29 березня 2003

Чи вступиться квітень за березень?


Посієш вирок – пожнеш апеляцію. “Справа 9 березня” – не виключення.

На початку жовтня 2001 року відбулося перше судове засідання у “справі 9 березня”, 25 грудня 2002 року – останнє, увінчане вироком та термінами ув”язнення для підсудних, які відповідають цифрам цієї дати: 2-5 років за гратами для всіх, кого обрано для унаочнення кари за недозволену свободу. “УМ” свого часу писала і про останній “судний” день, і про суспільний резонанс на проголошений вирок. Але – не про сам документ, який ще потребував осмислення. Відтоді спроба усвідомити, під чим розписалися, прирікаючи на тривале ув'язнення колишніх учасників протестних акцій, судді Волик, Валігура та Федорчук, стала ще актуальнішою. Особливо з огляду на апеляційний розгляд справи, який має відбутися протягом найближчого місяця.

Від суми та від судді не зарікайся

Наснився мені суддя Іван Волик. Нібито приймав у мене іспит з середньовічної філософії і поступово обертався на Піко дела Міранделу, а товстелезний вирок по “справі 9 березня” – на розмірів ін-кварто збірничок стародавніх мудрувань. І ставало зрозуміло одне: і давня схоластика, і теперішній вердикт – темна вода во облаціх. Бо структура вироку як середньовічна тарабарщина – усвідомленню майже не підлягає. Чому, наприклад, на його 117 сторінках двічі починається оповідка про завдану діями демонстрантів матеріальну шкоду – де логіка побудови? Чому тричі підіймається питання про завдані правоохоронцям тілесні ушкодження? (На сторінці 6 “потерпілий Коломієць С.І.” страждає від “припухлості” звичайної, на сторінці 15 – від “припухлості болючої”, на 72-й – від обох різновидів “припухлого” недугу).

Іще питання: чому вирок по самісінькі вінця сповнений недолугостями, як який-небудь йогурт з реклами – живодайними бактеріями? Так, що навіть нікому вже не смакує. На сторінці 50-й зазначається, що демонстранти використовували проти міліції…сніжки. Я шукала їх в переліку речових доказів по справі: чи, бува, не засолили сніжки у діжці, поки свіжі, аби потім вивчати в суді як “зброю дробильної дії”? Той, хто до такого не додумався, можливо, зметикував інше – як зробити вирок по “справі 9 березня” абсолютно нечитабельним. (Щоб було майже за Гололем: “Насправді, хто зайде у повітовий суд? А якщо і зайде, і зазирне в якийсь папірець, так життю радий не буде…”).

Хай як там чванився своїм вмінням плутати в суддівських паперах грішне з праведним гоголівський Амос Федорович (“Сам Соломон не розбереться”), суддя Волик суддю Ляпкіна-Тяпкіна перевершив. І все таки ми спробуємо розібратися у підписаному ним документі. Тим більше, що подейкують, нібито своїм вироком суддя Волик не лише змінив (точніше – зламав) долю підсудних, але й впритул підійшов до змін у власному житті. Він (вісті не стоять на місці!) після виконаної “роботи” начебто все частіше накидає оком на посаду голови Голосіївського суду. Дарма, що обмарене Воликом крісло наразі зайнято чинним головою Василем Усенком. А втім, згадаймо, як Усенко рік тому несподівано і невчасно розхворівся, не ухвалюючи жодного рішення відносно того, випускати чи тримати далі в клітці на той час вже народного депутата Андрія Шкіля. Думається, цьому режиму потрібні більш незламні бійці, з міцнішим здоров”ям та “полум”яним мотором” замість серця.

А повернись-но, свідку!

Але абстрагуємося від персоналій Голосіївського суду, так само, як і від подій, що спричинили “справу 9 березня”. Пам”ятаємо лише про основоположні засади нашого, найгуманнішого в світі, судочинства. А засади ці проголошують, зокрема, рівність учасників процесу і змагальність сторін. Це означає, що, розв”язуючи конфлікт інтересів між державою (представленою прокуратурою) та особою (захист якої делегований адвокатурі), правосуддя не надає перевагу жодній зі сторін. Кожна сторона наділяється однаковими можливостями та правами (на виклик свідків, проведення експертиз, демонстрацію речових доказів). Судді ж залишається із розділеною суворо навпіл увагою та безсторонністю розглядати клопотання, які надходять з обох боків, а коли надійде час – постановити своє неупереджене рішення. Аби потім із чистою совістю дивитися у дзеркало вироку, де відбиваються моральні і професійні якості суду, а також весь хід процесу.
У судовому розгляді “справи 9 березня” від самого початку все було з точністю до навпаки. Суддя сдавав козирі прокуратурі, зупиняючи адвокатів, відхиляючи їхні клопотання, дозволяючи собі брутальний тон розперезаного самодура. Засвоєний раз і назавжди стиль роботи суду під головуванням Волика знайшов відображення і у вироку, де загальний об”єм показань від свідків обвинувачення переважає свідчення осіб, представлених захистом.

Обвинувачення не гребувало нічим. І якими б надуманими чи взагалі “лівими” не були б свідчення, використані цієї стороною, їх рядком та ладком увібгали на сторінки вироку. Папір, звісно, не червоніє, тож на ньому знайшлося місце і для негідного школярського стукачества – відразу четверо свідків (потрудився ж хтось знайти цю четвірку!) показали, що підсудний Олег Бурячок, навчаючись, часто пропускав заняття (стор. 58). Зв”язок з подіями 9 березня? Мабуть, він прочитується так: від такої пропащої людини можна очікувати чого завгодно – аж до замаху на державний устрій.

Якої б полови не намололи язики свідків обвинувачення, та поки їхні слова пестили суддю за шерстю, кожне з них бралося до уваги. Коли ж п”ятеро свідків через побої та погрози відмовились від свідчень, даних на досудовому слідстві, суд такий поворот “до уваги не прийняв”. Бо допитав слідчих, і ті показали, що ставилися до цих п”ятьох як до дітей рідних (стор.98). І хоча в іншій країні це було б всього-навсього слово можливої жертви проти слова можливого ката, яке потребувало б щонайменше розслідування, у нас міру правдивості кожного визначає суддя. Не сходячи з місця і, що називається, на око. Примружуючи його, Волик визначив: ці, котрих начебто били, - брешуть, а ці, що в погонах – ріжуть щиру правду.

Не заховалося від судді й справжнє підгрунтя свідчень, які давала невеличка жменя свідків захисту – народні депутати Юрій Луценко, Євген Жовтяк, Тарас Чорновол, правозахисник Юрій Мурашов. Натякали вони на спровокованість сутичок 9 березня, на замовний характер всієї справи, але суд їх вмить розкусив. “Вищевказані свідки є особами зацікавленими, оскільки були учасниками подій 09.03.2001, а відносно деяких з них (Жовтяк, Луценко) органами досудового слідства проводилася перевірка…Твердження про те, що події були кимось спровоковані, не відповідають дійсності, оскільки не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду справи” (стор. 100).

Отже, тих, хто свідчать на користь підсудних, звинувачують у зацікавленості. Добре, поговоримо про зацікавленість. І в цьому допоможе, приміром, 46 сторінка вироку: “Свідок Юрчук Ю.В. пояснив суду, що він є працівником СБУ і 9 березня виконував обов”язки по забезпеченню безпеки вищих посадових осіб держави”. Свідок Матковський, “колега свідка Юрчука”, “дав аналогічні свідчення”. До цієї пари з СБУ тулиться і свідок Петрищев, взагалі вельми цікава особа. Він, Петрищев, спочатку просто спостерігав за подіями, а потім пішов…брати “участь у затриманні членів УНА-УНСО на вулиці Димитрова”. З якого, питається, дива? Прокинувся в Петрищеві недобитий радянським режимом член добровільної народної дружини, чи він теж з “органів”? Оце вже дійсно класично неупереджений свідок, який не потяг додому, як решта байдужих роззяв, а кинувся переймати унсовців, вже одним цим довівши свою “безсторонність”.

Далі, 48 сторінка: “Свідок Гуленко О.М. пояснив, що він працює оперуповноваженим карного розшуку Дніпровського РУ ГУ МВС України”. 53 сторінка: “Допитаний свідок Шимченко пояснив, що він є водієм Шевченквіського РУ ГУ. 9 березня він разом з патрулем доставляв громадян, яких було затримано на розі вулиць Толстого і Володимирської…” Якщо Жовтяк, Луценко і Чорновол – зацікавлені свідки, бо приймали участь у тодішній маніфестації, то ця міліцейсько-есбеушна бригада в силу свого покликання та професії участі в подіях хіба не приймала? Приймала, ще й як. Тільки по інший бік барикад, що докорінно змінює ставлення до її свідчень з боку суду.

Хто лікар потерпілим?

Страждання юних вертерів з лав МВС у вироку повністю списані з обвинувачувального висновку, підготовленого слідчими СБУ. Отже, закиди стосовно того, що служителі Феміди та працівники СБУ користуються одними й тими самими дискетами і директивами, знаходять своє підтвердження. І це надзвичайно показовий момент. Бо орган слідства (в даному випадку – СБУ) не є стороною в судовому процесі, і його робота не повинна жодним чином впливати на хід судочинства. Тоді як у вироку сліди постійних зносин правосуддя зі спецслужбами стирчать, як вуха царя Мідаса, з-під багатьох сторінок. Щоправда, з невеличним натяком на інтелектуальну ретуш. Так, за текстом вироку, каміння, вдаряючи правоохоронця по голові, вже не спричиняє запалення суглобу його лівої ноги. Тепер воно виконує дещо не типовий для твердих тіл турбулентний рух, б”ючи і по головах, і по ногах…

Та поки в небі над Банковою можна було спостерігати викрутаси каміння і “траєкторію польоту курячого яйця”, творці майбутнього вироку вже сушили собі голову над тим, як привести реальні події 9 березня у відповідність з диспозицією 71-ї статті старого кримінального кодексу. Щоб застосувати цю статтю, і особливо її другу частину, кваліфікуючою ознакою якої є “тяжкі наслідки, спричинені масовими безпорядками” потрібні були щонайменше два тілесних ушкодження середньої тяжкості. Спочатку все йшло як по маслу – у двох правоохоронців, Ситницького та Татарнікова, виявилися зламаними по одному пальчику. Але уявіть собі міру ганьби і для слідства, і для прокуратури, і липових “потерпілих”, коли рентгеноскопічна експертиза не підтвердила сліди переламів (які зберігаються на кістках довічно) і спростувала, таким чином, обвинувачення в нанесенні подібних травм.

Прощавай, мріє! У вироку довелося констатувати використання досудовим слідством “медичної документації сумнівного походження”, яка засвідчувала неіснуючі перелами (стор.66), а також примиритися із відсутністю “тяжких наслідків”. Реноме справи вирішено було рятувати якщо не якістю, то кількістю. А оскільки жодна цивільна особа не прийшла в міліцію скаржитися на те, що її “безчинствуючий натовп” силою затяг на Банкову і примусив там під страхом харакірі жбурляти в президентську адміністрацію сніжки, прийшлося обходитись власними силами.

Саме так в “Загребі” і з”явлися потерпілі співробітники МВС. Сімдесят дужих кремезних дядьків, багато хто з них – зі спецпідрозділу “Беркут”, і в кожного – очі Сірка і “забій м”яких частин стегна по задній поверхні” або інша болячка. Говорю як людина, присутня майже на всіх судових засіданніх: багатьом було вельми незручно чути про свій синець на “задній поверхні” (можливо, не варто було повертатися нею до учасників акції?). Йшлося якщо не про синець, то про пів-синця, ба навіть про “пів-дулі, аби під самісіньку пику”… Ті, кому й цього не вистачило, вдовольнялися вже згаданими “болючими припухлостями” або просто “болючостями” (таке слово дійсно використане, приміром, на сторінці 14). Вдосталь було й синців – і “невизначеної форми”, і “розлитих” (стор. 6), і синців, ускладнених саднами (стор. 13), і саден “розміром 0,3 на 0,2 см” (стор. 67). Остання “вава” за розміром – майже як велика буква в цьому тексті. Уявіть свій похід з нею до лікаря і праведний гнів ескулапа, якого ви проситимите про лікарняний. Ідіотизм? Ні, це наше життя. Наші суди. Їхні вироки…

Про доконаний і недоконаний вид

“Мій прадід казав: “Маю бажання купити дім, але не маю можливості. Маю можливість купити козу, але не маю бажання…” Так вип”ємо ж за те, щоб ніколи не потрапляти на зуб нашому правосуддю! Воно карає не тільки за дії, але й за наміри, за приховані бажання, за потенційні можливості. Підсудний Бойко мав намір “прорвати силою шеренги міліції”, (стор.9) але чи прорвав? Підсудний Гальчик “мав намір нанести тілесні ушкодження” (стор.9) правоохоронцям, але чи наніс? Підсудний Горощук “прагнув затягти потерпілого у безчинствуючий натовп” (стор. 10), але чи затяг? Якщо відповідь позитивна, то чому про це прямо говориться? Але якщо відповідь “ні” (як у випадках, коли “підсудний Зайченко намагався схопити потерпілого, але йому це не вдалося” – стор. 8; “підсудний Бурячок мав на меті завдати працівнику міліції ударів, але не встиг” – стор.9), за що тоді покарано підсудних? За ненанесені удари? “Недозатягнутих” кудись правоохоронців? Непрорвані міліцейські шеренги?

Завбачливість карних і судових структур позбавляє дару мови. Удар ще не нанесено, а статтю вже знайдено! “Злочин” ще й в зародку не існує, а його можливого учасника вже півроку як прослуховують! “З довідки Апеляційного суду міста Києва вбачається, що постановою цього суду від 19.02.2001 за номером 01-347 надавався дозвіл на здійснення оперативно-розшукової діяльності по зняттю інформації з каналів зв”язку телефону 227-20-26” (телефон колишнього офісу УНА-УНСО на вулиці Димитрова – Авт.). “З довідки Апеляційного суду Львівської області вбачається, що надавався дозвіл на прослуховування житлових і службових приміщень з проникненням в них, контроль поштової кореспонденції відносно Шкіля А.В., терміном на 180 діб”.

Якби всю цю передчасну енергію скерувати на відвернення злочинів проти опозиційних журналістів та політиків, то можливо, легше дихалося б в цій країні, де сторонні очі і вуха із дозволом на “проникнення” сидять хіба що тільки не в печінках. “Чи існує якась можливість ознайомитися зі згаданою довідкою Апеляційного суду?” – запитала я у тамтешнього судді Юрія Василенка. “Ні, - відповів Юрій Олександрович, - такий документ належить до секретних. А за цих умов перевірка його законності стає неможливою. Можу додати лише те, що дозвіл на прослуховування чи перлюстрацію кореспонденції дається виключно після порушення кримінальної справи, про що судом приймається відповідна ухвала. Поза цим прослуховування не є доказом в суді”. “А як же плівки Мельниченка?” – не втрималася я від паралелі. “Мельниченко не є органом слідства, - сказав Василенко. – Як приватна особа він міг діяти у стані крайньої необхідності. Державним же органам на вторгнення у особисте життя громадянина потрібен дозвіл суду. І тільки після порушення проти нього справи”.

В розмові про те, що є доказом в суді, несподівано з”ясувалася невичерпність теми злочинних думок і намірів, які має хист вгадувати суддя Волик. Він, виявляється, написав на Юрія Василенка скаргу, якою звинуватив його в неповазі до суду. “Йдеться про випадки, коли я супроводжував до “Загребу” свою вагітну дружину, адвоката Тетяну Монтян, - розповів Василенко. - Я нібито розмахував руками, кричав Волику “Ганьба!”, не вставав з місця при його появі. Все це, звісно, нахабна брехня. Можливо, я був якраз єдиний, хто поставився до нього як до колеги з повагою. Але з тим, що кричала решта залу: “Це не суд, а судилище!”, я подумки цілком погоджувався”.

Наталія ЛЕБІДЬ

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!