Проекту нового КПК як протистояння між міліцейськими і суддівськими лоббістами


У березні у Верховній Раді України виноситься на друге читання проект нового Кримінально-процесуального кодексу України, прийняття якого вже кілька років вимагає від України Рада Європи.

Профільний комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності вважає запропонований робочою групою проект набагато кращим та демократичнішим за чинний Кодекс. Проте, таке твердження відповідає дійсності лише частково.

Так, у проекті дійсно міститься багато положень, які вигідно відрізняють його від чинного Кодексу. Запроваджується інститут суду присяжних. Передбачені ширші можливості апеляційного та касаційного суду для перегляду рішень суду першої інстанції без направлення справ на повторний судовий розгляд. Безумовно, це поліпшить роботу судової системи. Набагато детальніше виписаний розділ, що стосується питань, які виникають при виконанні судових рішень.

Проте всі прогресивні нововведення, передбачені у проекті, стосуються лише стадії судового розгляду справи.

Але кримінальна справа починається із перевірки заяви про злочин, дізнання та досудового слідства, і саме в цих стадіях найчастіше трапляються випадки порушення прав людини з боку працівників правоохоронних органів.

І в зв’язку з цим неможливо не зазначити, що запропонований проект суттєво обмежує права громадян на цих стадіях кримінального провадження. Якщо з проекту не виключити окремі його положення, цей Кодекс стане значним кроком назад, навіть у порівнянні із нормами чинного Кодексу 1960 року.

Мова йде лише про декілька статей, які при їх практичній реалізації можуть повністю вихолостити загальний прогресивний характер нового Кодексу.

1. В першу чергу це стаття 215, згідно якої кожна особа, яка може володіти інформацією, що має значення для попередньої перевірки заяви про злочин, може бути запрошена або доставлена до органу, де ведеться попередня перевірка, для відібрання пояснень чи виконання з нею інших дій щодо попередньої перевірки.
Підкреслюю, мова йде про випадки, коли кримінальна справа ще не порушена, лише перевіряється заява про злочин. Чинний Кодекс передбачає в таких випадках лише право запросити особу для дачі пояснень. А тут з’являється можливість примусово доставити будь-яку особу, яка може володіти потрібною інформацією, а може й не володіти. Фактично це є затриманням. А затримувати можна лише особу, що підозрюється у вчиненні злочину, і лише, у порядку, визначеному законом.
У такої особи, що не має ніякого передбаченого законом процесуального статусу, можуть відбирати пояснення декілька діб. При цьому виконуючи з нею інші дії (хто хоча б раз був затриманий – знає, які саме).

Частина третя цієї статті передбачає, що по закінченні відібрання пояснень чи виконання інших дій доставлена особа повинна бути звільнена, якщо про неї не прийнято рішення про затримання чи взяття під варту. Отже, законодавець сам розписується у примусовому характері цього заходу, адже звільнити можна лише особу, яка не була вільною. Але ж як можна піддавати особу будь-яким заходам примусу до порушення кримінальної справи?

І, нарешті, у четвертій частині цієї статті передбачене право особи відмовлятися від дачі пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів. А чому не взагалі від дачі будь-яких пояснень? Адже, згідно чинного законодавства, лише особа, що допитується як свідок по кримінальній справі, зобов’язана повідомляти правдиві відомості щодо обставин справи. А сприяти правоохоронним органам у проведенні попередньої перевірки інформації про злочин є правом, а не обов’язком особи.

У статті 213, яка теж стосується попередньої перевірки, зазначено, що опитувана особа не попереджається про відповідальність за дачу за відомо неправдивих показань.

По перше, про які показання може йти мова на стадії, коли справа ще не порушена? Адже показання дають лише свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, яких допитують по кримінальній справі. По друге, проект не зазначає, як бути у випадку відмови від опитування? Чи попереджати про відповідальність? На практиці однозначно будуть попереджати, якщо тільки прямо не заборонити таку можливість.

Більш доцільною була б така редакція: “Опитувана особа не попереджається про відповідальність за повідомлення неправдивих відомостей під час опитування та за відмову від опитування.”

2. Стаття 270 проекту встановлює правила проведення такої важливої слідчої дії, як обшук. Загальним правилом є проведення обшуку житла чи іншого володіння особи лише за вмотивованою постановою слідчого судді. Проте, в ній же міститься виключення, яке повністю зводить нанівець її зміст. Зокрема, без постанови слідчого судді обшук житла проводиться у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. Не треба пояснювати, що в інтерпретації працівників міліції будь-який випадок може стати невідкладним.

Якщо, скажімо, у квартирі стався злочин, є загроза життю людей, а підозрюваний не відкриває двері – затримуйте його, оглядайте місце події, надавайте допомогу потерпілим. Але для того, щоб перевернути квартиру догори ногами – отримайте, будь-ласка, постанову судді.

А наявність будь-яких виключень з цього правила призведе до повної втрати судового контролю за проведенням обшуків правоохоронними органами.

3. Неможливо не звернути увагу на запропоноване у проекті обмеження можливості ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи.

Так, у статті 55, яка регламентує права та обов’язки захисника, зазначено право захисника знайомитися після закінчення досудового слідства з матеріалами справи. Для порівняння – аналогічна за змістом стаття чинного Кодексу гарантує захиснику право на ознайомлення з усіма матеріалами справи. Відсутність одного лише слова суттєво змінює зміст норми.

А практичне значення цієї зміни випливає із статті 297, в якій зазначено: “Визнавши досудове розслідування закінченим, слідчий формує кримінальну справу і додаток до неї.” Стаття містить перелік документів, що в обов’язковому порядку долучаються до кримінальної справи, зокрема – докази вини обвинуваченого. Додатком до кримінальної справи долучаються інші матеріали досудового розслідування, які не мають доказового значення. Додаток направляється до суду разом із справою як довідкові матеріали.

Стаття ж 300, яка є аналогом статті 218 чинного Кодексу, містить ще одне суттєве уточнення: “З додатком до кримінальної справи обвинувачений, його захисник, законний представник не знайомляться.” Отже, за таких обставин слідчий на свій розсуд буде визначати, які зібрані ним матеріали показувати обвинуваченому та його захиснику, а які ховати в таємний додаток. Сумнівною виглядає можливість ознайомлення з цим додатком і в суді (на якій підставі?).
Але ж кожний адвокат знає, що окремі документи, які самі по собі не мають доказового значення, часто дають можливість оцінити, наскільки законними і допустимими є зібрані по справі докази, чи не порушувався процесуальний порядок їх збирання. Це має суттєве значення при оцінці матеріалів справи судом.
Наприклад – у випадку проведення по справі слідчих дій в інших регіонах, адвокат уважно вивчає окремі доручення на їх проведення, зіставляє дати тощо. Якщо по справі проводились обшуки, вилучення, звертається увага на те, чи були ці дії належним чином санкціоновані. Все це створює загальну картину не тільки доведеності вини особи, а й законності дій слідчого. Проте, тепер слідчий заховає всі ці матеріали в додаток в якості довідкового матеріалу для суду. Але ж хто зверне увагу суду на всі ці моменти, якщо з додатком не знайомі ні обвинувачений, ні його захисник? І де тут проголошена рівність сторін у процесі?

Якщо ця норма проекту пройде затвердження Верховною Радою, наслідки будуть катастрофічними, і стаття 218 чинного Кодексу буде згадуватися з ностальгією як зразок колишньої демократії.

Вважаю, що за будь-яких обставин слід зберегти право обвинуваченого та його захисника на ознайомлення з усіма матеріалами справи (крім матеріалів про застосування заходів безпеки).

А правовою підставою для відхилення проекту Кримінально-процесуального кодексу та повернення його на доопрацювання є стаття 22 Конституції України, в якій зазначено: “При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.”

Новий Кодекс планується ввести в дію з 1 січня 2005 року. Враховуючи все вищенаведене, було б цікаво почути думку громадськості, зокрема, – юридичної, з цього приводу. Хоча в цій державі громадська думка вже давно є думкою тих, кого не питають.

Євген Ніколенко, адвокат

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!