9 березня: «сублімація» слави


Вочевидь, це будуть досить суб’єктивні нотатки. Не надумані, а просто присвячені одному з учасників подій 9 березня 2001 року – Андрієві Шкілю, про якого (і про які), власне, й мова. Справа проти обвинувачених у «масових заворушеннях» під час акції «Україна без Кучми» колись називалася «Шкіль та інші». Тобто вона, звісно, мала номер, як і решта кримінальних «дєл», і довшу преамбулу – з перерахуванням усіх обвинувачених, але цим скороченням послуговувались стислості заради. Так народжувалась карма Шкіля: першим під роздачу потрапляв він. Точніше, потрапляє і досі: як фігурант розмов про те, хто й на чиїх кістках «в’їхав у парламент». Отож, стосовно суб’єктивності у цих замітках: вона гарантовано буде не «гіршою», ніж «правда» тих, хто береться його судити.

До Шкіля можна ставитися по-різному. Від любові до ненависті – широкий спектр емоцій. Головне, мабуть, не відхилятись від генеральної лінії, тобто дотримуватись раз і назавжди обраного погляду на речі. В цьому контексті цікаво згадати дещо з минулого. У 2001-му сайт «Майдан» писав:

"У четвер Служба безпеки висуне Андрієві Шкілю офіційне обвинувачення. Як повідомила Тетяна Монтян, йтиметься про 71 статтю Кримінального кодексу. (…) Тетяна Монтян нагадала обставини, за яких було заарештовано Андрія Шкіля. В нього була температура 34,8, занизький тиск. Це змусить Печерський райсуд серйозно поставитися до її скарги. Зараз лідер унсовців почувається також зле. В нього болить хребет, головні болі – результат побоїв у міліції. Його обстежують, але не лікують. Ліки передавати заборонено. За словами адвоката, Андрія бентежать місцеві правила, постійно ввімкнуте світло (через це він погано спить), при кожному відвідуванні йому треба вставати, що вкрай важко через болі у хребті. Ходить через силу. Їсть він лише перше – апетит втрачено, як він жартує, боїться, що назавжди.

Попри це, каже Тетяна Монтян, Шкіль тримається мужньо. Він утримується в камері-одиночці два на три метри. Днями у нього з'явився телевізор. З газет йому дозволено читати (зверніть увагу) "Факты", "Киевские ведомости", "Сегодня" та "Голос України". Більш-менш незаангажовані та україномовні ЗМІ – зась. Телевізор також розрахований на прийом дуже обмеженої кількості каналів. Адвокат передала слова Андрія: "Тепер надивлюся Долганова та Лапікуру до блювоти".

Згадка про обвинувальний висновок, який складала СБУ, відсилає нас до кінця літа – початку осені 2001 року. На тоді «Шкіль та інші» вже кілька місяців знаходились в ув’язненні, й ніхто з них не користався жодними преференціями. Зацитований уривок вартий уваги тим, що про тюремне буття та те, як «мужньо тримається» в його умовах Шкіль, говорить тодішній його захисник – Тетяна Монтян. Навряд чи вона відмовилась би від своїх слів зараз, навіть ставши з адвоката Шкіля його ситуативним обвинувачувачем. В усякому разі, це було б їй не на користь: поворот на 180 градусів від одних суджень до інших нівелює довіру до будь-яких слів – компліментарні вони чи навпаки.
Хоча важливо, звісно, не те, що казала Монтян у 2001-му. Досить й самого факту ув’язнення, аби припинити інсинуації на тему неймовірного везіння Шкіля, яке за жодних обставин не побажаєш самому собі. Можливо, знайдеться унікум, який справді припускає, що ті чи інші земні блага варті тринадцяти місяців тюрми (й не просто тюрми, а української тюрми, призначеної для в’язнів, з яких будь-що потрібно видобути необхідні зізнання – побоями, погрозами, шантажем, тиском, нестерпними умовами утримання), але така «особь» є, безумовно, дуже далекою від предмету, котрий так необачно береться оцінювати.

Менш зрозуміло, коли не тільки зі Шкілем, а й з власним здоровим глуздом перестають дружити його «подєльнікі» – тобто ті, хто ділив із ним усі принади СІЗО СБУ, а відтак – і Лук’янівського СІЗО, й мав би пам’ятати зі свого іще свіжого досвіду та латаної міліцейськими кийками шкіри «скромное обояние» наших пенітенціарних закладів, куди Шкіль, мовляв, прокрався навмисно, з підступною метою вийти на волю народним депутатом. Втім, два роки тому навіть таку версію піддали корекції, й у викладі Руслана Зайченка, який охоче давав коментарі до 5-ої річниці УБК, вийшло так, що Шкіль взагалі не був в ув’язненні. Принаймні таке враження могло скластися у не надто поінформованої людини.

«Главред» збирав тоді «мнєнія» причетних до протестних акцій людей і зацитував Зайченка, що мовою оригіналу (?) прозвучало наступним чином: «БЮТ посадил нас тогда – 9 марта 2001 года, это был обыкновенный обмен – нас посадили, а Юлю выпустили. Из-за договоренностей Турчинова с тогдашним руководством государства и доплаты денег Шкилю нас упрятали за решетку». Окрім Зайченка, слово було надане також Мазуру, Карпюку та Шкілю, але перші двоє, само собою зрозуміло, співали караоке задану Зайченком музичну тему, тож оцінки та настрої дали перекіс у певний бік, а «Главред» нічтоже сумняшеся підсумував: «Шкиля от заключения спас депутатський мандат».

Виходить, що найбільш нахабна у світі брехня – це не статистика і не прогноз погоди, а інтерв’ю – NB: не всіх, звичайно! – політв’язнів-2001. А найпікантніший момент у їхніх одкровеннях полягає в тому, що свою «доплату денег» вони озвучили не тоді, коли вийшли на волю (тобто протягом 2003-2004 років) й отримали, таким чином, можливість говорити те, що думають, а значно пізніше. Бо відразу після звільнення прес-конференції, зокрема, Мазура і Зайченка мали іншу тональність. Щонайменше – вдячну по відношенню до Шкіля. Що ж сталося за наступні пару років? На опитану «Главредом» трійцю зійшло прозріння? Чи на їх кишені – пресловута «доплата денег»? Адже апогей ворожості до Шкіля та переоцінок спільного з ним минулого співпав з розкруткою президентською адміністрацією чергової УНА-УНСО – з Зайченком, Мазуром, Карпюком та спеціально запрошеним гостем – Юрієм Шухевичем.

Цьогоріч Ігор Мазур зосередив увагу на іншій особі – його обрали чомусь у коментатори по справі про вбивство в Іраку Тараса Процюка. Процюка Мазур називав «побратимом». І це, по-моєму, небезпечна тенденція для покійного журналіста. Адже з цього самого безрозмірного родичання починалась все й зі Шкілем, якого Мазур потім втоптав у багно.

* * *

Насправді ж – якщо повернутися у 2001 рік – Шкіль пройшов разом із Мазуром, Зайченком та рештою всі ті випробування, які судилися і їм. З однією різницею – так, 31 березня 2002 року він був обраний народним депутатом України, а 12 квітня – вийшов на волю. Проте все це він, як ми з’ясували, «підлаштовував» довгими безсонними ночами, припасовуючи один пазл до іншого – щоби вийшла цілісна ситуація з сутичками на Банковій, мордуванням затриманих по міліцейських райвідділках, санкцією на їхній арешт від СБУ, багатотомною кримінальною справою, парламентськими виборами-2002, неможливістю агітувати за себе під час кампанії, завоюванням – попри це – симпатій виборців, і, зрештою, перемогою та звільненням. Чи то пак «в’їздом у парламент».

Для цього Шкілю знадобилось задіяти десятки, якщо не сотні, людей – тільки над обвинувальним висновком трудились сорок есбеушників. І це не кажучи про інших – відомих та не дуже – персонажей, які у тій чи інший спосіб долучились до «справи 9 березня». Приміром, санкцію на прослуховування київського офісу УНА-УНСО іще ДО того, як почалися «масові заворушення», видав суддя Апеляційного суду Григорій Зубець – той самий, який головував у 1984-му на процесі по справі дисидента Володимира Марченка. Про цей факт, цікавий як особою судді, так і зворотною хронологію подій (ще до того, як скоєно «злочин», на підозрюваних у ньому збирають досьє), якось ніхто не звертав особливої уваги. Ні тоді, ні тим паче тепер. А дарма, бо «справа 9 березня» – сюжет, цікавіший навіть за вилуплену з його яйця помаранчеву революцію. Тільки з роками цього вже ніхто не пам’ятатиме.

Про дещо свого часу пам’ятала я: про те, як ув’язненому Олегу Бойку – за довгострокові голодування – погрожували психіатричною лікарнею, про тромбоцитопенічну пурпуру Олега Бурячка, про операцію Владислава Мирончука, про інвалідність Олега Назара тощо. Митарства політв’язнів я описувала в «Україні молодій» і скрізь, де була така можливість. Несправедливими були нарікання одного з колишніх арештантів на недостатність подібних акцентів – кожен з обтяжених болячками отримав свою долю співчуття. Але я знала також і про стан Шкіля: він голодував разом з декількома іншими в’язнями, хворів, як і вони (мав хворобу печінки зі значним загостренням, яке спровокувало зростання рівня білірубіну у крові), зрештою, потрапив до шпиталю у стані клінічної смерті (а от у цьому вже полягає суттєва відмінність, бо так далеко зайшов він один – ЗМІ навіть встигли Шкіля „поховати”, не розібравшись, у чому річ). Як одного з провідних активістів «України-без-Кучми» Шкіля в жодному разі не обділили чашею тюремних поневірянь. Ніхто – ані з друзів, ані з ворогів – не посмів би стверджувати тоді, що Шкіль релаксує у камері та насолоджується життям. Знадобився його успіх на виборах, аби все вийшло перевернутим догори ногами.

Але ще до виборів Шкіль і п’ятнадцять інших політв’язнів потрапили до знаменитої київської Лук’янівки, де опинились в переповнених камерах серед кримінальних злочинців – це, безумовно, була ще одна спроба натиснути на них, вилучивши фігурантів справи з СІЗО СБУ – більш «прийнятного» бодай відсутністю криміналітету.

А ще до виборів був згадуваний вище обвинувальний висновок від СБУ – унікальний концентрацією відбірного ідіотизму, переповідати який вже немає жодного бажання. Ідіотизм цей тільки посилив цілковито замовний характер справи та сповістив про досить серйозні наміри влади засудити до показової страти всіх, хто зважився на протест. А частота згадувань Шкіля на сторінках цього неперевершеного документу і прохання прокуратури засудити обвинувачених по максимуму могли обернутися тим, що він першим відбув би у місця не такі віддалені під радісне улюлюкання своїх (тобто державних) обвинувачувачів. Можливо – на десять, можливо – на дванадцять років. От тільки разом із ним приблизно такі ж терміни відсиділи б і наступні його „прокурори”, екс-побратими, які ніяк не можуть заспокоїтися, що Шкіль став депутатом. Якби не став – жоден з них не звільнився би вже через рік після вироку, як звільнився, наприклад, Зайченко. Але так їм, напевно, було б легше. Бо здохла б корова не лише своя, а й сусідська.

Що ж до перемоги Шкіля на виборах, то простою і подарованою задарма вона аж ніяк не була. Свою роль відіграло розуміння того, що є чорним, а що – білим, піднесена УБК суспільна свідомість та, зрештою, просто велике людське серце, яке виявилось властивим його виборцям і якого годі шукати у декого іншого. Команда Шкіля обіцяла городоцькому електорату тільки одне: привезти (в разі перемоги) новообраного нардепа на округ, бо інших, зокрема й матеріальних, заохочень від кандидата не надходило та й не могло надійти. Сидячи у тюрмі, він не роздавав гречку кілограмами, а гроші – конвертами. За Шкіля агітувала слава того діла, в ім’я якого він опинився за гратами (хай би як урочисто це не звучало), і славі цій нічого було протиставити ані Ярославу Пітку, якого „Наша Україна” висунула у 121-му окрузі проти Шкіля, ані „заєдисту” Леоніду Ткачуку, котрий боровся у суді до останнього, навіть попри те, що програв з очевидним відривом своєму більш достойному супернику.

* * *

Окрема тема: про тих, хто насправді виграв від наявності „справи 9 березня” як такої. Виграли люди, які довели свою лояльність владі (а це цінить будь-який режим, і помаранчевий тут – не виключення): на підвищення пішов прокурор Олександр Кузовкін, очоливши прокуратуру Бориспільського району; суддя Іван Волик пробився із задрипаного Голосіївського районного суду у Вищий господарський суд; першим заступником голови СБУ був призначений керівник слідчої групи Микола Герасименко.

Виграла і Тетяна Монтян: її кар’єра, поява на TV співвідносяться зі „справою 9 березня”, першою, яка забезпечила їй впізнаваність передусім в мас-медіа. Нік Тетяни – mentbuster – також нагадування про один з епізодів судових засідань, про сутичку з увічненим в її „імені” ment’ом. Дарма, що ніде не відображений інший момент: дозвіл на реєстрацію кандидатом в народні депутати у керівництва Лук’янівського СІЗО для Шкіля отримував інший адвокат – Монтян відмовилась брати у цьому участь. Зате активно коментувала ситуацію зі звільненням Шкіля 12 квітня 2002 році в кінотеатрі „Загреб”: і її позиція у питанні, вважати народного депутата обраним на підставі рішення територіальної виборчої комісії чи після друку постанови у „Голосі України”, була не на користь колишнього підопічного. Тож якби Монтян була суддею – Шкіль залишився б на нарах на довший строк.

Є, нарешті, й ще одна варта розмови категорія людей, яка отримала дивіденди саме від депутатства Андрія Шкіля. Дивіденди у вигляді скорого звільнення: мова, тобто, про його „співучасників” у „масових заворушеннях”. Хочу підкреслити ще раз: саме обрання Шкіля до парламенту переломило судовий хід „справи 9 березня”. Засуджувати на нереально довгі терміни „подєльніков” людини, яка не становить суспільної небезпеки (ба навіть більше – становить суспільну привабливість, що доведено 35 тисячами відданих за Шкіля голосів) і яка була обрана до найвищого законодавчого органу влади, є, щонайменше, нонсенсом. Те саме стосується і подальших розглядів справи в Апеляційному суді, котрі проходили вже у присутності народного депутата Шкіля, під його (та інших парламентарів) контролем (в хорошому розумінні цього слова!), і завершились пом’якшенням вироку засудженим.

Але це не означає, що діло обмежилось лише тяжінням над суддями зримої чи незримої присутності Шкіля. Він не був тінню отця Гамлета, дистанційно впливаючи на ситуацію фактом свого існування та високим статусом. Шкіль чимало зробив для політв’язнів – багато буденних, не помітних сторонньому оку справ. Свого часу Шкілю дякував Микола Ляхович, згадуючи ту карколомну операцію по застосуванню до нього “Закону про амністію”, яка зрештою призвела до його дострокового звільнення. Дякував (за себе та рідних) і Сергій Гальчик, засвідчуючи, що „гроші перераховувались як на підтримку нас у місцях позбавлення волі, так і на підтримку наших сімей. Було стабільне забезпечення нас продуктовими передачами, була грошова підтримка”. Дякував у 2004-му і Ігор Мазур – публічно, на прес-конференції в Інституті „Республіка”: “Пані Юлія (Тимошенко) через Олександра Валентиновича (Турчинова) постійно турбувалася за нашу долю, і за мою безпосередньо… Ну, про Андрія Шкіля я взагалі не говорю – це наш агент у Верховній Раді…”, – казав Мазур.

Тоді він іще не вважав, що Турчинов із Тимошенко відправили його за грати. «Усвідомлення» цього прийде пізніше – разом з отриманими від президента Ющенка нагородами. А єдиним не відзначеним державою політв’язнем по цей день так і залишатиметься Шкіль, кримінальна справа проти якого («виділена у окреме провадження») ніким не закрита і не знищена, й зберігається, мабуть, в очікуванні «кращих» часів.

Справді, ніхто не тягнув Мазура за язик, якщо «їхній агент» у Верховній Раді погано виконував свою місію, ніхто не змушував говорити йому „спасибі”, якщо душа проти цього повставала. Треба визнати: звільнення Шкіля, його активні нагадування про політв’язнів стали наріжним каменем в будівлі їхнього піару. Піару та самопіару, бо перебуваючи на волі, а не в тюрмі, вчорашні зеки самі активно займаються власною розкруткою. Не всі, ясна річ. Про декого з них вже давно нічого не чути. Але тільки не про Мазура, Зайченка та Карпюка. Особливо Мазура, який «іде на війну» з Абхазією:) і вже з цього приводу дає коментарі „Україні молодій” – моїм молодшим колегам, які йменують його „пан Ігор” і мало що знають про безкінечну змінюваність людської натури.

А стосовно Шкіля, який не є святим, а є просто людиною, можу додати тільки одне: саме як людина він заслуговує на те, аби бути самим собою, а не постійно експлуатованим додатком до успіхів (чи невдач) своїх колишніх співкамерників, фактором розрахунку у їхній дружбі з іншими політиками (коли ця дружба вимагає очорнення Шкіля) тощо. Втім, нікого, звісно, не переробиш. Справа Кучми – по обвинуваченню Шкіля в усіх смертних гріхах – живе й процвітає. І триватиме так, вочевидь, ще довго. На жаль.


Наталія Лебідь

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины