2 листопада 2002

Україно-російська „дружба”


Переглядаючи час від часу російську пресу, нові книги їхнє телебачення, кожен з нас може спостерігати цікаву картину російсько-української „дружби”, вималювану самими ж росіянами. Історія зародження „нової течії” українофобства у російській літературі, культурі та свідомості бере свій виразний початок від вбивства відомого українського композитора Ігоря Білозіра російськими шовіністами.

І дивне у цій ситуації те, що замість визнати вбивць винними (як роблять у цілому світі незалежно від національності), або хоча б мовчати і не втручатись, невелика частина шовіністично-налаштованої російськомовної громади міста Львова (до них приєднались мас-медіа у Росії) шукає виправдання для вбивць і висловлює їм моральну підтримку, фактично, звинувачуючи саму жертву.

Ось що з’являється у російській друкованій літературі (мовою оригіналу): „Год назад в пьяной драке убили гениального украинского композитора Игоря Билозира. Его так любил народ, что последние несколько лет он бомжевал, потерял всяческий человеческий облик, вот только гонор и национальное самосознание не потерял. Какие-то ребята пили пиво и говорили по-русски. Он полез им объяснять примитивность и убогость русского языка и воспевать величие украинской мовы, его уронили на асфальт – он копыта и откинул” / А. Таманцев. Точка возвращения.– Москва „Олимп” 2002 /. Думаю, про умови життя композитора, дорогу і затишну квартиру знає багато львів’ян, яких сім’я Білозіра не обминула своєю гостинністю.

А те, на скільки народ любить свого генія, судити аж ніяк не чужинцеві. Порядна людина ніколи не дозволить собі говорити погано про мертвих, спокій мертвих це святе. А талант, який жив і працював для своєї Батьківщини, заслуговує, найперше, повагу в інших народів. Тим більше не зрозуміла позиція цього писаки, коли відомо, що Ігор Білозір ніколи не цікавився політикою, тобто не міг образити якісь великоросійські почуття цього чи якогось іншого московського патріота. Білозір – це не випадок, це початок наступу, запланований, організований та втілений у життя на замовлення російських політичних діячів. Адже після вбивства, пересудів та розмов про цю подію, нічого не закінчилось. Інформаційна агресія посилилась і набирає обертів.

Цього року у Москві у видавництві „Олімп” з’являється книжка „Точка повернення” А. Таманцева. Автор наполягає на тому, що усі події взято з життя. Короткий зміст: Російських агентів ФСБ заслано в Україну, вони мають розвідати, чим тут займаються українські націоналісти. Події розвиваються у місяці червні 2001 році. Уривок (переклад): „УНСО разом з СНПУ (!) між Тухлею та Яремча проходять спецпідготовку для війни у Чечні. Кістяк цих бойових загонів складають міжнародні найманці-терористи (терористи – найманці?!) з Чечні та Саудівської Аравії. Підготовку ведуть чеченські польові командири. У підслуханій розмові фігурують тюркські імена: Саліб, Ахмед, Кабир, Зураб. На 15-20 червня готується закид диверсійних груп у центральні райони Росії. Інформація отримана від активіста СНПУ”. Не відомо, чи це хтось вдало пожартував над російським агентом, чи хвора фантазія автора створила міф, в який він згодом сам і повірив?!

Найперше впадає у вічі повне невігластво і необізнаність у політичній ситуації. Давно усім відомо, що УНА-УНСО та СНПУ – дві різні організації, які хоч і мають певну спільну історію та ідеологію, проте відрізняються своєю діяльністю: СНПУ – провладна структура, УНСО – непримирима опозиція, яка найбільше постраждала від цієї влади. СНПУ не може „провокувати національну ворожнечу та політичний конфлікт між Україною та Росією” (цитата з книжки), оскільки вона служить владі, отже Кучмі, який є добрим товаришем Путіна. Треба зазначити, що між президентами двох держав можуть бути лише партнерські стосунки, адже товариські прямо загрожують інтересам котроїсь з двох держав. УНА-УНСО (Українська Національна Асамблея Українська Народна Самооборона) служить лише українському народу, який ще й досі фінансово-економічно і культурно залежний від Росії, тому підтримує спроби чеченського народу звільнитися від імперсько-хворих „обіймів”. Як ви тепер розумієте, співпраці між цими організаціями бути не може, не кажучи вже про те, що у червні 2001 року спортові вишколи УНА-УНСО не проводило, тому що після акцій „Україна – без Кучми” 9-го березня 2001 року режимом було ув’язнено 19 опозиціонерів, членів організації, включно з керівником Андрієм Шкілем. (Досі у застінках знаходяться 13 членів організації, над якими тягнеться суд вже більше 1,5 року), тому протягом цього часу побратимами, що перебувають на волі, проводяться публічні акції з вимогою звільнення політв’язнів, з метою привернути увагу громадськості до цієї національної біди.

Лідера УНА-УНСО Андрія Шкіля звинувачували в організації масових заворушень (ст.. 71 КК УРСР 1960-го року; між іншим, у новому КК такої статті взагалі немає); цитата з тієї книги: „Формально його „взяли” за розпалювання національної ворожнечі після виступів, пов’язаних з вбивством композитора-алкоголіка Ігоря Білозіра... справу якого (А. Шкіля) міська та обласна влада прокрутила дуже акуратно, арештований навіть не став популярною в народі особистістю”(переклад). (Нагадаю лише, що 31-го березня 2002-го року за Андрія Шкіля проголосувало близько тридцяти трьох тисяч виборців).

„Начатие языка Тараса Шевченка” – так висловлюється автор про українську мову. Цим росіяни демонструють небажання миритись з думкою, що Україна назавжди втрачена, що у світі взагалі ще існують якісь національності крім російської. Після цього політичного вандалізму заяви про дружбу звучать як анегдот на похороні.

„У львівському університеті не залишилось жодного викладача з російським прізвищем”, на що викладач української мови ЛНУ ім.. Івана Франка М’яснянкіна відповіла, що жодного тиску ні на неї ні на інших її колег згідно з вищеназваної причини не було вчинено. „А нові викладачі (маючи на увазі українських – автор.) навчають студентів, що козаки заснували Трою”.

Відколи „Енеїду” Котляревського трактують як підручник з історії?

Загалом, у цьому творі лексика просякнута образами (які більше схожі на дитячі прозивання) у сторону народу, про який пише автор. Герої-українці, звичайно, володіють усіма негативними рисами, росіяни – зразок ідеалу і позитиву. Типовий кінець: погані (українці) – загинули, а хороші (росіяни) – героїчно перемогли і залишилися живі. Невже у „старшого брата” ще й досі ксенофобія та юнацький максималізм? Думаю, не потрібно продовжувати аналізувати „дані”, кожна серія цієї „мильної опери” дуже подібна одна на одну. Книга розрахована на читача, який не надто задумується над правдивістю і логічністю викладеного матеріалу, тобто читаючи її – не поважаєш самого себе. Думаючі українці давно зрозуміли сутність україно-російської дружби і те, хто насправді займається розпалюванням міжнаціональної ворожнечі. Дивним є інше: куди дивиться і чим займається українська влада і служба безпеки? Чи вона є українська? Якщо так, то чому відбуваються репресії проти українських патріотів, а не проти іноземних провокаторів? Ці питання залишаються без відповіді.

Орися Добко

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины