиро сповідає його Дух Нашої Давнини. Оце і є вже перспективна кадра. Але. Визначними рисами "луччих людей" за Донцовим є відвага, шляхетність, мудрість. У його послідовників, – так уже сталося, – з першим не зле, з другим терпимо, а от до третього руки (радше голови) не доходять; між тим, згідно з Данилом Заточником "лучше єдин мудр десяти хоробрих без ума", що неодноразово потверджено болісним нашим історичним досвідом. У світлі чого відбір кандидатів мав би бути вельми прискіпливим.
Далі. Скільки людей добровільно йде в ченці? Частину їх можна скерувати у владні структури як на різновид монашого послуху. Служити по-спражньому людям – хіба це не служити Господові?

Це могла б бути альтернативна служба для декого з відмовців од військової. А можна й за відомим принципом "не можеш – научим, не хочеш – заставим" піти й на те, щоб замість обирати кандидатів, засуджувати до влади достойних людей спеціальним дуже мудрим і розважливим судом. Особи, що виявили моральний рівень значно нижчий пересічного, винні перед суспільством, і їх відповідно карають. А особи значно вищої за пересічну моралі хіба не мають по великому рахунку боргу перед суспільством, що виростило їх, і не повинні той борг відробити? А як зле справується, то ще й пригрозити намотати додатковий строк!
В крайньому разі, при нестачі кадрів можна потроху послаблювати жорстокість умов життя для можновладців, поки не настане рівновага між потребою і пропозицією. Сьогодні зарплату чиновникам встановлюють чиновники ж таки (а депутати Верхради взагалі самі собі!) Не дивно, що розвелось їх, як собак. Це явно монопольно й неринково. А ну, якби їм платню поступово знижувати, поки не почнуть розбігатися, аж їх стане справді не вистачати? Тоді трохи оплату підняти, щоб лишився достатній мінімум. Оце і буде ринкова ціна й раціональні штати роздутого і ой як недешевого класу. Не виключена і доцільність градації посад за ступенем аскези відповідно до важливості посади.

Як не дико це звучить сьогодні, завтра Водолій може все кардинально поміняти. Уявіть собі наші вулиці заповнені людьми, що мало не з плачем доводять: ми не заслужили, щоб нас у президенти! А депутатська недоторканість означає: ні за яких умов не можна цю людину заганяти до влади. Доживем до такого чи ні – покаже майбутнє, чимало від самих залежить, та вже сьогодні сама постановка питання може стати прочищаючим шоком для не одного владолюбного мозку. Ниций радше десятою дорогою оминатиме те місце, куди засуджують, для високорозвиненої ж людини аскеза не обтяж, а природна стихія. І в такий споіб вимальовується хоч якась управа на досі безкарну партію (читай: кодло) влади. Взагалі, вже реакція на саму ідею Конверсії показова щодо морального рівня людини; може правити за мудромір з однойменного досить дотепного кінофільму з останніх днів СССР'у.
Не завадило б пригадати і старий козацький звичай обирати отамана на один певний похід, тобто відрядно, чи акордно, а не почасово, на фіксований строк. Це підвищує відповідальність проводиря та його ефективність, завдяки повнішому зосередженню зусиль. Уявіть собі Гетьмана по виходу з кризи чи Президента з дерусифікації. Хіба не обнаділиво звучить?

Такими от новаціями з різними варіаціями змога відлучити різну потолоч та соціальне шумовиння від владних структур, що уможливить конкретне наведення ладу в економіці (найболючіша для народу ланка, хоч і не першочергова з еволюційного погляду), політиці, культурі, науці і т. д. не завадив би й конкурс на кращий метод виявлення найдостойніших посадовців-кандидатів (чи не багатоступінчатий, як обирається, скажімо, "міс Україна"?) і впровадження Конверсії.

Комусь усе це видастся несосвітенним, єретичним нововведенням, неприпустимим з кабінетного пальця висмоктаними відсебеньками. Так отже, ні. Під місяцем ніщо не нове. Антропологи могли б розповісти про аналогічні заведенції (напр. убивати всіх забалотованих кандидатів на керівну посаду) в якихось малознаних "диких, примітивних" племен (і ця інформація могла б, либонь, чимало придатися й нам), але, навіть, наша земля знала традицію обсипати сміттям із коша отамана, щоб не заносився над січовим товариством, а в стародавніх скіфів, кажуть, по п'яти роках правління царя належало за звичаєм убити. Чи спішитиме ниций самолюбець царювати на таких умовах? Все це були заходи в тому ж дусі оптимізації їєрархічної драбини. І нове – то лиш добре забуте старе, що його саме слушний сьогодні час пригадати, поновити, адаптувати до теперішніх умов. Хоч би й у вигляді модерних (в т. ч. й комп'ютерних) тестів для виявлення найпридатніших кандидатів. Не завадив би й ваговий ценз: максимально припустима вага, що припадає на 1см зросту (1кг/см було уже цілком худорляво, і в кожному разі – не більше 1,1 кг/см). Так досить просто можна відсіяти надто прожерливих кандидатів ще на дуже ранній стадії. Поганий, звісно, той українець, котрий не думає стати Президентом, але ще гірший той, що тільки об цім і думає.

У давній притчі двоє братів, що не могли поділити спадщину, вирішили скакати на конях до певного дерева з тим, щоб чий кінь прийде першим до мети, дістав меншу частку. Справа, однак, зайшла в глухий кут, бо ні один із змагальників не хотів зрушити з місця. Тут нагодився перехожий мудрець і порадив: "поміняйтесь кіньми", після чого обидва вершники погнали чвалом навзаводи. Своєрідний логічний закрутон у цій історії підказує оригінальний спосіб облаштування виборів у тих патових ситуаціях, коли при відсутності явного фаворита виборці просто ідуть на саботаж і, відмовляючись голосувати, блокують вибори за приципом: "як не наш, то й хай ніякого", як то було, напр. при обранні Голови 14-ї Верхради. В таких випадках доцільно проголошувати обраним того, хто набрав найменше голосів, що їх при такій системі віддаватимуть, ясно, найосоружнішому кандидатові, виявляючи таким чином не найкращого (якого за припущенням нема), а найменш поганого, що в крайнім разі теж не зле.
І так далі, поле для варіацій в такому дусі необмежене. Головна мета – зламати закон шудрократії, влади ницих, тупих, загребущих і перейти до водоліївської мудрократії, до влади справді тямущих, порядних, достойних, що не потребуватимуть батога, бо для них чесне виконання обов'язків буде органічним, як віддих. І все це на погибіль кризовій стихії, на користь Україні та й світові – через експорт набутого досвіду.

Іншим важливим аспектом самоутвердження України є мовна проблема. Здавалось би мова – умовність, можна речі називати так, можна сяк, і від того нічого не зміниться. Але на ділі ця умовність настільки тісно пов'язана з речами безумовно суттєвими, що набуває якості близької до абсолютної, і глибоко помиляються ті, котрі вважають: у вас мова така, як у нас, тільки другими словами.
Працями таких видатних вчених, як Гумбольт, Потебня, Ворф показано тісний св'язок мови з мисленням, хоч ми те і не завжди усвідомлюємо. А товарищ Сталін як большой учоний взагалі дотримувався погляду, буцімто мислити можливо тільки словами, тобто в рамках ментальної моделі, чи п'ятого плану, що вірно лише стосовно обмежених, недорозвинутих шудр, чия свідомість ледве сягає нижчих ментальних формальних підпланів (рупа).
Говорячи якоюсь мовою, ми автоматично підключаємось до певної стихії, енергетичного поля чи резервуару, характерного саме для даної мови, і занурення туди накладає на нас свій відбиток, забарвлює, так би мовити, у свій астральний колір. В україномовному середовищі настрій, самопочуття, світосприйняття зовсім інакші, ніж у рускоязичному, і різкий перехід до нього діє прямо-таки шокуюче. Чи можна собі уявити у чисто українському середовищі беспредєл, дідівщину, мафіозність, воровський "закон"? Хіба мислимий україномовний держиморда, сатрап, деспот? Не суміщається. Все то парості з бандитсько-терористського русофонного підгрунтя, на якому скільки не старайся, як лучше, завжди все одно виходить, як усігда. Тим-то і маєм, що маєм. Все воно вже пережило свою історичну доцільність і роковане до смітника. Вкупі з язичієм – його носієм, символом і знаменням. Все московськеє хріновське, а язиччя й поготів. Та що там, як сказав Поет: "Я русскій би вигриз ліш только за то, что ім разговарівал Лєнін".

Якою мовою говорим, такою і думаєм; як думаєм, так і живемо. Не бачити нам Великої Ковбаси, як своїх вух, доки не витіснимо уркаганське язичіє людською мовою; тобто мова на Русі – рівнозначна ковбасі. І ще багато чому іншому. Така вже реальність нашої епохи, і якась у тім доцільність мусить бути (все, що дійсне – розумне!).

Розмаїття мов, як частина всезагального розмаїття, цілком у природі речей. Від єдності до диференціації і знов до Єдності – такий закон космічної маніфестації не нами встановлений, і поділ на раси й нації – один з його проявів. Були часи, людство виступало єдиною мовною стихією; колись воно знову стане таким, але зараз проходить за даними езотерики 13-ту поліетнічну расу, маючи попереду ще три, щойно після чого знов має повернутися до єдиної мови (і зовсім не обов'язково поглинанням одною інших, це вже, як там Ієрархія облаштує). Не близький, як бачимо, світ, і сьогодні націоналізм річ еволюційно дійсна, отже й розумна й необхідна. Всі розмови про його відмирання дещо перебільшені, а тотальний інтернаціоналізм, м'яко кажучи, дещо передчасний.
Інша річ, що тут можна легко перебрати міри, заплутавшись у тенетах обмеженого націоналізму, що заступає собою всі інші аспекти людського буття. Це особливо характерно для вузького й агресивного націоналізму імперських націй, званого шовінізмом, котрий українцям, зрозуміло, всерйоз не загрожує. Нам не потрібен, та й не властивен, націоналізм обмежений. Нам потрібен націоналізм необмежений. Зате у всенародному масштабі, заради саморозбуркання після рабської оспалості (зростити лілею на нашім болоті!). Вище мусить пройти період узалежненості від нижчого, перш ніж утвердитися в своїх еволюційних правах – ми вже згадували цей езотеричний закон. Україна його не уникла, та, слава Богу, чорна фаза позаду, ми входимо у свій закон, а колишнім нашим зверхникам, чия пісня вже відспівана, світить смітник, а то й сортир історії.

Московські шудри, настановлені Калі-югою владарями над рахманною Україною, значно розвинутішою і культурнішою, за браком достатньої тями, щоб із підданцями ефективно управлятися, старалися спростити собі непросте завдання уніфікацією, підгонкою під москвинські стандарти єдиномислія по всіх статтях, передовсім же через уніфікацію мовну, що їм видавалося найпростішим, особливо з огляду на лінгвістичну близькість та "спільну територію", що є чергова московська лажа. Взагалі, ми ніколи не були "вмєстє", просто сиділи в одній тюрязі по різних камерах, зрідка перестукуючись (якщо взагалі перестукувались, хоча з ліпшими варто було б і частіше – в інтересах дружби проти Москви).
Тиск на нашу мову був шалений: від офіційного проголошення її неповноцінною чи й взагалі неіснуючою, до побутового обгавкування москвинськими зайдами й холуями, особливо на рабовласницькому Півдні, кожного, хто наважиться в публічному місці заговорити по-українському, особливо дітей; і ця підла практика не відмерла повністю навіть сьогодні. Остаточно відімре, видимо, щойно аж купно з Москвою, Шайтан-городом, стольним градом осоружної Калі-юги, приреченою на загладу не лише політичну, а й фізичну. Що, слава Богу, вже недалеко.
Попри весь несамовитий нагніт, мова все ж вистояла, хоч і зазнала чималих втрат і деформацій. Бо від початку не призначена була на погибіль, а тільки на гартувальне випробування, як і сам народ. Сьогодні, коли всій тій епопеї приходить успішний кінець, реставрація на мовній ниві (чи, радше, фронті, – першому українському, сказати б) має стати одним із приорітетів національного відродження. Певною мірою вже стала, але процес потребує інтенсифікації, зубастішості, розширення ідеологічної бази. І головне, переходу від оборонних огризань на москвинські підкуси до агресивного, наступального слова, а відтак і діла. Ми вже утвердили стільки українства, скільки українства можна було утвердити утвердженням українства. Пора вдаватися, від противного, до утвердження українства через підрив антиукраїнства, передовсім москвинства та й іншого подібного свинства. Бить врага його ж оружжям, віддати йому віть-на-віть. Паплюженням за паплюження, шельмуванням за шельмування. І найпростіше, відай, починаючи з хамськи накидуваного рускоязичія. Не нехтуючи, втім, і другими фронтами. Без паніки, не шеретуючись, наростально крок за кроком мірою наближення Водолієвого строку, напевно знаючи, що наш час настає і Бог з нами, звізди за нас, Ієрархія по нашім боці – кого ж убоїмося? Маючи таких спільників, можна сміло й без вагань братися до справи. І тут не так важливо змінити щось одразу негайно, як бути готовими, дозрілими змінити все накинуте зловреддя, коли прийде, недалекий вже, його космічний реченець, і празник переселиться на нашу вулицю.
В жодному разі неприпустимо ставити рускоязиччя на одну дошку з іншими однорідними мовами. Воно заслужило статус кримінального демагога, соціально небезпечного парії, і це не агітвикрут, якими рясніє московська пропаганда, а свята правда, котру не приховувати треба, а узаконити через безпрецедентний міжнародний трибунал. Якщо можливі країни-ізгої, то чому б і не мови? Хто по-русскі говоріт, тот завєдомо бандіт. А колупнім-но в історію – там чітко просліджується закономірність: чим більше московського язичія, тим гірше ідуть справи, тим менше толку і більше зла, дурі, корупції в якнайширшому сенсі. Висновок очевидний. Самій Москві варто серйозно задуматись, чи не пожертвувати їй язичієм, – що все виразніше вироджується в блатну "феню", – заради виходу з кризи.

Наступати на московське язичіє українській мові далеко не первина – це лише забута старовина. Дві старовини, власне: в часи Мелетія Смотрицького і, звичайно ж, Гоголь, що грунтовно українізував язичіє до сучасного його вигляду. Схоже, все ж не досить, і ще одна така хвиля може запросто лежати у Історії в запасі. Призабутий нині вираз "на ять" (досконало) первісно означав: писати цілком грамотно за дореволюційним правописом, ставлячи букву "ять" скрізь, де в українській мові російському "е" відповідає "і". Факт вельми символічний! Більшовики у 1918 відмінили "ять", нейтралізувавши тим благотворний вплив українщини, а які наслідки потягла за собою ця більшовицька простота, – добре всім відомо. Діла пішли "на є", в повну противагу "ятеві". Здало би декому задуматись. І не завадило б відновити "ять" законодавчо, та й заодно перевести язиччя, в порядку зближення, на українську абетку; початково, бодай, в Україні. Зайво пояснювати, який би то мало шоково-терапійний ефект.
Москвоноїдальна професура нав'язує нам доктрину другорядної вторинності української мови, що буцімто під вплиом польської відокремилась від мови древньої Русі, тотожньої тому, що сьогодні звуть русскоязичієм. Одначе об'єктивніша за московську лінгвістична наука спростовує цю доктрину як чергове лукаве русоблудіє. Мова стародавніх українських дум, що сягають у глиб XV ст., як не глибше, практично звучить цілком, наче сучасна. Елементарна екстраполяція підказує, що й Київська Русь, коли ще в Москви на губах історичне молоко не обсохло, говорила приблизно тією ж мовою, проте писала офіційною, казенною (тим-то ж так і добивається офіційного статусу!) мовою Біблії в перекладі Кирила і Мефодія, тобто, власне, староболгарською, що й збереглася в рукописних пам'ятках та, дещо модифіковано, в мові колонізаторів північних земель (майбутньої Московії), що їх освоєння велося переважно представниками наближених до княжого двору, не диво, що й язичномовних, кіл. Не вина, зрештою, скорше біда злощасного язиччя, що стало воно знаряддям спілкування і нахрапу шудрацько-плебейського, калі-южного Шайтаністану, Московії-Тартарії-Росії-Есесерії. Але ж не вина то й української мови, ні України. То хто ж тоді насправді відщепенець і чий батько старший? Хто покруч і хто ублюдок?
І таке ото плюгаве і недолуге, кризогенне язичіє Москва та її п'ята колона силкується нав'язати нам в офіційному статусі, наче воно й так не забагато має в Україні всілякого статусу в казенній (тобто, офіційній), вуличній, кримінальній та інших сферах підвищеного ризику. Це один із яскравих проявів типового шудрацького хамства. Язичіє так тісно й органічно пов'язане з москвинськими бандитсько-мафіозними "художествами", про які докладніше говорилось у розд. 4 (хамство, п'янство, лжа, паханство), що нав'язування його рівнозначне посиленому насаджуванню тих "художеств", а кому то вигідно, пояснювати навряд чи треба. Що потрібно, і то притьма, так це довести справжню шакальську суть статусної вовтузні довкола язичія до відома широких мас українських трудящих. Розтовкмачити людові, що не позбавивши язиччя нинішнього його фактично хамськи накинутого нам статусу, годі сподіватися виборсатися із нинішньої кризи. Суд над язичієм не менш актуальний, ніж суд над КПСС. "Ми уже тут столько лєт живьом, а оні нікак нє могут научиться по-русскі" – за одне таке вже можна "вишку" ліпити!
Звичайно, ми не підемо за прикладом Москви на пряму заборону язичія. (А чому, власне, не підемо? Демократія не догма, лиш керівництво до дії.) Однак, ми можемо і мусимо утвердити в загалові переконання, що осоружне русскоязиччя, носій і речник криміналу й корупції, приречене до вимирання, як і росімперія, мать його. Котюзі по заслузі. Ми не можемо переламати становище за одну ніч, інерція не сьогодні зробилася. Але ж ми й не можемо терпіти язичіє, стимулятор кризи, століттями. Знаючи напевно вже тепер, що воно має відмерти, за нього чіплятимуться хіба доконані зубри та мастодонти, нездалі ні до чого ліпшого. Нормальні зайди і перевертні мають мати доста глузду і сумління добровільно його зректися. Хоч і закон про депортацію лінгвістично (як і психологічно) несумісних непогано б придався. І мовне питання, органічно пов'язане з моральним, отже і всезагальним, становищем, треба не затягувати безкінечно, а чітко врубати при першій же слушній нагоді (а її хід історії неодмінно має надати) одним махом, як собаці хвіст або Гордіїв вузол. Незалежності в білих рукавичках не будуються.

Року Божого 1947-го, ще за Сталіна група студентів "раптом" зажадала, щоб лекції читались українською. Ректор підтримав, кафедра саботувала, без емгебешної руки та ока не обійшлося, а в кулуарах співчутливо-обмежений викладач пояснив зухвальцям: ви можете піти в крамницю і купити 10 хлібин, це ваше право (треба розуміти тогочасну ситуацію: тільки-но відмінено хлібні картки, імперія ще не наїлася з голодухи), але подумайте, чи доцільно вам скористатися з того права? Як ви доведете, що ви не спекулянт? Це назвали "притчею про 10 хлібів".

Мовне питання в Україні можна буде вважати вирішеним, коли русотяпи всерйоз задумаються в дусі тої притчі, а чи доцільно їм користатися зі свого демократичного права на язик, бо говорити рускоязично стане просто неприлічно і непристижно до непристойності (на фоні загального знепристиження всього московського), і допетрають нарешті русотяпи, що сподіватися вічно сидіти на шиї в українця і тримати його в наймитах марна справа. Все то має лишитися як непотребний недоречний пережиток у Калі-юзі, а Сат'я перефарбує життя, в т. ч. й мову в українські барви. У самій Росії доведеться серйозно задуматися, чи доречно їй чіплятися за кризогенне язичіє; чи не варто проміняти його на нормальне людське життя. А тим часом, між іншим (хтось дуже здивується!) поязиченість України має і корисний аспект: для багатьох регіонів Росії це надихаючий приклад рускої землі у відриві від Москви з її хамським заглотом. А це немаловажний агітаційний чинник на ближчу перспективу. Мовне переплетення України та Росії постало не без причини і не без мети, воно безумовно, як і українське питання взагалі, перебуває на контролі в Ієрархії, і все буде, як і має бути, належним чином в належний час. Тож нема чого журитись та бідкатись, а спокійно і твердо своє робить: все буде як і має бути, тобто, на користь Україні.

Язичіє, зрештою, настільки лінгвістично близке, що його можна вважати діалектом зі штучно завищеним Калі-югою курсом, плебейським, нецензурним жаргоном української мови. Молоко так і буде "молоко", гастроном "гастроном". От тільки гузно звучить на жаргоні як спотворене англійське "shop" (склад, крамниця, майстерня). То чи ж варто самому гузнові надавати офіційного статусу?
Заслужений статус московщини з невід'ємним її складником, язичієм, – покаянного грішника, "вора в зав'язці" після "явки з повиною". Реально – після того, як буде їй Історією втерто достатнього ворсу. В інтересах рускоязичних створення Асоціації захисту руского язика (АЗРЯ), що поставила б за мету вилучення язичія з обігу на карантин років у 40, аби добровільно самонакладеною епітимією вимолити йому вибаву од повної загибелі. А ні... Що стало з латиною після занепаду Риму? – змертвіла, розсипавшись на купу романських мов. Бо не покаялася вчасно. Без покаяння в рус'яза нема шансу вижити. Власне, й сам термін "рускій" як незаконно самоприсвоєний Москвою давно пора вилучити з обігу, почистити й повернути Україні.

А тим часом на всі просторікуваті розпатяки про право росіян на їхню мову в Україні спитаймо: а як щодо права українців не чути у себе вдома осоружного плебейського язиччя вчорашніх своїх наглядачів та погоничів, саме звучання якого, немилозвучна інтонація образливі для чутливого українського вуха, нагадує вчорашню прокляту підмосковність, доводить, що й досі він лишається упослідженим на своїй власній землі. Не кажучи вже, провокує погромні настрої. Права людини писані про людей. А злодій мусить сидіти в тюрмі. І не вознікать.
У зв'язку з цим цікаве лінгвістичне спостереження: англійська в Штатах, порівняно з Англією, відзначається значно рівнішою інтонацією, відсутністю різких піднесень голосу. Це пояснюють тим, що іммігранти з різних країв, освоївши загальноанглійську, зберігали звичну інтонаційну манеру рідного діалекту, при чому те, що в одному з них було цілком нейтральним, могло носіями іншої інтонаційної традиції сприйматися як агресивне чи образливе підвищення тону, що призводило часом до прикрих непорозумінь, нараз із летальними наслідками. Задля уникнення цього небажаного явища демократична Америка виробила успішну традицію тої згладженої, майже ніякої інтонаційної манери, що характерна для сучасного американського варіанту англійської мови. Інтонаційна традиція русскоязичія неоднорідна, як неоднорідна і структура народу, і хоча деякі її варіанти цілком сприйнятні для українського вуха, але є і такі, що нестерпно деренчать йому, як серпом по шибці. Носіями тих деренькучих варіантів є шудри, представники отих озвірілих 51%, що правлять бал у нинішній Росії, а відраза до них природно переноситься на все язичіє, бо надто морочливе то діло розбиратися у варіантах. Тому в першому наближенні наступ ітиме на язичіє вцілому, хоча на подальшій стадії можливий і диференційований підхід. Загалом, як бачимо, справді, мова – то не просто слово, звуки...

Чимало і русотяпів, і українофілів тривожно поглядають на англійськомовну інвазію. Звичайно, всяке чужомовне вторгнення насторожує. Але в наших специфічних умовах вигоди від нього переважають над шкодою: витискуючи почасти рускоязиччя, підриваючи його престижність, англійська ллє воду на український млин. Пізніше, як уже впораєм язиччя, неважко буде обмежити надмірну англійщину, далеку лінгвістично, тим-то й не таку в'їдливу. Так у медицині часом вдаються до специфічного терапевтичного прийому щодо невиліковної безпосередньо хвороби: пацієнта (напр. хворого на сифіліс до відкриття ефективних антибіотиків) навмисне заражають іншою хворобою (напр. малярією), несумісною з першою (висока температура, породжувана малярією, вбиває збудника сіфілісу) і на яку методика лікування вже розроблена. Щось подібне і з англійською, котра, мов малярія, допоможе подолати сіфіліс язиччя, а там і з ним самим, значно менш патологічним, розберемся. На нього хінін знайдеться.
Угоди, декларації та інші документи, укладені московським язиком, не мають ні ваги, ні сили, бо на них тавром лежить печать московської облуди, лукавства й віроломства. З москалем дружи, а камінь за пазухою держи. "Мисль, ізречонная по-рускі – неукоснітельная ложь". Нічого дивного, що в СНД, в якому робочою мовою – язиката московська, справи йдуть так кепсько; властиво, на розвалюще. Не кажучи вже про саму РФ. І то історично, то органічно, так і має бути; отже, магайбіг. Але Україні, що тільки-тільки вступає в свої історичні права, на яку лиху годину здалися ті язичні пута й гирі на ногах? Їх треба здихатися при першій же можливості. Як несумісного з нашою групою крові алергена.
Практично в Україні так сталось історично, що ділове, мудре, гречне й доречне говориться переважно мовою, дурниці ж, безглуздя, брехні тяпи-аляпи різні – язичієм. Особливо чітко це проглядає у Верхраді. На превеликий жаль, трапляються прикрі відхилення, як у той бік, так і в інший. А як би зручно було завжди напевно знати: усе сказане по-українському – слушне й правдиве, а по-московськи – бридня, брехня й теревені! Узаконити офіційно цю традицію – і матимемо колосальну економію думки, мислення. Та й свіже слово у світовій лінгвоментальній культурі, гігієні духа. Не тільки ж нам усе за шелом'янем позичати, здало би ся й заграманицю збагатити чимось. Як то не парадоксально може комусь видатись, але закон про заборону вжитку української мови для певної категорії підданих – бандюг, ворюг, московських слуг, шельм, зайд, шушери та шушвалі різної – може зробити для українізації більше, ніж будь-які форми прямого примусу. У нас бо стійка традиція порушувати закони про мову, і знов-таки, хай живе метод "від противного"! Між іншим, грунтовне знання язичія українцями ще може придатися в процесі розімперення Московії.

А можна надати язичію – хай подавиться! – офіційного статусу, але водночас розпочати всенародну кампанію по боротьбі з офіціозом та казенщиною. А то проголосити: суржик – держмовою, блатну "феню" – офіційною, робочою ж мовою палаців і рад, – як то було фактично в Політбюро ЦК КПСС, – матерщину. Так, звичайну, тривіальну, непристойну, прецінь, гойну, незавидну, прецінь, рідну, відповідну, в корні східну і занесену з Москви аж іще від татарви.
Хто знає, той знає, як багато важить і може осягнути доречно кинутий матюк у язичній авдиторії. Одразу ж робить "своїм", "нашим" і зрозумілим, викликаючи прихильність. Наші політики та інші діячі багато тратять, нехтуючи у спілкуванні з північним сусідом цим чуденим ключиком, що відкриває заслонки і серця. Париж вартий меси, Москва ж бо варта матюка. Але мистецтво слушного ним оперування річ непроста, вимагає чуття, міри та вправності; набувається найприродніше в Гулагу, армії, криміногенних структурах і т. п. Корисні були б відповідні курси (прикладної, сказати б, русистики) для зацікавлених, кафедри, факультети. А що, вдаримо матюком по бездоріжжю та русотяпству! Матюк не розкіш, а средство преображенія. Реформації, реставрації, декризофікації. Відродження, словом, і оновлення. Рус'яз же средство взаімопоношенія і непорозумєнія.

Напередодні Карибської кризи Президент Кеннеді отримав було з нашого ж таки краю пораду ознайомитися з блатним російським жаргоном, зокрема матерщиною, і повчитись, хоч би й у того ж Макаренка, належно, "з душком" розмовляти з урководителями СССР, що в кращих раклівських традиціях молодці проти вівці, а от проти молодця – самі як вівця. Не знати, чи вдавався Президент у часі кризи до матюків у розмовах із Хрущовим, але діяв у повній узгоді з духом тієї поради, і не без успіху. То чи ж діждемося й ми власного Кеннедя, а то диви, ще й Вашингтона з новим і праведним законом?.. Від самих, зрештою, залежить. А діждемось-таки колись! Краще б усе ж пораніше. Древня мудрість говорить: коли учень готовий, з'являється учитель. Подібно і з народами та їх ватажками.

Традиційна споконвічна релігійність українця (ген древньої Галілеї дається взнаки!) зумовлює важливість конфесійної проблеми: єдності православ'я, а головне – засилля московського патріархату, що силою канонічної зашкарублості церковних статутів уникнув досі долі московської світської влади в Україні. З високих амвонів тупі балабони мирян закликають: "Канони, канони!". Попи-гегемони диктують резони, дракони спецзони мусують шаблони. Та тільки канони – це просто фасони. Вони не залізні, вони не з бетону. І рукотворне руками ж і руйнується. Молитись треба не тухтовим канонам, а вічним космічним законам Божим. Дурний піп, дурні його й канони. У попа була собака, а треба на нього нового Балду. На те й реформа, щоб канон не дрімав.

Як давно вже звертають увагу мудрі та знаючі, Москва – то і є "блудниця вавілонська", що їй – за Святим Письмом – "дана бише область творити беззаконія" до пори, до часу, аж в заповідану годину, зібравши повну зла данину, сконає врешті, як і слід. Цю доктрину сатанинської природи Москви, що веде перед у всілякому назадництві, та всіх її органічних еманацій, зособна тотатітарно-проімперської, пропияченої, хамуватої РПЦ, відступниці християнської цивілізації, вірного пса, сподвижниці й прислужниці атеїстично-гебешного червоного диявола, – давно пора піднести на щит актуальності, і то не як голу догму, а як владний дороговказ до чину. Трубити об тім на всеньких перехрестях і торжищах велелюдних, проголосити на РПЦ анафему, припечатавши її тупого лоба промовистим клеймом "666" і пустити в міжнародний розшук. А як церкві це не з руки чи слабо, то взяти святе діло до своїх рук небайдужим мирянам. Буває, що й не святі горшки ліплять. Між іншим, недарма ж в РФ на фоні загального зростання зацікавлення релігією, авторитет РПЦ помітно занепадає.
Згадаймо історію Хмельниччини. Матеріально, може, як ніколи благополучна Україна буремно повстала проти польської влади, передовсім через наругу над церквами, які та здуру (чи для інтеграції?) попустила в оренду плюгавим іновірцям шинкарської національності. На цьому терпець українців урвався. Як досить було сипаям в Індії довідатись, що змазка набоїв до їхніх рушниць осквернена свинячим лоєм, аби повстати проти британської корони. Як це нагадує сьогоднішню нашу ситуацію довкола Печерської Лаври і московського патріархату! Тупа імперська зарозумілість штовхає "центрального" Спрута необачно пхатися своїм солдатським чоботом у душу народу, дрочитися на свою голову з його питимим і сокровенним. Москва, оплот Калі-юги, свинонім Пекла, тут не виняток, але винятково яскравий екземпляр. Доведений до крайньої підлоти. І це, звичайно, коштуватиме їй не менше, ніж у минулому коштувало Речі Посполитій. Бог не фраїр. А тим часом усі московські провокації мусять бути максимально утилізовані для нацпробудження.

Поліконфесійність в Україні, як і двомовність, чинник надто серйозний, аби бути випадковим; мала постати з руки й відома Ієрархії, не знічев'я, а для якоїсь мети, хоч ми її, може, на разі й не углибаємо. Імовірно – для спрощення наміченого на 30-ті роки переходу до Нової Релігії, котра врешті остаточно поєднає Україну в теологічному плані. І безумовно, як завжди, при цьому візьме на популяризацію, на екзотеризацію, шмат доти езотеричної, тобто потаємної, Древньої Мудрості. Блажен, хто доживе.

Двомовність корисна ще й тим, що створює свого роду стереоскопічний ефект у світобаченні: практичне засвоєння того факту, що одна річ може мати дві різні назви, сприяє семантичній культурі, розумінню того, що назва не тотожна самій речі, а це на руку проникненню в суть речей, що є, власне, буддхізаційним процесом. Правда, стереобаза, що, як відомо, визначає силу ефекту, в нашому випадку, через лінгвістичну близкість мови до язиччя, невелика (хоч і видається нездоланною для багатьох язичних плебеїв), зате використання її досить масове, і в тому користь. Нема зовсім безкорисних бур'янів – учить ботаніка. І все ж агротехнічно їх належиться полоти.

Але чи не найголовніше, мабуть, призначення і двомовності, й багатоконфесійності в Україні, – як і решти знарядь національного гніту, – роль подразника для стимуляції національного відродження через пробудження антимосковських, а отже, й антисатанинських, в широкому розумінні, настроїв. Якби там не було, і те, й друге слід по змозі, як до ситуації, заохочувати й прокручувати, маючи на увазі, що Ієрархія належного часу подбає про створення умов для повної ліквідації обох дражливих чинників, як подбала свого часу о їх створеня. І пам'ятаймо, що зусилля з їх подолання як буддхорозбурхуючий чинник еволюційно значно цінніші від самого їх подолання. Та й не повинні вони обмежуватись розглянутими царинами (конверсією, мовою, конфесіями), – подібним же чином, ініціативно й наступально розхитуючи підпорки всіляких інших (в культурі, політиці, науці, побуті і т.д.) проявів москвинізму-сатанізму, мов корінь гнилого зуба, щоб його потім принагідно легше було зовсім висмикнути, Україна стане врешті сама собою, очиститься від кацапів (живодерів) будь-якої національності та й спрможеться вийти на безпосереднє виконання своєї буддхізаційної місії. Час наспів і строки підпирають. Відлигові води в розщелинах Росії зледеніють від Путінських заморозків і розширяться за законами фізики, розламуючи скелю імперії знутра аж до капутуляції, до повної руїни. Б'ють літаври історії, місяць сходить у небі, год у книзі, а день, який у вас, такий і в нас. Не пора куняти: відіспимось, як уже буде по всьому. І дочухаємось, і догриземося, і ще там що. А сьогодні – поготівля, поготівля, і ще раз поготівля, аби не вгавити сприятної нагоди. А там – як дасть Біг день, то й дасть Біг пищу.

Нова епоха під знаком Водолія неодмінно вимагатиме тотального оновлення всіх мікро- й макроструктур (згадайте: "нова земля і нове небо"!), всіх традицій та інституцій пройденого знаку. Нова політика, нова економіка, нова культура... Нинішнє все настільки прогнило під знаком шудрофільних, еконемічних, кагальних Риб, особливо на підмосковських теренах, що грунтовна перетяжка всіх його механізмів неминуча, і, як ми вже відзначали, зламати кригу логічно випадає саме Україні як піонерові еволюційного стрибка свідомості на шостий план.
Політика – справа брудна, про це вже знають і в дитсадку. Конверсія Ієрархії має капітально її зачистити: власне, прочистити її настільки, що політики взагалі як такої не лишиться. Старше покоління пам'ятає ще доктрину безбуржуазності української нації, що раптом виринула на повоєнних полях України і була жорстоко придушена червоними шудрами як зловредний вияв українського буржуазного(!) націоналізму. Правда шудрам очі коле. Та й сьогодні т. зв. олігархи, чи "нові українці", як їх безпідставно іменує простолюд, – то суплаш "нуво рюси", "новорускіє", москволюбна шпана блатних і шайка ницих язичників, а поодинокі винятки не роблять погоди і не творять класу, лишень потверджують правило. Ця безбуржуазність сьогодні виступає гандикапом, але в близькому завтра обернеться запорукою привілейованого статусу в оновленому світі. Аполітичність же не менше личить українцеві, ніж безбуржуазність. Звичайно, політика виконує певну потрібну функцію в суспільному житті, і ця функція має виконуватись і в прийдешній епосі, але в умовах масового пробуду шостого плану – без супутнього бруду й криміналу, невіддільних нині від політики. Як конкретно – життя покаже, чи радше – пробуджені буддхі. Може, то буде – кшалтом нашого кіна – поетична політика, що б це там не означало.
Подібно ж наука й культура, не менш нині зариблені шудрами та просякнуті аморалкою, корупцією, рекетом. і не меншою мірою потребують зачистки, а відтак буддхізаційної українізації. Процес небезболісний, але істина дорожча. Наука особливо потерпає від засилля формалізму, догматизму, буквалізму й доктринерства, що є просто іншими назвами для зациклення на манасі і блокування буддхів. Найглибше, природно, заторкнуто найформальнішу з наук – математику, криза в якій формально зафіксована в 1896р. (парадоксом Рассела), по невдалих спробах упорання – зацитькана й замовчувана, і цілком природно, щоб реформа науки саме з математики й почалася. Має постати нова, українська математика як заперечення і конверсія нинішньої фарисейської, заформалізованої, занудливої псевдонауки, в якій суть кинуто на поталу нев'їжній, беззмістовній формі, так що ніхто практично чужих робіт не читає, хіба як припікає для дисертації, теж нікому не цікавої; а якби спробував, то пряма йому дорога в дурдомівку, – і все через те, що чисто формальна маніпуляція символами цілковито безвідносно до реального змісту, проголошена устами "принцепса математикорум" початку XX ст. Гільберта за основу, мету і єдине завдання математичної науки, скутком чого змістовна математика ледь животіє, зведена до статусу Попелюшки чи Козетти, що, ясно, не може не позначитися на стані математики як науки. Така-от рахуба! Та якби ту божевільну Гільбертову доктрину сприйняти цілком всерйоз, то сьогодні математики для людей не існує: всю її запростачка прокрутить персональний компутор, тільки й тої роботи. Оживлена ж активним залученням до вжитку шостого буддхічного плану, поставивши на належне службове місце взагалі-то небезкорисні формальні процедури та менжування символікою, математика може вернути собі чистоту й невинність часів Евкліда й Піфагора, однак на вищому рівні еволюційної спіралі, торуючи шлях іншим наукам, а там і всім іншим аспектам людської маніфестації. То що, врятуєм українською математикою світ?
Печать Калі-юги на культурі настільки глибока, згубна й зловісна, що аналіз її заслуговує окремого докладного розгляду. Тут обмежимось досить очевидною заувагою, що кінець Залізного віку означає неминучий кінець і його загальновизнаваних цінностей, в тім числі й культурних. Ось чому з настанням епохи Водолія та "культура", що нині процвітає за потужної підтримки в Росії, котра й досі душить українську культуру в неї ж таки вдома, раптом виявиться уневажненою, знепрестиженою, деп'єдесталеною, чистісіньким безкультур'ям (Пушкін – то було давно і неправда), а упосліджена Калі-южною Москвою українська культура, навіть у нинішньому її обчикриженому, окраяному вигляді, постане як справжня еволюційна, прогресивна цінність, котра щойно відбула закономірну стадію узалежненості від нижчого, не кажучи вже про те, що крах шудрократії відкриє для української культури шлях вільного розвою. В старих формах чи й створенням нових – це вже не так важливо. Головне, що то буде культура, просякнута духом буддхічного культу, і як такій їй гарантована в Новій Епосі підтримка вищих сил. Чим же їй тоді журитись?
Москва, Росія систематично втовкмачувала українцям думку про їхню меншовартість, так що ми ледве не повірили облудним інсинуаціям лукавої "сестри". Дехто й досі не отямився. Але сьогодні є чудова нагода поквитатися з нею, лунко, на всю Іванівську виказуючи, що то вона з її вродженою дурістю занапастила й розвалила "общеє пространство", сама перетворившись на бедлам, найсмішніший дурдом у колишньому таборі соціалізму, краснозадий лепрозорій, родіну слонів у посудній лавці. Сказать Росії дурака – така в нас доля нелегка. Розвінчати їй самозакохану пихату престижність, що тримається насправді не на реальних заслугах, а накинута облудою та грубим нахрапом, і тільки.

Як у тому довоєнному анекдоті з часів дружби СССР із гітлерівською Німеччиною, коли Сталін вирішував свої фінансові проблеми простим примусовим поширенням державних облігацій. Отже, сидять Молотов із Рібентропом у ресторані, політикуються, і німець між іншим питає свого радянського колегу: "Одного я не можу зрозуміти, як це у вас так масово люди підписуються на облігації?" Люб'язний Молотов: "Я вам наочно покажу". Поміж столами крутиться якийсь песик. "Буде ця собака їсти гірчицю?" – "Ніколи." – "А у мене буде." – Молотов бере зі столу гірчицю, підкликає бобика і маже йому під хвостом. Звереснувши, бідолаха починає гарячково злизувати пекучу масу. "Отак і в нас на облігації підписуються" – пояснює Молотов. Отак і Росія накидала свою і мову, і "культуру" і все інше. А на такій основі, як кажуть, світ перейдеш, та назад не вернешся. Тяжко, ох як тяжко Росії жити не по лжі й не по нахрапу. І це не просто іронічна тема для вечора гумору та сатири, а голий медицинський факт і надзвичайно слушне керівництво до дії, ініціатором якої природно стати саме Україні в інтересах як своїх, так і світу. Вона приречена до цього і до швидкої перемоги своєю історичною місією та волею Вищих Сил. Не такий москаль страшний, як він себе малює.

Вдовбавши як Росії, так і світовій громаді тезу: "Росія дурдом, у якому становище гірше ситуації", можна ефективно її наставити на путь істини, збити пиху і вправити хамувату кебету, а то, диви, й зовсім розімперити: інфантильна, попри все, Росія насправді набагато чутливіша до своєї репутації, ніж до того признається. Що, якби українці за кожної нагоди, до речі й не до речі стали кричати дурним голосом на Москву: "Віддай мільйон!", маючи на увазі вкрадені перед розвалом Союзу трудові збереження українців та й не тільки ті вкради? Неважко уявити, який би це справило ефект. Сміхом і кпинами її агресивну великодержавність можна укоськати значно ефективніше, ніж холодною чи гарячою війною Назвіть то, якщо вгодно, "саркастичною війною". Юморною чи прикольною, по всімпойнятнішому. Особливо дошкульною для Москви з боку "братської України", яку вона все ніяк не спроможеться психологічно відпустити з обіймів кріпацтва, то залякуючи по старій пам'яті грізним "циком з центру", якого бояться все менше, і яке набуває все комічнішого вигляду; то силкуючись принизити дешевими салофільними баєчками (чомусь нікому так оте укрсало не на умі, як голотній, заглотній московській кумі!); то раптом розливаючись солодкими солов'янськими серенадами на освідчення в довічній любові, котра знаходить все менше і менше взаємності, оскільки все ясніше і ясніше вбачається людом їхня фальшива нота. І всім тим парадоксально, насправді ж цілком закономірно, тільки відштовхуючи Україну все далі від себе, як і передбачено на сьогодні історичними задумами Ієрархії. "Хотілось, як лучче, а вийшло, як всігда" – універссальна парадигма нинішньої Росії. Це потужний протверезний чинник. А якщо дружно Україною, всім миром навалитися на Росію, вибиваючи їй очі її дурістю – в загальних формулюваннях і на конкретних прикладах, то безумовно можна... та що там говорити, і так все ясно. А як виникає проблема, що робити, – спитай у Росії і зроби навпаки. Буде саме в раз.

В глибині своєї п'яної (це справа честі, доблесті й геройства!) душі ледача Росія добре знає, на чиїй тверезості й працьовитості трималась її імперія, приречена без України до краху. Звідси й весь той фантомний біль по втраті ампутованого юго-западного краю, тим-то вона так і комизиться стосовно України. По п'янці розвалили Союз, по п'янці ж кинулись його відновляти. В Росії дивовижно поєднуються почуття зверхності з комплексом неповноцінності – один з парадоксів її питимої дурі. І, хоч економічно, енергоресурсно, політично навіть, Україна й досі залежить від Росії, проте психологічно все якраз навпаки, а в Новій Епосі психологічна залежність мусить переважати, чим Україні просто гріх не скористатись – така бо воля Невидимих, так бо віщують Зорі. Як вимерли колись мамути й динозаври – великі, неповороткі, невитривалі на зміну умов, так пішло на пропасть великій неповороткій анахронічній Росії, що на сьогодні пережила вже свою пожиточність для Історії та втратила прописку на цій планеті. Мордаті теж плачуть.

Тому все йде до того, щоб Україна від стадії виборсування з-під московських глиб, з-під мокрушних роздраєних Риб переходила до вищої стадії активного психологічного наступу на заполошную Росію, окаянную страну, що ніколи, по суті, не була самокеровною: то варяги, то ворюги, урки, турки та придурки... Росія знає, що так жити не можна, але не тямить, як треба. Потребує науки не менше, ніж зачистки. Тим-то сьогодні краще з Європою згубити, ніж з Росією знайти. Бо чекають її невдовзі великі заслужені тарапати: Водолій є знаком-покровителем Росії, що значить – вона буде в фокусі його посиленої уваги, та це зовсім не означає поблажливого потурання її заглотному хамству, скерованому аж до Індійського океану та й по інших принадливих векторах. Марні сподіванки й заходеньки деяких ультрачервоних та інфракоричневих патріотів, що їх так і підмиває пройтися по шовковистих косах ближнього й дальнього зарубіжжя своїм салдафонським кованим чоботом. Навпаки, в порядку утвердження на підшефній території, прошудреній та зашакаленій психологічно несумісними з ним Рибами, рахманному Водолієві доведеться круто розвернути моральні орієнтири своїх підопічних, фактично на всі 180 градусів. Це без великих дисциплінарних потрясінь, без апокаліптичного Армагеддону, власне, обійтися не може, як і без української заангажованості в ролі природженого ментора. Так, і, мабуть, тільки так можемо ми заслужити в Історії (чи Ієрархії) повної Незалежності, а відтак і довгожданого благоденства. А проти Історії (чи Ієрархії), як відомо, не попреш.
Нам десь так і не світить повністю здихатися контакту з кляузною сусідкою, носієм нелюдської, сатанинської аморалки, заповідником вор'я, дур'я, хам'я, звір'я, хреста на ній нєт, а давно пора б поставити. Але нова стадія все ж легша, погодьтесь, за попередню. Ступінь необхідної близькості будемо визначати ми самі, і про спання під однією ковдрою, не кажучи вже про поновлення підлеглості, не може бути жодної мови. Тут нам просто доведеться трохи походити в старших, повчаючих браттях безтолкових москалів, що для духовнорозвинутої особистості теж бридко і проти шерсті, але все ж незміримо легше, ніж ходити у шудронаймах. Шудру знищити як клас – це обов'язок для нас. Такий уже наш борг перед Історією. Втім віддавання його не повинно тривати надто довго, а те, що постане в результаті, замість нинішнього московитого Шудристану, власне, жодної відрази та відштовху викликати не буде, бо то буде, власне, наше власне відгалуження. Так що ідеал українського націоналізму "геть від Москви" позірно так начебто реалізований і не буде, але по суті буде перевиконаний з гаком, бо не буде більше Москви як такої (сам однойменний город, "мокре місце" по фіноугорськи, буквально рокований звіздами на загладу; як не фантастично, може, звучить це на сьогодні, але доля окремих будинків підтверджує вірогідність того пророцтва. І тому природно лейтмотивом протимосквинського агітпропу має бути апокаліптичний аргумент).

Сам процес перевиховання неповнолітньої Москви (і то не лише з приводу дурості, а й хамства, і лжі, і всього іншого) не позбавлений буде розважальної принадливості (за Гоголем: чим тебе породив, тим тебе і вб'ю!), тож не мусить виглядати надто обтяжливим. (Мов у тій побрехеньці: весело було, як батька ховали! сміємось, шапки вгору підкидаємо; мати барило пива прикотила. От ще б раз так!) Історично це вже назріло, питання руба стоїть на порядку денному, але Україна до цієї своєї побіжної місії ще не прокинулась, і то вельми прикро, бо час підпирає, і тягти далі нікуди. Хоча й нав'язуватися зі своїми послугами нам, звичайно, аж ніяк не випадає; наше діло запропонувати, а там хоч трава не рости – учителям не личить набиватися, це ніколи ні до чого доброго не доводило. Одначе, в Росії 24% нормальних людей, що тільки й чекають імпульсу для кристалізації, і вони безумовно варті заходу, а як Дурак не хоче знедурачитись, то, значить, він просто дурень від природи, і так тому й буть. Нам, зрештою, свій клопіт ближчий до тіла, і тих клопотів, повірте, за Водолія теж буде чимало, хоч не таких, ясно, прикрих, як під Рибами.

І перший клопіт – то народна освіта в широкому розумінні. З усіма формами пробудження й розвитку буддхі. Зайво й говорити, що нинішня система державної середньої та вищої освіти, зорієнтована передовсім на актуальну в попердню епоху потребу манасу, п'ятого плану, аж ніяк не може відповідати вимогам нових часів, коли основною метою еволюції має стати всебічна культивація буддхі, шостого плану. Перехід до чого – немалий шмат роботи, виконавців якої треба ще віднайти, а то й виростити. Не кажучи вже про те, що до повного алгоритму тут далеко, як до неба, і багато чого доведеться творити по ходу діла. І все ж примірятися пора вже тепер, не оминаючи й досвіду паростків буддхофільної педагогіки в надрах старої системи, хоч би й у того ж Сухомлинського чи й Макаренка, білих ворон на тлі формалізму, догматизму, доктринерства й буквалізму совєтської освітньої контори. Взагалі, помилково було б думати, що буддхі в нинішній системі проявляються тільки в ролі виняткової білої ворони. Насправді, в якійсь мінімальній мірі, вони, проте, пронизують усю систему освіти, як і всю людську миследіяльність у цілому, бо зовсім без буддхі манас нежиттєздатний. Але ходить о перехід від мінімальної ролі до провідної. І навпаки для манасу – від провідної до мінімально потрібної.
Марно було б тут і зараз пробувати детально схарактеризувати особливості буддхічної освіти, окрім досить очевидного: буддхі в ній і метою, і знаряддям при набутті знань, і вся суть її зводиться до всебічного здобування, освоєння і обживання шостого плану. З якнайширшим використанням вікового досвіду релігійно-філософських інституцій та розробкою принагідно і нових методів. Цим, власне, все і сказано, а далі – від казання, що є лиш ментальною, 5-плановою моделлю реальності, мусить бути перекинутий міст до його суті, реального змісту, денотата (в термінах семантики) – до шостого плану людської свідомості, що й буде альфою і омегою не лише освіти, а й усього еволюційного процесу в нові часи. Цей (шостий) план у більшості людей вже пробуджений, бодай початково, але мало хто ще навчився ловити оту ковзучу й тонку грань, що відділяє його від манасу, а, отже, й розрізняти його і розпізнавати, потреба в чому все наростатиме.

Інший великий клопіт, – а, власне, просто негативний аспект першого клопоту, – ліквідація різного роду пережитків москвинізму. Це і дурість, і брехливість, і хамство, і хабарництво, і шудрократія і т. д. аж до такого безглуздого п'ятиколоння, як т. зв. "русинство", що за своєю природою дуже скидається на москвофільство Галичини (!) в XIX ст. (а й що від нього сьогодні лишилось?). Не зайво переглянути й власні атавізми, неслушні й недоречні за нового статусу відродженого українця. Треба дуже зважено вирішити, що з минулого психологічного багажу варто брати в нову епоху, а чого ліпше здихатись чи бодай модифікувати до сприйнятності.

Україна за гороскопом – Телець, що, між іншим, зумовлює велику терплячість, ігнорування дрібних підкусів різних шавок та мосьок. Одначе, коли перейдено певну межу, поріг чутливості в термінах психології, Телець, тобто Бик, може так розлютитися, що необачному кривдникові добром не минеться. Тоді вже начувайся. Ця особливість українця видається багатьом чужинцям дуже несподіваною і незрозумілою (згадайте хоч би ту ж Хмельниччину); чи не вона бува лежить у поширеній серед москалів розхожій буйді про "хитрого хохла", що прикидається наївним лопухом, а насправді "собі на умі". В деяких ситуаціях, одначе, може виявитись доцільним штучно знижувати отой поріг української чутливості, реагуючи раніше, ніж допече до живого, і заради цього варто навчитися керувати своїми природними нахилами та інстинктами.
Подібно ж і славнозвісна українська лагідність і м'яка вдача далеко не завжди доречна до проявлення, особливо ж у стосунках із шакальськими чужинцями, з погляду яких то є проявом слабості, оскільки в їх вовчій системі цінностей це саме так і є. Або ж, ізнов-таки, виявом хитрощів, бо природжена лагідність не вміщається в обмеженій голові природженого ракла. Звичайно, це не підстава цілковито переробляти, крий Боже, власну буддхіфільну м'яку вдачу, але здалась би деяка захисна модифікація, взірцем якої – горіх з його податливим зерням у твердій, неподатній шкаралупі, оптимальну, золотосерединну товщину якої слід визначити експериментально. Небезпечно лишатись безборонним зерням, але не доведи Господи й перетворитися кшалтом типових москалів на суцільну твердолобу шкаралущу.
Часто причиною прикрого шоку для українця виявляється фальшива лукава улесливість, притаманна не нашого Бога фарисеям, що таким чином втираються з метою злісного якогось ошуканства в довіру до простодушного українця, котрий, сам до такої ницості не бувши здатним, наївно екстраполює цю норму на підступного чужинця і просто органічно не може поставитись насторожено до такої "привітної людини". Отже, варто повчитись обачної твердості в стосунках із улазливими, облудними пронозами, що їх не надто важко навчитись розпізнавати, якщо наперед налаштуватися на обачність. Презумпція підступності стосовно фарисеїв цілковито виправдана з усіх поглядів яко захід превентивної національно-соціальної гігієни. Та й взагалі, тентативна стриманість "на англійський манір" щодо сторонських іще ніколи нікому не вадила.
Індивідуалізм українця, про який чимало говорено й писано дослідниками, природно в'яжеться з його буддхічністю і в умовах плебейської Калі-юги був необхідною запорукою самозбреження ідентичності в чужорідному довкіллі ("Раз домінує ниций, – моя хата скраю"). Але в Новій епосі потреба ставити свою хату аж так дуже на відшибі втратить гостроту. Індивідуальність, набираючи, навіть, на вартості, має, проте, бути модифікована в дусі корпоративності й солідаризму з іншими рівновартісними індивідуальностями в ім'я спільної еволюційної справи. Що підводить до слушного й доречного за нової ситуації контрольованого індивідуалізму.

Аспектом індивідуалізму можна вважати й нашу горезвісну отаманщину. ("Як не я отаман, то й моя хата скраю"). Але тут значно вагоміше представлена манасогенна егоїстична амбітність, отже, в буддхічну епоху грунту в отаманщини має лишитись під ногами значно менше; стільки, власне, скільки в розжалуваного манасу. Тому, якщо сьогодні поганий той українець, що не думає стати гетьманом, завтра той українець, що лиш об тім і думає, буде зовсім нікудишнім. Отаманщина, як риса вдачі, вимагає певної уваги з боку національної педагогіки, осуду й відповідального виховання ще зі школи й дитсадка ("Чого Івасик не навчився, Іван Кузьмич уже не втне"). "Більшим поміж вами буде не той, хто возвеличиться, а хто змалиться." Калі-южна стусанина довкола ієрархічної драбини марнує величезну масу найактивнішої (не наймудрішої, правда) частини суспільства; ту б енергію та в мирних цілях: на повну ліквідацію пережитків Калі-юги, мосімперскості й усілякого іншого сатанізму. Втім, з розвоєм буддхів та конверсією ієрархії отаманщина природно відмиратиме сама собою, мірою уневаження манасу втрачаючи поживу й коріння. Та й не кожен з двох українців схоче гетьманувати без вареників у сметані, яких гетьманові не належатиме за штатом: конверсія не омине, звичайно, й дієтологічного його режиму.
Та й не його тільки, гетьманового; і то не лише з міркувань обмеження розкошів, а й зі значно важливіших еволюційних міркувань. Віддавна помічено, що тип харчування людини, як і спосіб життя взагалі, вагомо впливає на її схильність і здатність до розширення свідомості та еволюційного поступу. Легка вегетаріанська їжа сприяє духовному поступу, тоді як важке м'ясоїдство, особливо свинина та сало, меншою мірою риба, через шлунок обтяжують дух, притолочують його до матеріального позему, гальмуючи, впиняючи, а то й зовсім унеможливлюючи прогрес і зростання. При цьому кількість, навіть, важливіша за якість. Отже, українцям нової епохи в ім'я виконання своєї еволюційної місії доведеться переглянути й модифікувати свої дієтологічні звички й уподобання. Старі годились, видимо, для підяремної доби, але новим часам – нова й дієта, особливо актуальна в період інтенсивної буддхізації. Інакше практично годі сподіватись на успішне виконання місії. Це, звичайно, торкається передовсім найпросунутіших, кому судилося вести перед і правити за приклад решті громади, – тобто еліти.

Взагалі, якщо "зрівнялівка" вповні, до речі, так ніколи й не реалізована, була ідеалом калі-южної Есесерії, то основою нового ладу має стати раціональна диференціація згідно з натурою і ступенем розвитку людей, що реально дуже різні, та інакше й не могло бути в такому складному організмі, як людство. Хіба могла б існувати розвинута істота, зібрана із самих лише вух та очей? Тому диференційований статус окремих членів суспільства може забезпечити доладність і справедливість на ділі, а не лише язиці, що її так марно й безуспішно силкувалися насадити паталахи-будівники "єдино-правильного соціального устрою". Все, чого вони спромоглися, – це створення двох різко розмежованих каст: правлячої та підвладної, а це не зовсім те, що відповідає природі речей. Власне, зовсім не те. І в цьому в них, як усігда, повне фіаско. Проте, цей конфуз аж ніяк не спростовує доцільність інституту каст древньоіндійського взірця, котрі поділяли людей за їх природними нахилами й здібностями, відповідно до чого й визначався соціальний статус кожного. Спадковість же кастової приналежності пояснюється тим, що, як було помічено, люди народжувалися, звичайно, в спорідненому їм середовищі. Система успішно працювала протягом багатьох віків, аж доки не пережила свою корисність і, врешті, занепавши, як і всі людські заведії, була анульована. Та позитивний досвід її, з неодмінним урахунком евентуальних негараздів, цілком може виявитися слушним за переходу від безладдя інвертованої ієрархічності Калі-юги до нового нормального природоспівмірного порядку, де кожен на своєму місці займається своїм суспільнокорисним ділом згідно з його вродженими даними і ступенем еволюційної зрілості задля якнайповнішого задоволення потреб громадян, їх загального добра. Дотеперішні провали всіх утопій пояснюються передовсім незалученням у достатній мірі до їх побудови шостого буддхічного плану. Україні, чиє заслужене місце – на бруї еволюційного потоку Нової Епохи, личить і в цьому сказати своє піонерське слово. Як, розуміється, і в багато чому іншому, що підлягає перебудовчій трансформації за Водолієвої доби. Всього наперед все одно не завбачити, та це й не потрібно; в загальному ідея зрозуміла, деталі ж – то вже по ходу діла.

Тому на разі можемо вважати завдання цієї розвідки в цілому доконаним: суть, причини та способи упорання поточної кризи в основному окреслено, роль України, та й не тільки її самої, в цьому епохальному дійстві визначено, як і ті її особливості, що забезпечать їй спроможність справитися зі своєю відповідальною роллю. Нема більше потреби відшукувати похапцем якусь національну рису чи традицію, – переважно то звичайно робилося в обрядово-фолькльорній сфері, – на якій би оперти свою національну ідентичність, відрубність та націдею. В світлі єдино вірного вчення езотерики – це наша буддхічність, схильність і здатність до розширення свідомості на шостий план. І, власне, заради цього висновку ми й городили весь цей доста забарний езотеричний город. Відтак, хоч тема аж ніяк не вичерпана і надається й до розширення та поглиблення, але хай то вже трохи перегодом, а нині можна ставити заслужену крапку. Хіба що, додавши підсумкове –

7. Заключне слово.

Нам не завадить на завершення кинути ще на весь хід нашого викладу стислий погляд в дуже загальних рисах. Ми почали танцювати від самозримої, хоч далеко не всіма добачуваної пічки: положення про первинність думки і про те, що всі негаразди нинішньої кризи коріняться в решті решт не в економіці, політиці чи чомусь подібному, а в хибному, недолугому, успадкованому від проклятого совкового минулого мисленні, в менталітеті, з нормалізації котрого й має починатися всякий процес подолання кризи. На щастя, винаходити велосипеда тут особливої потреби нема, досить навчитись їздити, підігнавши під себе висоту й нахил сідла та керма, щось принагідно, може, й модифікувавши та вдосконаливши, – на закинутому, ба й забороненому за совітів, велосипеді древньої мудрості, званої також езотерикою, стислому викладові найнеобхідніших для нашої мети основ якої і присвячено другий розділ, стрижневий для всієї нашої розвідки.
З погляду сучасного загальновизнаного, фактично суто матеріалістичного, світосприйняття цілий ряд положень езотерики видаються неймовірними, фантастичними, єретичними, казково принадними вигадками, що є, проте, вислідом вікового людського досвіду, і, оговтавшись та освоївшись із ними, з бігом часу кожен може врешті самодовідно переконатися: там і тільки там скрито розумне поянення інакше незбагненних загадок нашого буття. Зокрема й кризи – предмета нашого розгляду. Тут найвагомішим одкровенням виступає доктрина багатоплановості (власне, семиплановості) Космосу і людини як його мікромоделі, – на противагу одноплановій концепції світу модерної "позитивної" науки, котра в процесі пізнання фізичного плану, що лиш його вона й визнає за реальний, послугується переважно інтелектом (п'ятим планом у людині), досить розвинутим на даному етапі еволюції, котра вупереч Дарвіну відбувається не лише на фізичному плані, а й по всіх планах від нижчого до вищого, і то у строгій відповідноті з одвічними космічними циклами.

На наш час припадає перехід од періоду розвитку п'ятого плану до періоду розвитку шостого – буддхі (згідно з прийнятою в езотериці санскритською термінологією), або ж інтуїції в широкому розумінні; а нинішня криза – це звичайні родові муки, що закономірно супроводять такі переламні процеси. Тому повністю уникнути кризи неможливо; це означало б одурити космічний Закон, незмірно кріпший за постанови міськради. Отже, марна затія, глуха безнадія.
Але пом'якшити болісні аспекти переходу – цілком можливо для обізнаних із законами еволюції та справжнім станом речей у нашому Космосі. Тому ключ до упорання кризи, єдино можлива рада на неї – всіляко заохочувати, сприяти, пропагувати пробудження і всебічний розвиток буддхічного плану в якомога ширших верствах народу. Криза, власне, і призначена провокувати і стимулювати цей процес, тому слід не стільки зациклюватись на безперспективному, по великому рахунку, усуненні симптомів кризи, як зосередитись на кооперативному підігруванні, так би мовити, кризі в її основному призначенні. Коли буддхізація людності досягне певної критичної маси, симптоми автоматично втратять грунт під ногами й перестануть породжуватися; отоді з ними й можна буде покінчити остаточно, до того ж боротося з ними можна, та й потрібно для бодай часткового полегшення ситуації. В ході того поборювання нерідко відбувається і спонтанна стимуляція розвитку шостого плану, що, звичайно, корисно, але недостатньо і само по собі забезпечити швидкої необхідної буддхізації, а, отже, й упорання кризи, не може. Потрібно свідомо й обдумано розвивати буддхі віддавна відомими езотериці способами, в основі яких лежить медитація. а як спроможемося на нові, краще придатні для сучасних масових потреб, той магайбі. Можна й не сумніватия: без цього не обійдемося, бо ж нові часи вимагають звичайно і нових міхів.

Ключ до нашої кризи виявляється універсальною відмикачкою до практично всіх численних криз, що роздирають нині планету, бо всі вони лише різні аспекти єдиної тотальної кризи, пов'язаної з еволюційним перехідним періодом. Отже, хто ліпше й раніше справиться зі своєю кризою, має шанс виступити в ролі навчителя – рятівника людства, а це в багатьох відношеннях і цікаво, і корисно.
Взагалі, кожній людині, народові, цивілізації відведена певна, важливіша чи скромніша роль у тій великій історичній драмі, що відбувається нині. Деякі з головніших ми задля кращого розуміння всієї повноти планетарної кризи побіжно розглянули в останніх розділах. З-поміж них найважливіша і найактуальніша для нас – місія України – виявляється, власне, і найпередовішою, найпіонерськішою: нам судилося відіграти роль першопрохідця в царстві буддхі й розрізати стрічку Нової Епохи, де чільне, почесне місце посяде культивація та всебічний розвиток буддхічного, інтуїтивного плану людини відповідно до космічного еволюційного розкладу ходу розширення людської свідомості. На те й закладено в національну вдачу українця потрібні передумови, якості, особливості, нахили та психологічні задатки. Буддхі – наша мета і засіб її досягнення, зброя і щит, скарб, основа основ, призначення й виправдання нашого буття, альфа й омега українства. І горезвісна м'яка українська вдача, кристалізована в нашій слов'янській мові, – привід стількох прикростей за шакальської Калі-юги, і прив'язаність до природолюбного хліборобства та й багато чого іншого поставлено саме цьому на службу.

Задля тієї ж мети під проводом невидимої могутньої Ієрархії історієтворчих Сил, як імперсональних так і уособлених, – саме існування котрих, звісно ж, заперечується "позитивною" наукою, що, проте, анітрохи не заважа їм успішно здійснювати керівництво ходом історико-еволюційних процесів, – Україна пройшла складний багатовіковий шлях підготовчого вишколу до своєї місії, нераз доста прикрого, болісного й дошкульного. І, звичайно, найсвіжіший, власне, ще не вповні завершений епізод із тої епопеї – наше трохи чи не самохітнє поневолення московською ордою.

Можна скільки вгодно дивуватися чи й клясти необачного Хмеля, що звитяжно видерши Україну з польських лабет, здуру, ні сіло, ні впало піддався під загребущу руку стокрот деспотинішого північного царя, але годі якось раціонально пояснити чи й виправдати ту фатальну подію, якщо не брати до уваги історичну необхідність пройти гартувальне випробовування скрутою перед нелегкою відповідальною місією. а от урахувавши цей потаємний чинник, неважко збагнути, чому в 1654 ми так легко втелющились у московську хурдигу, а в 1991 так запростачка з неї вилущились, бодай юридично. Не за горами й психологічна вибава, дарма, що клопоту з нею світить трохи більше. Вищі сили не дрімають і неухильно стоять на чатах української долі, скеровуючи її в належне річище великого еволюційного потоку на самісіньку його центральну брую, де їй відведено уроче почесне місце. Тому треба не плакатися над гіркою долею, а пишатися нею, як свідченням почесного обранства, головне ж, – стійко зносячи її тяготи, передовсім думати, як найліпше задовольнити вимоги своєї великої місії, що і є найпростішим, найнадійнішим, а по суті єдиним способом полегшити свою долю та вийти врешті з обридлої кризи назустріч славному майбутньому Нової Епохи, що номінально знаменується 2003 роком, хоч, звичайно, все це відбудеться не за один день, зримі риси завтрашнього пробиваються вже сьогодні, а щось, відмираючи, либонь, проживотіє і поза покладений реченець.
І тут першочергове діло – обтрусити всілякі умовні, мовні, надбудовні, гвалтовні, кровні, бездуховні, чиновні, зовні безгріховні, але по суті підмосковні пережитки більш не потрібного рабства і братися впритул до основного: розвитку й утвердження в собі, а там і в світі, буддхічного плану. Для чого дуже корисно підсобити по змозі дорозвалові та нормалізації пост-простору нікому більше не потрібної московської імперії зла, що вже успішно справилася зі своїм завданням і заслужено дише на кінцевий ладан, блискуче послуживши класичним антиприкладом хамства, лжі, нахрапу та всілякого іншого шакальства плюс прицюцькуватої дурості, породжуваних надмірним зацикленням на притаманному п'ятому планові егоїзмі.

Аби лиш ми не підкачали, а вже недріманна Ієрархія нам поможе, з Заходу, Сходу чи Півдня, – як на її розгляд слушніше. Нам досить сумлінно робити своє, помагаючи Ієрархії помагати нам. Для чого вистачить їй не заважати і щиро дбати о щонайліпше сповнення свого еволюційного завдання. Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці – про це, будьте певні, подбає Ієрархія, – і піде еволюція в незнані далі, як їй розписано. Хто був нічим, той стане всім, і пожне Україна відплату за свої віковічні поневіряння, що тоді вже не виглядатимуть такими драматичними, бо забудеться срамотна давня година, – час лікує все. І з повним правом зможемо повторити: "Благословенні перепони, оскільки ними ростемо ми".
Заради тієї щасливої миті й варто зараз пройти все, що муситься пройти, перетерпіти все, що муситься перетерпіти, і вийти переможцями. Не зазнавши лиха, неможливо бути щасливим – такий закон рівноваги. А щоб усе відбулося погладкіше й безболісніше, єдиний спосіб – догодити Еволюції, коливаючись разом з її Генеральною Лінією. Так було, так є і так буде завжди.
Будьмо.

Олег Невідомий

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины