22 листопада 2002

Імпортер нестабільності


Запитання до вірменського радіо: яка різниця між Марсом і РНБОУ?
Відповідь: На Марсі є життя.


Всі, хто хоч раз побував на території містечка апарату Ради національної безпеки і оборону України відзначають одну дивовижну обставину: абсолютний спокій. Будинки – типові казарми. Газони, дерева – стрижені по армійському. А враження таке, ніби ходиш по мавзолею…

Марчук в усьому такий. Його відповідь на виклики початку 90-х – створення поясу стабільності навколо України, побудованої за класичними імпортованими з минулого принципами біполярного світу.

Його відповідь на виклики кінця минулого тисячоліття – імпорт до України інтересів “Газпрому”, котрий розвалу колишньої імперії елементарно не помічав. Його відповідь на виклики істеричного початку третього тисячоліття це ідея соціополісів – імпортована до сфери сучасної ідеології система епідемічних карантинів і радянських академмістечок.

Його відповідь на виклик трагедії у Москві, це критика УНА-УНСО, яка намагалася взяти участь у переговорах.

Останній з перелічених “подвиг”, звісно, на орден “не тягне”. Але частина київської публіки чомусь вважає, що три перших дають “герою” право обіймати посаду секретаря РНБОУ. Тяжко сперечатися з цією частиною київської публіки, адже авторство Марчука щодо четвертого подвигу принаймні точно встановлено, тоді як його внесок до трьох перших завжди може бути оскаржений.

Ця ж частина київської публіки так само відмовляється визнавати в ув’язнених членах УНА-УНСО заложників, а в Марчукові – представника терористів, які захопили заложників. Ця частина публіки навіть гадки немає, що для чеченських смертників ситуація виглядала саме так і ніяк інакше. І подвиг генерала слід оцінювати щонайменше з врахуванням двох точок зору, а не однієї. Я б навпаки запропонував би точку зору згадуваної частини київської публіки взагалі не брати до уваги, принаймні тому, що їхні прибутки прямо залежали від кількості жертв у Дубровці: коли б не російський спецназ, не було б жодних підстав твердити, що вартість нерухомості у Києві зростатиме.

Та повернімося до трьох академічних “подвигів” генерала

Солодка парочка

Суть цього подвигу першим артикулював Леонід Кучма. Саме він наголошує, що навкруг України створено пояс не ворожих державі країн. Кучма при цьому, звісно, окремо не артикулював, що до реалізації цієї програми був причетний особисто Євген Марчук, але з огляду на посади останнього, котрі він посідав, про це можна окремо і не казати.

Щоправда послідовність подій дещо дивує: спершу ядерну зброю віддали, а вже після того стали створювати пояс стабільності. Підозри викликає і термінологія. Адже йдеться про пояс неворожості, а не прояс стабільності. Хіба можна казати про стабільність, коли йдеться, наприклад, про Російську Федерацію?

За термінологічною плутатиною ховається, якщо придивитись уважно, інша проблема – серйозніша. Чи можна взагалі казати про пояс неворожості, якщо не існує спільних колективних систем безпеки? Та й навіть якщо такі системи колективної безпеки існують, чого вони варті в безполярному, по суті, світі?
Дозволю собі висловити припущення: на наших кордонах була б точно така ситуація як зараз, навіть якщо б наші владоможці поставили перед собою протилежну мету – створити пояс ворожості до України! Точно так само досі точилися б суперечки щодо Рені та острова Зміїного. Точно так само Польща напередодні чергового періоду укладання контрактів на постачання газу проводила б під своїм патронатом “круглі столи” щодо проблем демократизації України. Точно так само з Росії сунула б щороку навала втікачів від військової служби або й просто бажаючих жити в державі не охопленій етнічними конфліктами.

Насправді владна еліта лише прикрилася давнім стереотипом, що за сучасних часів можливо облаштувати пояс стабільності навколо держави. Стереотип цей залишився від часів біполярного світу, коли великі держави – полюси двох систем колективної безпеки оточували себе буферними державами з режимами, що їх примушували присягати на вірність сильнішому сусідові. Та з розпадом біполярної системи світоустрою, у реальності якого навіть останні оптимісти переконалися 11 серпня минулого року, залишилася в минулому також і гарантія безпеки, заснована на системі прикордонних мирних угод.

Зник фактор прикордонної загрози, але натомість нема вже і гарантій прикордонної безпеки. Тимчасово дрібніші держави спільно розігрують вселенський спектакль під назвою «ніхто не бажає сваритися з супердержавою». Але то лише тимчасово. Адже 11 вересня ніхто з’єднаним стейтам війни не оголошував, жодна держава. А катастрофа таки ж сталася!

Локальні системи колективної безпеки розмиваються, бо ніхто, зрештою, не гарантований від гніву, а отже – і відплати. Постає питання, а навіщо взагалі міцні національні держави? Навіщо комп’ютер, якщо завтра тебе можуть звинуватити, що ти запустив «вірус», і знищити твого комп’ютера?

Відтак «антитерористичні» заходи втрачатимуть сенс. У державах із слабким апаратом державного примусу, антитерористична профілактика неможлива. У слабких ненаціональних державах апарату примусу взагалі бути не може, за визначенням. Оскільки нема об’єднувальної ідеї, а є лише обставини, що об’єднують. Доки світ для пересічних «громадян всесвіту» вважатиметься монополярним, його просторами вештатимуться все численніші команди «інспекторів ООН». Та вже в недалекому майбутньому ефективність цього важеля на очах слабшатиме. Реакція американців на китайський і російський слід українських «кольчуг» наочне тому підтвердження.

Можливо бодай якимись угода убезпечитися наприклад від протиукраїнських інтриг у Вашінгтоні? Ні? То який сенс у мирних угодах. Життя накраща ілюстрація наших помилок.

На сьогодні Україна є чистим імпортером нестабільності. А все тому, що замість дієвої парадигми стабільності задовольнилася примарною, та ще й побудованою на засадах вчорашнього світу.

Візуально сутність Марчука як «лаборанта» стабільності найкраще ілюструє його вчорашній персональний антипод – нині шоумен на улюбленому телеканалі Марчука. котрий свідомо кілька років поспіль був експортером нестабільності. Марчук – чистий імпортер. Вкупі – самодостатня парочка, один одному замінюють всесвіт. Різниця між ними, як між рекламою і антирекламою, – обидвоє піар…

Андрій Шкіль

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!