19 листопада 2004

Кандидатський "підмінімум"


...Піввідсотка, відстань у всього лише піввідсотка — як у півкроку! — відділяє Україну від провалля гіршого за всі каламутні потойбічні світи, усі «тартари», «аїди» та «преісподні» — від правдивого українського пекла, над яким ми всі балансуємо, на одній нозі стоячи.

Власне, рятівних відсотків у нас насправді більше (ми це знаємо!), так що й бути нам слід значно далі від небезпечного місця (переводити б подих, тамуючи такий собі нервовий сміх — слава Богу., вберегла доля від польоту сторч головою туди вниз, у безвість...). Але ні, ми таки — не зі своєї вини — над самісінькою безоднею, через гострі краї споглядаємо, як у її глибині щось живе, пульсує, стугонить кров'ю в жилах. І це не просто «щось», а також Україна...

Але несправжня.

Я думав над тим, що мені нагадує гіпотетична Україна без Кучми, але з Януковичем — та, котра поки що існує у паралельному вимірі як розпочатий, однак незавершений проект, і в яку ми не маємо права впасти. Вона нагадує народні байки про відьом, точніше, про те, як чортиця непомітно для ока чатує біля породіллі і при слушній нагоді вкидає в колиску своє дитя, забираючи натомість людське. Лишається те підмінча жити в родині — нібито й людина, але й не зовсім. Згодом, через певний час, даються взнаки всі його бісівські норови. А до тих пір — буцімто й малеча як малеча (хіба що криклива, галаслива й вічно голодна).

Нам можуть підмінити країну. І підмінча вже десь напоготові — видивляється, з якого боку краще вп'ястися у своїх годувальників, аби вирвати їм з рота останній кусень хліба.

У країні-ерзаці, яку вичакловує кандидат Я., підмінене буде все. Я бачу цю землю, що тільки віддалено нагадуватиме все те, що ми любили й до чого звикли. «І тінь моя неприкаяна в'язне у цій пустелі, / І маю я тільки згарище з присмаком Батьківщини», — словами Вольвача...

Ні, за певним годинником усе йтиме, як і завжди, — люди вставатимуть уранці, ходитимуть на роботу, вечерятимуть удома перед телевізором, кохатимуться, засинатимуть, прокидатимуться наступного дня під деркотіння будильника...

Але житимуть вони в іншій країні. Не тому іншій, що «громадянина К.» просто замінив на посту «проффесор Я.», а тому що на додачу до «проффесора» цілий шабаш мольфарів-аматорів (з числа тих голів виборчих комісій, які через «неправильні» результати втекли світ за очі з «мокрими» печатками, аби тільки вийти сухими з води) спільними дилетантськими зусиллями забезпечить-таки народження зловісного підмінчати, а відтак підкине його нам, як пачку сфальшованих бюлетенів у непрозору урну...

У підміненій країні все буде перевернуте з ніг на голову — повторюю цю думку як сигнал SOS. Починаючи навіть з кольорів, мови і пісень (ряд цей, швидше, асоціативний, ніж логічно виправданий, поштовхом йому спливло визначення, що мова наша — то «чорнобривцевий оксамит», далі зазвучало «Чорнобривці насіяла мати у моїм світанковім краю...», далі, само собою розуміється, чорнобривці витягли у простір пам'яті, що червоне — то любов, а чорне — то журба...). Це наші кольори — кольори пісень: червоний, чорний, «чорнобривцевий», тобто жовтий і жовтогарячий з напливами чорного. Наголос на «ч» та «р»... Гіркота. Гаряч. Чари... Від цього тепло, піднесено і трохи тужливо. І все ж, це — як підкова на щастя. Це — наше.

У підміненій країні житиме біле, синє і малинове. Не питайте мене чому, сам гублюся у здогадах. Синє й малинове — це як кивок через плече у совєтські часи (співатимемо тоді «Живи, Україно, прекрасна і сильна, в Радянськім Союзі ти щастя знайшла»?). А може, варто лише малиновий розвести трохи густіше, і вийде такий собі триколор «імпєріі расійскай», поширений і на УкRUїну? Суцільні «л», «м» і «н»... Як лінь, лапті, слимаки та бублики (чи то пак «бабы, водка, гармонь и лосось...» — так, здається, «наяріваєт» улюблений гурт президента Путіна?).

Іще про пісні й не лише. Чи співатиме наше підмінча (а також читатиме, перевидаватиме і популяризуватиме), скажімо, вірші Костенко чи Андруховича? Чи заниє у нього те кощеєве яйце, що буде замість серця, від «Старий музика плакав не про нас. / Той голос був як з іншої акустики...»? Чи від «Можу босим піти за твоєю труною, / рідна панно, стара вітчизно...»? Ні, ні й ще раз ні! На порядку денному з першого і по п'ятдесят перший пункт стоятиме винятково «Мурка», а, проблювавшись «Муркою» до повної втрати її смаку, країна, можливо, й затягне «Уліцу зарєчную»...

Та досить про лірику. Поговоримо про фізику. Точніше — про метафізику. Наприклад, про можливість поміняти своє минуле на інше, більш пристойне. У підміненій країні будуть пункти «past exchange», валютою стануть гріхи, за які видаватимуть посади. Чим більше ти нагрішив, тим більшу торбу підставляй! Я вже бачу, як під бадьорий шансончик шикуватиметься черга до кругленького віконечка — отримувати від життя своє (от тільки думаю, що деякі неулюблені Путіним пісні добряче відцензурують, так що «Боже, сколько правды в глазах государственных шлюх!» ніхто більше не почує). А шкода, бо «шлюх» у підміненій країні не бракуватиме (хоча всі вони носитимуть на товстому золотому ланцюжку довідку про незайманість).

Можливо також, що минулого не буде взагалі. Його скасують президентським указом. Після чого на центральній площі усіх міст спалюватимуть календарі, щоб вічно тривав один і той самий термін обраного правител Я. Якщо календарі погано горітимуть, у вогнища полетять iще й рахівниці, бо рахувати буде нічого — всі результати (про що б не йшлося) і так знатиме голова Центркалькуляторкому, а на виборах електорат наминатиме безкоштовні тістечка і бутерброди, силкуючись пригадати, чи робив він на дільницях колись що-небудь інше.

Але повертаючись до гріхів. У підміненій країні на згвалтування казатимуть «крадіжка», на крадіжку — «виручав старшого товариша», на товариша — «подєльнік», на кота — «пес», на пса — «кіт», на «Христос воскрес!» — «З Днем української писемності!». Спочатку люди трохи поборсаються у мовних непорозуміннях, а далі й собі почнуть називати туалетний папір «пенсією», а перераховуючи трьох синів Ноя, казатимуть: «Сим, Яфет та Віктор Федорович». Жити стане краще, жити стане веселіше!

Школярі вивчатимуть нову граматику. Гумористи, міми і «розповсюджувачі» анекдотів пастимуть білих ведмедів у сусідній державі — вціліють лише ті, хто сміятиметься над Америкою і малюватиме шаржі на її президента. На книжкових полицях стоятимуть книжки «Україна — не Росія» та «Тюрма — не сума». Боюсь, що навіть спортивні правила переінакшать до невпізнання — кожна футбольна команда, приміром, гратиме на своєму стадіоні.

А ще в підміненій країні кожний нуль сприйматиметься як додаток до справжніх цифр. Відробивши своє, люди думатимуть, що отримують гроші. Взявши їх до рук, вважатимуть, що то велика сума. Купуючи три сухі скоринки хліба, розчулено витиратимуть непрохану сльозу, що потече на портрет головного всеукраїнського обіцяльника.

Так минатимуть дні у країні, яку ми розглядаємо з відстані незробленого стрибка. Поки що не зробленого... Нас штовхають у провалля, вибивають з-під ніг землю, але наш порятунок — то справа наших власних рук. У народній культурі, засвідчують етнографи, підмінча, що пнеться бути людиною, варто було лише трохи поскубти, і на крик його в ту ж саму мить примчить відьомська сила — боронити свою плоть і кров. Суть, отже, така: дати крикливій ненажері відкоша, і вона (тобто воно) забереться геть. Нам слід узяти це до уваги, щоб вікторія була повною. Щоб усе було правдою. І ніяких — цур йому, пек йому! — підмін...

Андрій ШКІЛЬ

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины