21 жовтня 2007

Вузькі місця широкої коаліції, Або яка більшість має постати у Верховній Раді VI скликання


Попри те, що формат майбутньої демократичної більшості у Верховній Раді України був закладений ще 2 квітня цього року – самою логікою першого президентського указу про розпуск парламенту, варіант широкої коаліції продовжують всерйоз обговорювати, і не лише на ток-шоу, а й на більш солідному, тобто ближчому до прийняття конкретних рішень, рівні.

Хоча навіть якщо залишити в стороні риторику про вірність цінностям Майдану, відновлення статус кво у вигляді прем’єрства Януковича (бо „Регіони” як переможці цьогорічних перегонів наполягатимуть на кріслі очільника уряду) та Кабінету міністрів із вкрапленнями в нього представників інших політичних сил ставить під сумнів необхідність проведення дострокових парламентських виборів як таких. Справді, навіщо була потрібна трата значних матеріальних ресурсів, навіщо були потрібні кілька місяців невизначеності, якщо країна фактично повернеться до тої самої точки відліку, з якої зрушила півроку тому назад?

Широка коаліція означатиме повернення до влади Януковича (хай би хто які ілюзії на рахунок цього не мав), а Януковича при владі ми бачили достатньо. Достатньо бачив Януковича і Президент України: недарма, мабуть, мотивацією перших указів Ющенка про дострокові вибори були порушення при формуванні парламентської більшості, її неприродне розростання за рахунок перекуповування і переманювання депутатів з інших фракцій. Фактично йшлося про зраду „біло-блакитними” пункту п’ятого „Універсалу національної єдності” (того самого, який говорить про діяльність опозиції та недопущення корупції у владі), підписаного Ющенком і Януковичем в ім’я того, аби стабілізувати ситуацію в країні та не допустити її розколу. Який з Януковича „стабілізатор”, кожен охочий міг переконатись бодай на цьому одному прикладі.

А який з нього глава уряду засвідчують інші, не менш промовисті речі. Основні зусилля Януковича за часів його прем’єрства були скеровані на те, щоб відібрати якомога більше економічних та політичних важелів впливу у Президента України. Поза цим уряд Януковича (і Азарова зокрема) був прихильником чималих міжнародних запозичень – шкода, що досі ніхто не вивчив стан зовнішнього боргу країни (а газові борги України – взагалі окрема тема), можливо, навіть цього пункту вистачило б для того, аби певною мірою охолодити прихильників широкої коаліції?

При цьому Україна залишалася одним зі значних експортерів сировини, і жодних корекцій моделі сировинного експорту не було здійснено – на ньому, як і раніше, продовжує ґрунтуватись економіка нашої держави. Само собою зрозуміло, що подібні перебудови не є справою одного року, та попри це всі розмови про другу хвилю економічних реформ при Прем’єрові Януковичу так і залишились розмовами. Жодна ключова реформа не була втілена у життя – ані в соціальній, ані в комунальній сфері. Регіони продовжують жити за надлишковим принципом, а територіально-адміністративна реформа так і перебуває у невизначено віддалених планах. Зрештою, про від’ємні наслідки прем’єрства Януковича можна говорити багато, але річ не тільки в них.

Якщо остаточно розвалити економіку країни означає водночас об’єднати Схід і Захід, що ж, тоді, вочевидь, варто ще раз ризикнути. От тільки цілісності нашої держави ніщо не загрожувало до появи Януковича і Партії регіонів на політичній арені, не вони її об’єднували (в цьому, слава Богу, й потреби не було), тож не по них, напевне, слід і плакати – в разі, якщо „Регіони” і їх лідер залишаться в опозиції.

Власне, якщо йти за логікою Раїси Богатирьової, яка вважає, що неприпустимо половині країни перебувати в опозиції, то слід згадати, що така ситуація вже мала місце влітку 2006-го, коли у парламентській меншості опинились „Наша Україна” та Блок Юлії Тимошенко. Чомусь раніше подібний стан речей мало хвилював однопартійців пані Богатирьової. Це тому, що своя сорочка ближча до тіла, чи тому, що себе „Регіони” ототожнюють з виборцями, відмовляючи в цьому праві іншим?

До речі, Партії регіонів особливо нічим хизуватися: адже якщо у відсотках ПР додає собі очки порівняно з виборами 2006 року, то в перерахунку на віддані за них голоси – „регіонали” в мінусі. Цьогоріч за них проголосували на 135 тисяч виборців менше, ніж під час попередньої кампанії. Мабуть, заклики зробити російську мову другою державною не справили глибокого враження на електорат ПР. Чи, може, справа в тому, наскільки поліпшилось буття Донецька чи Луганська?

Втім, ніхто й не збирається применшувати вагу Партії регіонів ані в парламенті, ані на політичній мапі України. Для ПР знайдеться гідна її поривів до „покращення життя” ніша опозиції. Звідки буде зручно не тільки критикувати владу, а й долучатися до державотворення через керівні посади парламентських комітетів тощо. Тут знов зацитую Раїсу Богатирьову, зазначивши, що цього разу вона потрапляє в десятку: ми справді не вороги. Ми – суб’єкти виборчого процесу. А реалії цього процесу є такими, що дві політичні сили – БЮТ та НУНС – мають достатньо мандатів у парламенті, аби утворити спільними зусиллями коаліцію. Третій силі – ПР – варто змиритися з програшем і передати владу.
Тому що неможливо поєднати непоєднуване. Експерименти такого ґатунку вже мали місце і закінчились достроковими виборами, тож ходити колами немає жодного сенсу.

До того ж, подібний шанс – результати, отримані демократичними силами на виборах – буває „раз в ніколи”. А нам, між тим, він випадає вже втретє – якщо рахувати і 2004-ий, і 2006-ий роки. Більше виборець нам не повірить. І, зрештою, матиме рацію.


Андрій Шкіль

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!