29 березня 2003

ПОЛІТВ`ЯЗЕНЬ Андрій КОСЕНКО: Я буду боротися далі


Андрій Косенко − один із засуджених за участь в акціях протесту 9 березня 2001 року політв’язнів-унсовців, який першим вийшов з-за ґрат Лук’янівської в’язниці. Минулого тижня вичерпався термін його покарання − два роки ув’язнення. Цей 23-річний хлопець відбув їх сповна, та з його звільненням виникли проблеми. Для того, щоби він зміг вийти на волю, його адвокатові Євгенові Ніколенку довелося розв’язувати юридичну колізію. Андрія відмовлялися випустити, позаяк ... вирок ще не вступив у силу (це станеться після його розгляду Апеляційним судом). Тому знадобилася ухвала суду, яка змінила йому запобіжний захід тримання під вартою на підписку про невиїзд.

Саме про Андрія в фарсовому обвинувачувальному вироку у „справі 9 березня” написана унікальна фраза: „Косенко жестами та гаслами збуджував свавільний натовп”. Ці самі жести, через які хлопця два роки тримали за ґратами, ніхто в суді не демонстрував. Можливо, тому, що боялися збудити суддів на революцію. Одразу по виході із СІЗО Андрій погодився на інтерв’ю київському кореспондентові „Поступу” Ользі Сніцарчук.

− Андрію, кажуть, тобі важко дається адаптація після двох років ув’язнення... То як ти себе почуваєш?

− Взагалі, доволі важко приходити до тями після того, як два роки не бачив світла. Але трохи призвичаююсь. Думаю, ще кілька днів і вже можна буде цілком нормально і діяти, і думати про майбутнє. Зараз я відчуваю, що воно − в моїх руках.

− Давай повернемось до подій дворічної давності. Дехто не розуміє, чому ти та твої побратими тоді вийшли на вулиці, то проти чого ти протестував?

− Мене і тоді, і зараз не задовольняє наш президент і той режим, який він створив. Система, яка продовжує існувати в країні, взагалі не є прийнятною для людей. Ти ж сама бачиш − це все вже вичерпалось, далі терпіти вже немає як... Для мене в той час події, які відбувалися, я маю на увазі „касетний скандал”, зникнення журналіста Ґонґадзе, стали останньою краплею. І я, й інші люди вийшли на вулиці сказати, що вже досить, з нас вистачить усього цього безладу, потрібно нарешті щось змінювати. Ми йшли боротися за справедливість, порядність. Бо люди насамперед хочуть жити в країні, де процвітає злагода, добробут, а ми зараз, на жаль, дуже далеко від цього.
Те, що в нас відбувається, несила терпіти.

− Що у цей переломний день 9 березня 2001 року тебе найбільше обурило?

− Мені здалося, що у цей день все було підлаштовано для того, щоби провокувати людей. Все відбулося спонтанно, і деякі люди піддалися на ці провокації влади. Взагалі ж, у кожної людини є право покласти квіти Тарасу Григоровичу Шевченку. Хіба це нормально, що люди прийшли до пам’ятника, а там все оточено міліцією?! Або, як висловився правоохоронець Савченко у фільмі „Обличчя протесту” − „ланцюжками міліції”. Та це ж ніяк не можна було назвати „ланцюжками”! Це були великі маси правоохоронців. Мене обурило, як гарант нашої Конституції відгороджується від людей. Та він же президент, він же, навпаки, має бути з людьми! І цей день він повинен святкувати з народом, бо це − народне свято. А він ховається від людей, їде до пам’ятника манівцями. Щоб його ніхто не бачив, він прикрився міліцією. Проти нас він виставив таких самих молодих хлопців, які самі не знали, що робити. Та, на жаль, у них був наказ. Мені тоді здалося, що вони були би раді кинути свої ґумові палиці і приєднатися до народу, до його вимог...

− Як відбулося твоє затримання? Тебе, як і інших хлопців, схопили під час жахливого розгрому унсовського офісу на вулиці Димитрова?

− Та ні. Я просто йшов у районі метро „Республіканський стадіон”. У мене не було жодних визначальних пов’язок чи іншої мітингової атрибутики, одягнутий був у звичайний одяг. Та раптом і ззаду, і з усіх боків на мене почали наскакувати правоохоронці. Заламали руки, кинули в „воронок”, де вже було багато таких відловлених. Потім відвезли в РОВД, далі в спецприймальник, а 14 березня о першій ночі я вже був у СІЗО СБУ.

− Хлопці розповідають, як із них знущалися у райвідділах, з якою жорстокістю вибивали свідчення. Як було у випадку з тобою? І чому у день, коли тебе звільнили, ти відмовився відповідати журналістам на запитання, чи били тебе? До речі, ці твої слова особливо підкреслювали, прокручуючи в телевізійних новинах.

− Так, я відмовився відповідати, та я не казав, що такого не було. Просто, я не хочу про це говорити. Бо я не вважаю себе потерпілим, як ті „беркутьонки”, які безсоромно розповідали у суді над нами про свої синці та подряпини. Я не хочу бути схожим на них. Тому я вирішив − не буду жалітися.

− Добре, я не буду просити тебе порушити цей принцип. Давай поговоримо про твоє життя за ґратами...

− Розумієш, в’язниця − це як зовсім інша планета. Там своє життя. Вина чи доведена, чи ні, а жити все-одно треба. Я жив у багатьох камерах: навіть у тридцятимісній... Тож спілкувався з багатьма ув’язненими. Виявляється, у нас в країні сидить чимало людей, вина яких зовсім не доведена. Це називається „сидіти по бєспрєдєлу”. Є чимало і таких, які не можуть морально і фізично витримати те, що х ними роблять у райвідділах. Тобто там б’ють до тих пір, поки людина сама не підпише усього, що вимагають. Такі ситуації дуже типові. У мене в камері були такі люди, а були і ті, які відсиділи зо 5 років без доведення вини.

Взагалі, тюрма, в якій я перебував, просто розвалюється. Умови процвітання туберкульозу. Чому? Бо на вікнах встановлені так звані „баяни”, це такі металеві жалюзі, крізь які не проходить світло. У в’язниці на комісії періодично ходить Ніна Іванівна Карпачова, яка потім звітує, що „баянів” немає. Куди вона ходить, я не знаю...

Хоча, мабуть, Карпачову водять по давно відомому, одному і тому самому маршруту, де є кілька нормальних камер. Це єдина пристойна ділянка, але там і контингент зовсім інший. І там справді немає „баянів”. Та ці камери можна перерахувати на пальцях. Якщо ж піти у корпус на „Брєжнєвку” чи на „Столипінку” (я жив у „Катьці”), то влітку в камерах і сірник не можна запалити: страшенна вологість, духота. Лягаєш на простирадло, а коли встаєш − воно за тобою на спині тримається. Взагалі, у всій тюрмі умови такі, що немає чим і дихнути. Ось я вийшов на волю, а досі не можу нормально дихати. В камерах сморід, немає повітря, і так живуть арештанти. Можливо, деяких із них виправдають, можливо, не доведуть вини, та отакими умовами їх все-одно карають...

− Чим повинні забезпечити в’язня і що реально він отримує у тюрмі?

− Тюрма повинна забезпечити і матрацом, і горням, і білизною, та ще багато чим, але, зрозуміло, що нічого з цього арештант не отримує. До речі, на тюремному жаргоні матрац − це „скатка”, горня − „тромбон”, ложка − „весло”... У багатьох камерах всього цього дуже бракує. Тому виручають інші арештанти, які допомагають одне одному, чим можуть. І хоча в одній камері сидять зовсім різні люди, які, звичайно, не самі обирали собі сусідів, та вони намагаються порозумітися, бо мусять жити разом.

− А оці всі історії про конфлікти між арештантами − наскільки вони правдиві?

− Як правило, конфлікти − це провокації правоохоронних органів. Вони відбуваються з міліційної подачі, з тиску оперів. Відома практика, коли в камери підсаджують своїх, так би мовити, „курок”, які або випитують щось у людей, або просто підбурюють їх на конфлікти, створюють ситуації сварок. Самі ж арештанти, навпаки, завжди поділяться, підтримають, підкажуть.

− Як тюремний контингент сприймає політв’язнів?

− З повагою. Вони підтримували нас і казали: молодці, що не боїтеся режиму, не боїтеся висловлювати свої думки.

− Яким чином ув’язнені можуть дивитися телебачення чи слухати радіо?

− За те, щоби тобі передали телевізор з волі, треба офіційно заплатити 30 гривень. З недавніх пір телебачення стали дозволяти дивитися лише до 22 години. Якщо телевізор працюватиме після цього часу, то черговий пише рапорт і телевізор наступного дня забирають. З радіо дають слухати ”Хіт-FM” або „Русское радио”. До речі, платною є також передача кип’ятильника (20 гривень), вентилятора...

− А як із харчуванням? Які в тебе враження від славнозвісної тюремної „баланди”?

− Ой, от те, чим у тюрмі годують, цим аж ніяк не можна харчуватися. Такого навіть собаці не запропонуєш скуштувати. У цій „баланді” (це такий суп) іноді можна випадково, але зовсім не постійно, знайти одну картоплинку. Іноді дають макарони − вони, м’яко кажучи, дуже дивні. Взагалі, за місяць такого харчування можна легко заробити виразку. Їсти варто лише те, що передають з волі. Чесно кажучи, я ні разу не зміг з’їсти баланди. Одного разу подивився, мене одразу ж вивернуло. Якби з моєю печінкою та іншими хворобами я ще й їв запропоноване у в’язниці, то надовго мене би не вистачило.

− За час перебування в тюрмі у тебе загострилися хвороби... Гепатит − це один із наслідків ув’язнення?

− Так, до того я просто перехворів на жовтяницю. А після того, як я потрапив у в’язницю, у мене з’явився гепатит В, потім гепатит В-С, і пішло-поїхало. Печінка постійно збільшена. Мені прописували там дієту. У порівнянні з тим, що зазвичай пропонують їсти арештантам, та їжа була більш-менш нормальна.

− Певний час ти перебував у тюремній лікарні. Там справді лікують?

− Перший раз я був там два з половиною місяці. За два місяці мені жодних ліків не давали, я просто числився в лікарні. Лише коли з волі мені передали „есенціале”, то мені його покрапали... Ну, а потім мене виписали. Та не тому, що вилікували. Мене вигнали за лист, який я написав у газету „Вечірні вісті” 2 жовтня минулого року. Після того, як його надрукували, мене на судовому засіданні суддя почав питати, як я зміг відправити цей лист. Я відповів: телетайпом. На насупні його спроби дізнатися я відказував, що відіслав листа за допомогою телепортації... А потім не витримав і сам спитав головуючого суддю Воліка: хіба мій лист стосується тієї справи, яку ми зараз розглядаємо?! Наступного дня мене з речами викликали з лікарні і відвели назад у камеру.

− 9 березня цього року під Лук’янівською в’язницею відбувся масовий мітинг на підтримку політв’язнів. Чи було чути його звуки у камерах?

− У цей день у тюрмі була посилена охорона, яка ходила і на продолах. Продоли − це коридори, в яких ходять наглядачі, спостерігаючи, чим займаються арештанти. Коли йшов мітинг, то нам на повну потужність увімкнули радіо. Та все ж звуки мітингу долинали, і коли ми вийшли на прогулянку, то також було чутно.

− До речі, як відбуваються прогулянки арештантів?

− Кожного дня нас на одну годину виводили у дворики. Кожна камера, як правило, гуляє певну годину за розпорядком. Раз на тиждень − лазня. Як це все виглядає? Це не курорт, але вижити можна. Взагалі, я зрозумів, що людина така істота, яка може звикнути жити де завгодно.

− Яке враження справив на тебе суд, яким тебе та твоїх побратимів судили?

− Я дуже хотів, щоби суддя мене вилучив із зали суду, бо побачивши, як нас судять, я зрозумів, який буде вирок. Далі мені було нецікаво перебувати на судових засіданнях і псувати собі нерви. Та закон дозволяє вилучати підсудного лише за порушення порядку. Взагалі, ці судові засідання, а вони проходили кілька разів на тиждень, за винятком перерв, було тяжко винести. Нас виводили з камер о шостій ранку. Назад я потрапляв лише опівночі. Тобто зранку нас вели у „боксик” − це приміщення два на два метри без вікон. Туди в цей час напихали осіб 20-25. Страшенно накурено, не можливо дихати, а понад дві години треба було чекати на автозак, який забирав на суд. Та перед цим обшук. Хоча, що я можу вивезти з тюрми? Хіба нари... Після суду така сама процедура. Знову обшук: наголо роздягають, примушують по кілька разів присідати... Сам суд... Та це ж було наче опера, де відігрують узгоджені раніше моменти. Хтось зверху написав сценарій − і так воно все й відбувалося.

− Андрію, ти розумієш, за що ти відсидів два роки?

− Я дуже вірю, що те, що сталось зі мною і з моїми побратимами, які залишилися у тюрмі, було не марно. Що будуть якісь зміни на краще. А те, що я відсидів два роки? Ну що ж, я молодий хлопець. Людям більше дали, і вони теж сидять ні за що...

− Як гадаєш, наскільки судовим процесом над політв’язнями вдалося залякати людей?

− В Україні є мужні люди, які будуть продовжувати боротися для нашого майбутнього. Та і я сам буду робити все, що в моїх силах, бо я хочу, щоб мої діти жили в цивілізованій країні. Допоки я сидів, нічого не змінилося, „бєспрєдєл” влади так і залишився. Та я думаю, що нинішній режим у паніці, бо усвідомлює, що час його панування вичерпується. Він побачив, що очі в людей відкрилися.

Ольга СНІЦАРЧУК

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины