2 листопада 2002

Чому росіяни не йдуть з Чечні?


Солана до Кучми: Швидше вступайте в НАТО. Що ви робитимете, якщо чеченці прийдуть?
Кучма: Не прийдуть.
Солана: А що як прийдуть?!
Кучма: А росіяни навіщо?!

Чому росіяни не йдуть з Чечні? Найправильніша відповідь: вони самі цього не знають. Вони, ніби зазомбовані на утримання цієї території і підкорення цього волелюбного народу. Причини називають щоразу інші. Росіяни чудово розуміють, що ніякого зиску на цій території не будуть мати ще сотні років. Але не йдуть…
Після того, що чеченці влаштували росіянам у жовтні, про так званий імперський синдором Москви можна й не згадувати. Нема того синдрому. Росіяни у Москві почуваються, як в облозі. Чотири роки тривала справжня комендантська година у величезному мегаполісі величезної країни, а коли прийшов час оголошувати результати перепису… сталося захоплення заручників. По суті, результати перепису проголосила не російська влада, а група камікадзе.

Для росіян їхній імперський синдром – це вже давно не практична політика, а табуйована сфера, закріплена за окремими політиками. І все через те, що згадки про імперський синдром є лише демонстрацією слабкості росіян, а не їхньої візії майбутнього.

Як не крути, а реального практичного мотиву чіплятися за Чечню в росіян нема. Вони чудово розуміють, що і великодержавний шовінізм і імперський синдром не можуть бути їхнім дороговказом. То чому не полишають Чечні?

Аналіз висловлювань російських політиків наводить на думку, що імператив “з Чечні відступати нікуди” формулюють для росіян не фанати великодержавної чи імперської Росії, а саме практичні політики. Це помітно принаймні з того, що аргументація цього імперативу не сформульована. Не великодержавники сформулювали цей мотив, вони поводяться інакше. Російські великодержавники кукурікають про свої великодержавні наміри завжди, коли мають таку нагоду, а не лише, коли в цьому виникає потреба. Наразі ж бачимо, що росіяни самі дивуються, чому вони чіпляються за Чечню. Відтак, мотиви слід шукати у практичній сфері.

Шукатимемо недовго. Сформульована російськими політиками позиція щодо Іраку свідчить, що Росія насправді уникає великомасштабного конфлікту з арабським світом і навіть заграє з ним. Відповідь на запитання чому росіяни не йдуть з Чечні – на поверхні. Росія конкурує з Чечнею за право причетності до Організації країн постачальників нафти – ОПЕК. Почуття росіян до чеченців насправді є ревнощами! Коли б не ОПЕК, тих почуттів взагалі не було б!

Росія прагне ситого життя, притаманного країнам ОПЕК. Вона знає смак такого життя: покуштувала цей ласий шматок ще за часів Брєжнєва, коли відбулися перші поставки енергоносіїв до Західної Европи. За часів Горбачова в росіян з’явилась залежність від нафтодоларів, а за часів Єльцина та Путіна ця залежність стала домінуючим мотивом. Російський істеблішмент калькує поведінку політикуму країн-ОПЕК.

Що ж характерно для країн ОПЕК? Найперша ознака країн-експортерів енергоносіїв – вони невеликі. Росія також вже давно подрібнена на мегаполіси. Як сентиментально зауважують деякі спостерігачі, “якихось сто кілометрів від Москви в глибинку і вже справжня Росія…”

Навіть у підмосков’ї значна частина населення вже неслов’янського походження. Території консолідовані спільною мрією мешканців: будь-що пробитися до найближчого мегаполісу, щоб там пристойно жити. Росіяни пробиваються до мегаполісу, експлуатуючи почуття побутового великодержавного шовінізму, решта, експлуатуючи страх побутового великодержавного егоїзму. Але ці фактори вже давно відсутні у Чечні. Солдати федерації у Чечні швидко проходять вишкіл, завдяки якому позбуваються і шовінізму і стразу перед ним.

Якщо зараз чеченці захоплюють заручників, щоб проголосити зайвий раз свою незалежність, то прийде й час, коли інші регіони федерації чинитимуть подібну інвазію до столиці. Щоправда, з протилежною метою. З метою “справедливого перерозподілу нафтодоларів”. Формально це, можливо, сублімуватиметься в боротьбу проти того чи іншого генерал-губернатора тощо…

Чеченці довго шукали слабинку в російській потузі і нарешті знайшли її – піар. Точніше військовий піар. Контрпропаганда, спрямована на населення мегаполісів. Рано чи пізно таким шляхом підуть всі, хто мають претензії до столиці і її політикуму, -- регіони Росії. Росія, відтак, почне розвалюватися на очах і першими унезалежняться саме найменш пригодовані нафтодоларами регіони – мусульманські.

Чечня дратує Москву зокрема і тому, що саме вона претендує на роль лідера майбутніх фрагментів Росії.

Путін так і не назвав країну, з якої, на його думку, походить замовлення на акцію захоплення глядачів мюзіклу. Зрозуміло, чому він промовчав. Він змушений подавати Чеченську загрозу одночасно як внутрішню (для телеглядачів-неросіян) і як зовнішню (для внутрішнього вжитку).

Росія ще не є членом ОПЕК, але не втратила сподівань стати її лідером. Росіяни сподіваються саме на чільне місце у цій організації, зважаючи на свої обшири та військовий потенціал. Путін не може нічого протиставити таким сподіванням росіян, принаймні тому, що сам їх плекає (інакше, навіщо йому цілком віртуальний проект СП “Український газотранспортний консорціум?).

Москва під час акції “Норд-вест” була типовим мегаполісом, позбавленим будь-яких національних ознак. Це найперша прикмета, що великодержавні почуття не є мотивом протичеченських дій росіян. Театральний центр оточено спецвійськами, а поруч в цей час проходили стихійні демонстрації з вимогою вивести війська з Чечні. Наприкінці 80-х подібні демонстрації стосовно Литви, Латвії, Естонії завершилися виведенням військ. Цього розу подібні демонстрації лише роздратували столичний російський політикум.

Росію не сприймають на саммітах ОПЕК, бо росіяни не знають арабської мови, якою там послуговуються. Роздратування росіян неоголошенням в Україні російської мови другою офіційною, це лише проекція незадоволення росіян традиціями лідерів країн-постачальниць нафти Европі. А коли в ОПЕК будуть чеченці, Росії доведеться ще й контрибуцію сплачувати своєму колишньому суб’єктові федерації. Така візія вкрай обурює московських політиків, тому про реальну можливість припинення військових дій у Чечні мови нема і не може бути. Спогади про сталінську депортацію чеченців гріють московських політиків тому, що вони вже не мають конструктивнішої мрії про кінець війни. Емоційно та ідеологічно вони вже у пастці.

Федерали самі позбавили себе можливості мислити стратегічно. Росії, щоб подолати відцентровий рух потрібна зовнішня загроза. Борис Єльцин наприкінці своєї президентської кар’єри вперто тримався за ідею багатополюсного світу. Помірковані політики з того лише дивувалися. Адже термін багатополюсний світ такий самий абсурд, як багатополюсний акумулятор. Складається враження, що Єльцин прагнув бачити Москву третім полюсом світу. Поряд з Вашингтоном і Грозним…

Міністр закордонних справ України Борис Тарасюк в ті часи переадресовував запитання щодо змісту тези про багатополюсний світ авторам цієї тези (тобто Єльцину), чим спровокував в московитів особливу алергічну реакцію на свою персону. Суто онтологічна пригода призвела до відставки Тарасюка, термінового повернення на посаду Зленка, котрий володіє навичками уникати подібних “протиросійських демонстрацій”…

Публіці (і нашій, і російській) ту пригоду подали як незадоволення Кремля пронатовськими заявами Тарасюка. Зараз очевидно, яким блудом були ті пояснення.
Спливає час, але в Москві не спостерігається жодних ознак реалістичнішого бачення світу. Путін визначення про багатополюсний світ сторожко обминає. Окремі російські ЗМІ елементарно дражнять російського президента подібними визначеннями. Кожного разу, коли у них з’являється така нагода. Особливо виклично цю тему мастурбують саме ті політичні сили, які постраждали від обрання чергового президента. Не тому, що володіють альтернативним баченням майбутнього світу, а тому, що знають секрет алергічної реакції російського президента.

Путіна в такий спосіб загнали в глухий кут. Він володіє величезним електоральним ресурсом. В федерації швидкими темпами поширюється рух на підтримку Путіна. Російські провінціали в такий спосіб торують собі дорогу в політику, а отже в мегаполіс. Але почесне місце «батька нації» припікає, адже потрібно формулювати мету, а цього формулювання нема і бути не може. Антипутінські елементи можуть цілком безпечно дражнити Путіна згадками про «багатополюсний світ» і у складі всеросійського руху його персональних фанів.

Чеченці, котрі в жовтні 2002 вперше застосували кумулятивну дію піару і вибухівки, звісно на цьому не зупиняться. Вони чудово розуміють, що мешканці мегаполісів, яким за визначенням непритаманна будь-яка національна ідея, найбільше страждають від комендатської години і всевладдя людей у погонах. Путін, котрий обережно формулює власну протичеченську ідею як складову великодержавної, сам пиляє під собою гілку. Адже справжні мотиви російських протичеченських дій не мають нічого спільного з національною ідеєю.
Як національно-територіальне утворення Російска Федерація значно слабша наприклад за Ізраїль. Політикум Росії намагається подати мусульманську загрозу як зовнішню, а натовп, влаштовуючи полювання на кавказців, щоразу коригує згадані потуги і трансформує цю загрозу на внутрішню. Якщо серед шахідів популярними стануть кінотеатри, ресторани та стадіони, ця обставина дуже швидко спливе на поверхню. Росії, щоб швидко і ефективно вирішувати національні проблеми, слід відмовитись від нафтодоларів, але саме до цього вона і не готова.

Росіяни швидше відмовляться від футболу, метро і театру, ніж від нафтодоларів. Для них великодержавна ідея різко зростиме в ціні. Вона буде дорожчою за золото. Але однаково – дешевшою за нафтодолари. Відтак, ревнощі до чеченців нікуди не випаруються.

Спосіб життя росіян вже зараз асоціюється з мегаполісами. Без нафтодоларів мегаполіси, мов чемодан без ручки, є зайвим товаром. Тим часом без цілковито космополітичних мегаполісів сучасна Росія вже зараз неможлива. Поза мегаполісами росіяни почуваються і поводяться як в тилу ворога. Чеченці у відповідь і собі проторували стежку до ворожого тилу… Чеченцям, на відміну від представників багатьох інших регіонів федерації, Росія з її мегаполісами не потрібна. Для них російські міста це лише тил ворога. Цілком беззахисний і неймовірно дезорганізований тил. Першими до мегаполісів тікають дезертири з-поміж чеченських бойовиків. Натовп мегаполісів побиттями кавказців повторно мобілізує дезертирів на боротьбу. За дезертирами приходять чеченські спецпропагандисти з вибухівкою…

Російський урок спроможні раціонально усвідомити українці. Якщо, звісно, не зважатимуть на вереск різноманітних позанаціональних «асоціацій власників житла» українських мегаполісів, які найбільше спекулюють і наживаються на російській трагедії через стрибки цін на помешкання. Україна черговий раз має нагоду пересвідчитися, що володіє найбільшим російським дефіцитом, – національною ідеєю. А найкоротший шлях до російського пекла – нафтодолари і конвертація української національної ідеї на «великоросійську»…

Андрій Шкіль

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины