15 грудня 2007

МЕДАЛЬйонери


Те, що тиждень тому орденом „За заслуги” ІІ ступеня було нагороджено Бориса Колеснікова, свідчить про помилування нашим президентом усіх бандитів. Тих, котрим були обіцяні тюрми, що незбагненим чином перетворилися на відзнаку „заслуг”. Таким є світ нашого президента: Віктор Андрійович плекає надію скласти списки жертв Голодомору, оминаючи увагою необхідність згадати й про їхніх катів. Але це коли йдеться про історію. В теперішньому часі очільник нації діє інакше: нагороджує найбільш „мінусових” осіб, на кшталт провідника „федеративної південно-східної республіки”.

Майже повний кавалер ордену „За заслуги” Борис Колесніков (ІІІ ступень відзнаки йому, вочевидь, вручав ще Кучма) отримав нагороду за „значний особистий внесок у соціально-економічний, науково-технічний і культурний розвиток України, вагомі досягнення у трудовій діяльності, багаторічну сумлінну працю”, – мовиться в указі Президента. Юлія Тимошенко іронізувала з цього приводу, зазначаючи, що у такий спосіб Секретаріат президента долучився до „тонкого політичного гумору і вишуканого елітного глузування”. Адже одна зі справжніх причин, в силу якої Колеснікову таки дійсно варто подякувати, полягає хіба що у розвалі виборчої кампанії Партії регіонів та розколу в її лавах.

Та якщо серйозно, те, що в Україні невпинно зростає кількість людей, нагороджених державними орденами та медалями, є лише однією з ознак девальвації традиційного уявлення про почесті, якими країна відзначає окремих (підкреслюю: окремих) своїх громадян за видатні і непересічні (!) заслуги. Симптоматичною є і відмова декого з ощасливлених від запропонованих нагород. Хай поки що „отказников” не так вже й багато, але вони все ж існують. Бо кожна дія народжує протидію, і інколи краще залишитися без отриманого з високих рук звання абощо, ніж опинитися разом із ним (точніше, разом з іншими його носіями) в одній поганій компанії.
Завелике поголів’я героїв – несмак для країни. „Звичайні” її мешканці перестають марити подвигами, а вже нагороджені – почуватися достойниками. Україна стає державою ширпотребу, де в кожного на лацкані – на один копил просвердлені дірки. Для однакового носіння однакових ознак святості. Але нагородження Колеснікова – це вже навіть не обурливо, і – тим паче – не смішно. А просто підло по відношенню до тих, хто у 2004-му допомагав Ющенкові протистояти федералізації країни та іншим проявам „сумлінної праці” обласканого президентом „героя”. Це також нечесно й по відношенню до тих, хто боронив Ющенка у Донецьку – перед натовпом бандюків із камінням у руці, що розганяли в 2003 році з’їзд „Нашої України”. Мазохізм, звісно, має право на існування, проте власні збочеснства не варто демонструвати так відверто. В будь-якому разі це справляє не найкраще враження.
Окрім того, у достойника-Колеснікова, котрий відомим лише президенту чином проявив себе у „культурній та науково-технічній” сфері, окрім політичного, є й не менш славне кримінальне минуле, проте про такі дрібниці в оточенні гаранта Конституції вже, мабуть, взагалі воліють не згадувати. Або це і є те, що мається на увазі під „соціально-економічним внеском”. Хтозна.

Але стаханівський подвиг президента, невтомного у пошуках ще не відзначених талантів, запам’ятається не самим лише Колесніковим. Протягом останнього року нагороди отримали не менш одіозні призери, тож хай ЦВК зі своєю почесною грамотою, виданою Сергію Ківалову, навіть не розраховує „догнати й перегнати” Банкову.

Згадаємо, наприклад, Леоніда Кравчука – першого президента України та непересічного есдека всіх часів і народів, відомого своїм „ходінням між крапельками”. Хитрість Кравчука була винагороджена мудрістю Ярослава – такий презент зробив Леоніду Макаровичу Віктор Ющенко з нагоди дня народження.

Орден Ярослава Мудрого був вручений і колишньому генпрокурору Михайлу Потебеньку. Михайло Олексійович (на відміну від князя Ярослава) зробив усе від нього залежне, аби звести нанівець скільки-небудь позитивне уявлення про українську політичну еліту. Еліту часів Леоніда Кучми і справи Георгія Гонгадзе, що вустами і ликом Потебенька увійшла в історію як збіговисько недорікуватих, некомпетентних і вкрай нещирих людців. До речі, незбагненим лишається той факт, що медаль абощо досі не отримав очільник системи, з якої вийшов Потебенько та йому подібні. Мова, ясна річ, про Леоніда Кучму. Згідно ранжиру, для нього (і під нього) мали б започаткувати нагороду ще вищу, ніж орден Ярослава Мудрого. Але з іншим девізом, ніж „Мудрість, слава, честь” – подібні високі матерії і Леонід Кучма – речі, м’яко кажучи, несумісні. Якась суцільна, так би мовити, потебеньщина і „хвальш”.

Хоча порівняно з іще одним орденоносцем, навіть Кучма, увішаний найкращими зразками фалеристики, не виглядає втіленням блюзнірства. Як відомо, колишній перший віце-прем’єр Микола Азаров відправив в нокаут усю національну мудрість і совість, а заразом – честь і славу та інший залежалий товар, видавши орден „За відродження України” Костянтину Затуліну. Що робить на грудях, чи то пак на загадковій російській душі Затуліна (персони нон-грата і однозначного противника вище згаданого українського відродження) така винагорода – питання, звісно, риторичне. З тим же успіхом можна номінувати Юду премією за братолюбство, відданість і незрадливість, конвертовану у тридцять срібників чи гривень, чи іншу національну валюту.

Щоб вирізнятися з-поміж подібних героїв, краще зняти з себе все, що хоч віддалено нагадує орденські планки чи стрічки. Дехто так і робить. Дехто лає владу, що розкидає матеріалізовані ознаки національної гідності як непотріб чи позаторішній сніг. Дехто винуватить в усьому комісію з державних винагород. Дехто – Президента, бо це, мовляв, завдяки його щедрості процес клонування „сверхчеловеков”, обтяжених нагородним металом, набув ознак неконтрольованості.

А дехто сподівається, що країна це просто переросте і рано чи пізно подібне неподобство припиниться. Адже все колись закінчується – і дурість, і медалі...




Андрій ШКІЛЬ

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!