2 березня 2005

Королівство прямих люстер


Якщо не грати на етимологічних струнах слова "люстрація", які сповіщають, що походить воно від латинської назви обряду жертвоприношення тощо, та й загалом, якщо не міряти широту знань та глибину інтелекту ще й греко-римською добою, то про люстрацію найактуальніше говорити зараз як про винесений на обговорення законодавчий проект.

У Верховній Раді його зареєстрували народні депутати Андрій Шкіль (БЮТ), Василь Червоній та Сергій Олексіюк ("Наша Україна"). Щоправда, існує також проект закону під назвою "Про деякі обмеження при занятті посад у державних органах влади України", представлений бютівцем Левком Лук'яненком, але про нього мова піде дещо пізніше. А поки що варто наголосити: законотворчий продукт Шкіля, Червонія та Олексіюка ще навіть не прийнятий у першому читанні, а його слава вже випередила своє першоджерело.

Аби й далі розвивати тему резонансу, викликаного законопроектом, дамо передусім визначення люстрації, закріплене його першою статтею. Отже, згідно з баченням авторів проекту, люстрація — це "процес, спрямований на встановлення відповідності правді свідчень громадян (...)".

Йдеться не про всіх громадян, а лише про тих, хто претендує "на керівні посади в органах законодавчої, виконавчої, судової влади, в дошкільних закладах, школах, гімназіях, коледжах, вищих навчальних закладах, виборчих комісіях, засобах масової інформації, політичних партіях і громадських організаціях в Україні".

Згадані пошукачі повинні довести, зокрема, власну "непричетність до фальсифікації виборів президента України 2004 року", а також до "свідомої і таємної співпраці з оперативними працівниками колишнього КДБ СРСР, а з 1991 року — зі спецслужбами інших держав як таємного інформатора чи помічника в оперативному отриманні інформації".

Якщо претенденти зможуть очиститись від будь-яких підозр у скоєнні аморальних вчинків (про кримінальні діяння наразі не йдеться) або ж напишуть щиросердне зізнання та будуть амністовані, то в цьому випадку перед ними відчиняться заповітні двері у владу. Якщо ж ні — особам, заплямованим участю у сумнівних акціях чи подіях, варто забути про "керівні посади". Такою є концепція закону й водночас головний камінь спотикання, який не обходять увагою його різкі опоненти.

Так, наприклад, міністр юстиції Роман Зварич уже заявив про намір просити президента накласти вето на закон у разі, якщо той буде прийнято. "Прогресивне людство нас не зрозуміє", — вважає Зварич. А якщо без патетики, то аргументація міністра апелює до 24-ї статті Конституції, яка забороняє будь-які расові, етнічні, статеві та інші обмеження щодо громадян України та декларує рівність прав і свобод.

Дійсно, подібна норма прийнята у нашій державі, так само, як і не згадувана Зваричем 43-тя стаття Конституції, де йдеться про право на працю та захист особи від незаконного звільнення. Але при цьому є настільки очевидні речі, на окреме витлумачення яких просто гріх гаяти час. Адже те, що Конституція гарантує усім рівні стартові умови, не означає анулювання будь-яких критеріїв відбору.

Є більш достойні і менш достойні. Є, врешті-решт, поняття відповідності тій чи іншій професії. Є перелік фізичних чи моральних якостей, за відсутності яких людина не може присвятити себе певній діяльності. Не кожному дано бути скрипалем, боксером, священиком чи вихователем розумово відсталих дітей, і дискримінація тут ні до чого.

Так само не дано вчити студентів "доброму, розумному й вічному" декану N чи ректору S, які свого часу "здавали" патріотично налаштовану молодь КДБ (розповіді про що передаються з покоління в покоління), але при цьому й досі лишаються при своїх посадах. Оце і є те, чого не зрозуміє демократична, розвинута спільнота, бо йдеться про профанацію самого поняття "рівність" чи "справедливість", яке ситуативно підмінюється безкарністю та очікуванням хіба що Страшного суду, де грішників каратимуть без урахування регалій.

Тим паче смішно чути про те, що із запровадженням люстрації Україна скотиться до "полювання на відьом", з вуст відомого "адвоката" (захисника Василя Стуса, зокрема), соціал-демократа із нулем у дужках — Віктора Медведчука. Той побоюється "бруду", який вспіниться на поверхні разом із темним минулим декого (найголовніших кучмістів, приміром).

Саме тому Медведчук, повідомляючи загалу свою авторитетну думку професійного юриста, намагається не лише відхреститися від люстрації Конституцією, але й затулитися "людською природою", якій, мовляв, має бути властива "великодушність". Утім, якщо колишній голова колишньої президентської адміністрації триматиметься в "екзилі" щодо активної суспільно-політичної діяльності та розподілення влади, йому нема про що турбуватися — "людська природа" залюбки відпочине на ньому, тобто люстраційну заяву Медведчуку писати не доведеться…

Процес перевірки того, чи є правдивими свідчення громадян, "стурбованих" владою, покладається на спеціальні люстраційні комісії (див. статтю 5). Останні формуються у складі голови комісії, його заступника та п'яти членів комісії. Обиратимуть (та відкликатимуть) цю сімку за поданням президента України, термін її повноважень — п'ять років, а функціонуватимуть комісії при Верховній Раді України, Верховній Раді Криму, обласних та міських радах.

Головна вимога до потенційних членів комісії така: вони повинні мати "бездоганний авторитет". Із цим майже все зрозуміло, окрім хіба що "бездоганного авторитету" — визначення, на наш погляд, досить розпливчастого. "Це юридичний термін, — заперечив у своїх коментарях один із творців законопроекту Андрій Шкіль, — він так само вживається й по відношенню до суду присяжних", тобто є запозиченим зі світової практики.

Хто визначатиме "бездоганність авторитету"? Члени комісій будуть пропонуватись на місцях, радами різних рівнів, відповідає Шкіль, таким чином, буде кому сформувати про претендентів певну думку...

Як діятиме люстраційна комісія? У разі набуття законопроектом чинності, пошукачі певних посад писатимуть люстраційну заяву, яка надалі розглядатиметься комісією, говорить 7-ма стаття проекту. Комісія 60 днів вивчатиме матеріали, які вона повинна витребувати для компетентної перевірки.

У цьому люстраційній комісії допомагатимуть правоохоронні органи (на них законопроект покладає обов'язок дати ствердну або негативну відповідь на поставлені запитання, вказування ж на те, що інформація відносно ім'ярек відсутня, вважається недопустимим). У зв'язку з цим СБУ відкриє архіви спецслужб, зазначає Шкіль. "Усі необхідні дані будуть доступні членам люстраційних комісій, але вони будуть обмежені законом про нерозголошення державної таємниці", — каже він.

Люстраційні комісії також матимуть право звертатися за інформацією до "юридичних та фізичних осіб". Останні будуть поінформовані щодо імен претендентів на посади, оскільки їхні списки друкуватимуть газети "Голос України" та "Урядовий кур'єр". Чи не викличе подібна співпраця хвилю доносів?

Адже кожний, хто має зуб на сусіда, відтепер зможе помститися йому звинуваченням якщо не в співпраці з КДБ, то, принаймні, в тиску на виборців під час останніх президентських перегонів (якщо, звичайно, згаданий сусід займає хоч скільки-небудь відповідальну посаду у виконавчій владі…).

"Рахунки через доноси можна зводити між собою і так, без жодних законів, — коментує Андрій Шкіль. — Тобто чи варто відразу казати про те, що цим законом будуть зловживати? Нема досконалих законів, як нема й межі досконалості загалом... А механізм перевірки заяви від тої чи іншої особи закладений у самому законі. І він відповідає тому механізму, який застосовують при розгляді заяви, що надходить до будь-кого, приміром, до народного депутата. Так само й люстраційна комісія матиме усі повноваження державного органу. Й сама вирішуватиме, до кого їй звертатися — чи то до СБУ, чи до прокуратури, чи до іншої інстанції".

(Додамо також, що, згідно із законопроектом, анонімні заяви люстраційні комісії відразу відправлятимуть у корзини для сміття).

Тепер звернемося до іншої проблеми: чи всі з тих, чиє сумління небездоганне, будуть охоплені люстрацією? У контексті законопроекту, який розглядають, таке питання видається мало не найважливішим. Дискусія довкола нього активно точилася й на "круглому столі", проведеному нещодавно за участю кількох парламентарів — лобістів цього закону.

Та перш ніж висловити деякі сумніви та навести почуті контраргументи, ми пропонуємо читачу статтю 4 проекту Закону "Про люстрацію" — у ній перераховані передумови, що роблять можливим перебування особи на керівній посаді. Отже, таку особу визнають гідною облюбованого нею крісла, якщо вона:

— не співпрацювала з оперативними працівниками колишнього КДБ СРСР до 1991 року;

— не співпрацювала (не співпрацює з 1991 року) зі спецслужбами інших держав;

— не причетна до фальсифікації виборів президента України 2004 року, в тому числі до політичних переслідувань, підкупу виборців, тиску на виборців, цензури і запровадження в засобах масової інформації темників та інших порушень виборчого законодавства;

— своїми умисними діями не закликала до сепаратизму, насильницького (військового) розв'язання політичного конфлікту під час масових акцій протесту;

— не допускала порушень присяги працівників органів внутрішніх справ, Служби безпеки України, органів прокуратури, судді судової системи України, військовослужбовців Збройних сил України;

— не виступала як адвокат на боці або в інтересах обвинувачення в судових засіданнях, у процесах над учасниками ОУН-УПА, іншими учасниками визвольних змагань, патріотами України, звинувачуваними в "українському буржуазному націоналізмі" та над учасниками правозахисних організацій у колишньому СРСР і Україні.

Не складно помітити, що з новітньої історії України (тої, яка почалася у 1991 році) автори законопроекту ввели до списку передумов, власне, тільки один конкретний пункт — неучасть претендента у фальсифікації виборів-2004 та взагалі у подіях минулого року, безпосередньо пов'язаних з виборами (у закликах до сепаратизму, приміром).

Але аморальних вчинків за 13 років існування нашої держави можновладці накопичили значно більше, і навіть якщо говорити винятково про методи, які вони традиційно застосовували під час народного волевиявлення, то тут доречно згадати і президентські вибори 1999 року, і горезвісний референдум 2000-го...

"Всі інші вибори, як би вони не проводились насправді, формально були визнані законними. І тільки щодо останніх виборів висловився суд, а відтак і дав можливість притягти, принаймні, до моральної відповідальності тих, хто був причетний до їхньої фальсифікації", — відповідає на це Андрій Шкіль.

Що ж стосується діяльності КДБ, процесів над "учасниками визвольних змагань", таврування "українського буржуазного націоналізму" etc., то чи не логічно було б підвести означені речі під спільний знаменник? Тобто вказати на цілісну систему як на першоджерело їхнього існування, а відтак усунути від влади стовпи цієї системи?

Саме про це йдеться у законопроекті Левка Лук'яненка, згаданого на початку цього матеріалу. Його ідея полягає в тому, аби провести люстрацію для компартійних діячів. Проте на запитання "УМ", чи буде розширений перелік питань пунктом щодо перебування особи на керівній посаді в КПРС, Шкіль зауважує, що "теоретично відлюструвати таких людей майже неможливо", й мотивує це тим, що до 98 відсотків нинішніх посадовців свого часу були якщо не біля компартійного, то біля комсомольського керма.

"Й взагалі, — говорить депутат, — треба тоді було зробити так, як зробили чехи, — оголосити компартію злочинною, а потім приймати закон про люстрацію. У нас же Компартія не заборонена, вона діє в Україні, її фракція представлена у парламенті... Інша річ — злочини проти ОУН-УПА — там доведено, що людей переслідували незаконно, тому ті, хто брав у цих переслідуваннях участь, підлягають люстрації..."

Під усім сказаним важко підвести резюме. Мабуть, краще за будь-кого це зробить час. Він виявить усі плюси та мінуси закону про люстрацію, звичайно, якщо той із легкої руки парламенту вступить у дію. З березня Верховна Рада України відновить свою роботу у пленарному режимі, і тоді, напевне, включить проект Закону "Про люстрацію" до розгляду в першому читанні.

* * *

Зарубіжний досвід проведення люстрації засвідчує наступне.

Чехія:

Політологи сходяться на думці, що найкраще процес люстрації було проведено у Чехословаччині. Перехідний процес від комуністичної диктатури до демократії у Чехословаччині різнився від подібних процесів в інших посткомуністичних країнах саме люстрацією. В той час, як інші колишні комуністичні країни вершили політичну справедливість через суди (з дуже незначною кількістю звинувачувальних вироків), Чехословаччина, а надалі Чеська Республіка, обрала несудовий підхід.

Закон про люстрацію, який був прийнятий у цій країні 4 жовтня 1991 року, припинив свою дію 31 грудня 2000 року, оскільки на той час повністю виконав покладені на нього завдання. Впродовж дев'яти років його дії (фактично – шести, бо в останні три роки він майже не застосовувався) колишні партійні функціонери, офіцери колишньої комуністичної таємної поліції та їхні колаборанти були повністю виведені з верхніх ешелонів цивільних служб, судової системи, органів прокуратури, нової служби безпеки, директорського складу державних підприємств, управлінських апаратів Центрального банку, залізниці, вищих академічних посад, їм було перекрито шлях до полковничих та генеральських посад в армії.

Проте люстрацією не були охоплені кандидати та депутати вищого законодавчого органу, а також міністри колишнього комуністичного уряду. Укладачі закону про люстрацію виходили з того, що він не повинен бути інструментом помсти, а лише захисним механізмом нової крихкої та кволої демократії.

Болгарія:

Найбільш радикальний закон про очищення вдали та всіх державних, наукових і освітніх інституцій був прийнятий у Болгарії в грудні 1992 року. Він відомий під назвою "Закон Панєва" за прізвищем його автора, депутата болгарського парламенту. Панєв виходив з принципу, що після повалення комунізму немає альтернативи демократії, тому суспільство має або прийняти демократичні реформи, або самознищитися.

На думку Панєва, колишні комуністи здійснюють обструкцію реформам у Болгарії шляхом спроб захопити якомога більше політичної та економічної влади і увійти в нове суспільство з найменшими для себе втратами. Тому Панєв запропонував надзвичайно радикальні дискваліфікаційні заходи. Навіть провідні наукові працівники і академіки змушені були подавати докладні письмові заяви про свою попередню роботу та діяльність в осередках компартії.

Закон мав негативні наслідки, оскільки в Болгарії (на відміну, скажімо, від Польщі) не існувало сильної опозиції, і вся наукова, політична та культурна еліта мала партквитки в кишенях. За перші пару років дії закону втратили роботу 9 тисяч директорів підприємств, 14 тисяч офіцерів державних служб безпеки, 90 відсотків працівників державного управлінського апарату та одна третина дипломатичного корпусу. Замість прокласти шлях реформам, цей закон став для них бар'єром.

Росія:

В Росії законопроект про люстрацію колишніх партапаратчиків та офіцерів КДБ 1993 року підготувала та подала на розгляд парламенту Галина Старовойтова, на той час лідер "Демократичної Росії" та радник президента Бориса Єльцина. Сам Єльцин цей законопроект підтримав, але парламент – ні.

Угорщина:

В Угорщині посткомуністичний уряд прем'єр-міністра Йожефа Анталла ще до перших вільних виборів створив так звану "Історичну комісію", завданням якої було виявлення та недопущення у владні органи осіб, які були причетні до терору проти угорського народу під час придушення Угорського антикомуністичного повстання 1956 року. Членів цієї комісії призначав міністр юстиції.

Польща:

В Польщі ще до падіння влітку 1993 року уряду Ганни Сухоцької до Сейму було внесено шість різних законопроектів про люстрацію. На нинішній момент діє положення, що ніхто не може бути позбавлений права претендувати на будь-які посади в органах державного управління чи законодавчому органі, але всі повинні складати люстраційні подання про співпрацю зі старими органами безпеки. У разі подання неправдивих даних про своє минуле кожна посадова особа може бути відсторонена від виконання свої обов'язків Люстраційним судом. Вже двічі обпікся на цьому відомий лівий польський політик Юзеф Олекси, який з причини неправдивих люстраційних свідчень у 1995 року позбувся посади голови уряду, а місяць тому – й крісла голови парламенту.

"Дика люстрація" посткомуністичної Європи:

Закон про люстрацію є потрібним, бо в іншому випадку спрацьовує так звана дика люстрація. Саме процеси дикої люстрації потрясають в ці дні дві країни. В Польщі поштовх цьому дало поєднання двох подій: вже згадана справа Юзефа Олекси і виявлення ще кількох відомих у країні людей, які приховали свої зв'язки з комуністичними службами безпеки.

Колишній публіцист газети "Жечпосполіта" Броніслав Вілдштайна розмістив в Інтернеті складений в алфавітному порядку список 240 тисяч колишніх спецслужбістів та їхніх інформаторів. Вибухнув гучний скандал, оскільки в списку значаться прізвища відомих публічних осіб (включно, скажімо, з популярним актором Даніелем Ольбрихським). Відтак справою дикої люстрації зайнялася прокуратура.

Подібні ж пристрасті розривають наразі і політикум Литви. Все розпочалося з того, що кілька тижнів тому місцеві ЗМІ повідомили, що заступник голови парламенту Альфредас Пекелюнас фігурує у списку резервістів КДБ СРСР. Через кілька днів з'ясувалося, що у цьому списку є також прізвища міністра закордонних справ Антанаса Валеніса та голови Департаменту національної безпеки Арвідаса Поцюса.

На початку цього місяця в ЗМІ вже гуляв список з прізвищами понад 350 відомих у Литві осіб, які колись співпрацювали з КДБ. Вважають, що його "злив" пресі колишній президент Литви Роландас Паксас на знак помсти за те, що його минулого року відсторонили від влади шляхом імпічменту за звинуваченням у зв'язках з російськими напівкримінальними структурами та спецслужбами.

Литовська опозиція заявляє, що виявлені резервісти КДБ не мають права надалі перебувати на займаних посадах, але президент Валдас Адамкус твердо заявив, що жодної люстрації не буде, оскільки вона ще більше розбурхає пристрасті.

Наталія Лебідь, Олександр Шиманський, "Україна мол

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины