31 березня 2003

З Кучмою - навіки?


Коли українська редакція радіо „Свобода” одного разу після звернення Леоніда Кучми з нагоди винесення на всенародне обговорення проекту політичної реформи першою у прямому ефірі із А.Шкілем, Т. Чорноволом та М. Рудьковським розпочала це обговорювання, цікавою була реакція радіослухачів, котрим за посередництвом дзвінків запропонували визначитися: ви „за” чи „проти” запропонованої Президентом реформи? Результати півгодинного слухацького голосування були вражаючими: близько 230 „проти” і тільки 11 „за”. Чи мали змогу слухачі за кільканадцять хвилин розібратися у суті реформи? Ні. Вони й не намагалися це зробити. Бо досвід минулого десятиліття підказував: всі обіцянки Леоніда Кучми ─ це брехня. І їхній вердикт недовіри не мав жодного стосунку до „парламентсько-президентської республіки”. Він мав стосунок особисто до Леоніда Даниловича та його оточення.

Слухачі мали рацію – жодної парламентсько-президентської республіки Леонід Кучма українським громадянам не запропонував. Про жодний уряд, призначуваний парламентом, у проекті змін до Конституції не йдеться. Отож, замість обіцяного посилення й поглиблення демократії матимемо (у кращому разі) її збереження у теперішньому „доконаному” вигляді.

Почнемо з „політичної системи, що відповідає найбільш поширеній у демократичних країнах Європи парламентсько-президентській моделі” (Л.Кучма). Така модель однозначно передбачає формування уряду парламентом. Цілком. До останнього міністра. До останнього політично відповідального керівника у структурах виконавчої влади. Причому право парламенту вирішувати, чи це буде уряд більшості чи уряд меншості (коли частина депутатів посідає, так би мовити, нейтральні позиції між виконавчою владою й опозицією).

Що маємо у пропозиціях Леоніда Кучми? Президент залишає за собою право призначити трьох силових міністрів, главу МЗС, керівників СБУ, податкової адміністрації, Держкомкордону і Держмитслужби, а також голів місцевих державних адміністрацій. І якщо ці призначення мають відбуватися бодай „за поданням прем’єр-міністра України” (цілком зрозуміло, що можливий варіант − прем’єр подає, а Президент не призначає: шукайте, мовляв, інші кандидатури, вирішальне слово за мною), то припинення повноважень „силовиків” та голів місцевих держадміністрацій цілком залежатиме від ласки глави держави. Нелояльно до Президента повівся − прощайся з посадою. І жодна „парламентська більшість” тобі не допоможе. А якщо зважити, що Президент ще й призначатиме половину членів Конституційного суду (другу половину − Палата регіонів), утворюватиме та ліквідовуватиме суди, визначатиме кількість суддів у судах, здійснюватиме переведення суддів тощо, то стає зрозумілим: ідеться про безпосередній контроль глави держави за силовими структурами, вертикаллю виконавчої влади, судовою владою і, реально, самим парламентом. Адже Леонід Кучма пропонує значно розширити права Президента щодо розпуску нижньої палати майбутнього парламенту. В тому числі – й у разі незформування парламентської більшості.
Європейська практика знає зовсім інші підстави розпуску парламенту: якщо той не може сформувати уряд. Спершу Президент пропонує сформувати уряд лідеру партії (коаліції), що здобула найбільше голосів на виборах; потім – другому за чергою; третьому; і коли вже список лідерів фракцій вичерпаний, парламент опиняється перед загрозою розпуску. Якщо ж врахувати, що Кучма запропонував увести до Конституції норму про пряму дію рішень всенародних референдумів, і зважити на здатність силових міністрів укупі з керівниками місцевих адміністрацій ревно виконувати будь-яку волю Президента (згадайте 16 квітня 2000 року), то висновок буде сумним: парламент остаточно має стати таким собі партгоспактивом, відповідальним за стан економіки перед виборцями України, офірним цапом, а глава держави − повноважним „хазяїном”, непідзвітним нікому. Це як ЦК КПРС, − усім керує, всіх призначає і ні за що не відповідає.

Цю думку підтверджує й те, Що Леонід Кучма у своєму проекті змін до Конституції України з якогось дива „забув” виписати місце, функції і повноваження своєї власної адміністрації, котра вже зараз успішно виконує функції колишнього ЦК, хіба що є менш демократичною, ніж вищий комуністичний орган часів Шелеста-Щербицького. Обійшов Кучма й питання щодо держсекретарів міністерств і відомств, котрі, очевидно, й надалі мусять залишатися його комісарами при уряді.
Я вже не торкаюсь питання щодо обіцяного Президентом зняття суперечностей між функціями органів влади; неможливо уявити більшу плутанину, ніж її створять запропоновані обсяги повноважень для кожної з палат двопалатного парламенту. До речі: якщо нижня палата має зватися „Державними зборами”, то чому верхня − „Палата регіонів”? Чому регіони мають вищість над державою? У Великій Британії нижня палата − це палата громад, у Франції − Національні збори, але Президента і його адміністрацію, очевидно, просто тіпає від слів „нація” і „громадянин”...

Тепер логічне питання: а навіщо Леонідові Кучмі ця реформа?
У кожному разі, не для того, щоб урізати повноваження своєму наступникові; як ми бачили, ці повноваження не зменшуються, якщо не збільшуються.
Вважаю, що тут нема чого довго гадати − для продовження власного перебування на посаді.

Технологія дуже проста: якщо Верховна Рада десь до травня не вносить запропоновані Кучмою зміни до Конституції, то він впроваджує частину з них власним указом з посиланням не результати „всенародного референдуму” 2000 року. Не випадково у своїх пропозиціях щодо змін до Основного Закону Леонід Кучма оминув статтю 80 − про депутатську недоторканість. Це − своєрідна морквина перед носом депутатів: ухвалите увесь комплекс пропонованих мною змін − недоторканість буде при вас, не ухвалите − скасую цю недоторканість, і тоді... Отже, буде ухвалений комплекс змін до Конституції Верховною Радою чи ні, а право проводити референдум з безпосередньою реалізацією його результатів Леонід Кучма, дуже вірогідно, таки отримає.

І тоді проводиться всенародне голосування з одного-єдиного питання: ”Чи підтримуєте ви ідею пожиттєвого перебування Леоніда Кучми на посаді Президента України?”.

Враховуючи технологію „організації” референдумів, відпрацьовану у 2000 році, можна не сумніватися: більшість буде „за”, як би не дивувалися з цього соціологи (у квітні 2000-го вони теж не вірили очам своїм, побачивши колосальні розбіжності між даними своїх опитувань і результатами „всенародного референдуму”).

Отже, і виборів, на яких будь-який „спадкоємець Леоніда Даниловича, найшвидше, ганебно провалиться, не буде, і високий рейтинг Ющенка можна буде хіба що повісити на двері його штабу. А „Кучма-3” зможе проводити свої „демократичні реформи” до скону. Власного чи країни.

До речі, є ще одне підтвердження цієї гіпотези. Леонід Кучма у Москві 23 лютого, як відомо, зробив спільну заяву з Александром Лукашенкою, Нурсултаном Назарбаєвим та Владіміром Путіним про намір створити Організацію регіональної інтеграції на базі єдиного економічного простору Білорусі, Казахстану, Росії та України. Якщо відносно політичних режимів двох країн-учасниць нової угоди у світовій політичній науці сумнівів немає − йдеться про авторитарні режими Лукашенка і Назарбаєва, − то щодо російського владного режиму існують різні думки. Втім, мабуть, найкраще (але не зовсім певно) схарактеризував його сам Путін − „керована демократія”. Президент Росії, очевидно із властивої йому ленінської скромності, не додав − керована ним особисто.

І Білорусь, і Казахстан мають уже великий досвід всенародних референдумів та змін до Конституцій, що продовжили ледь не до нескінченності термін повноважень глав цих держав. Що ж стосується Російської Федерації, то знаний московський ліберальний тижневик „Новое время” пише, що наразі головним завданням „партії влади” у цій країні є здобуття беззастережно лояльними до президента Путіна політичними силами, насамперед блоком „Единая Россия”, конституційної більшості у Державній Думі на виборах наприкінці цього року. Навіщо? За інформацією „Нового времени”, задля внесення змін до Основного Закону, − щоби ці зміни дали можливість Владіміру Владіміровичу Путіну у перспективі балотуватися на третій президентський термін, а на додачу ще й перебувати на посаді не п’ять, як зараз, а сім років. Тобто бути на престолі до 2018 року. Іншими словами, Україна вступає в союз з державами, де, як бачимо, не політики керують Конституцією, а Конституцію переписують під провідних політиків. Отож охочих передати Леонідові Кучмі „передовий досвід” квазідемократичних дій вистачатиме, а переймати такий досвід наш „ґарант”, як відомо, вміє добре.

Але чи винесе Україна довічне ув’язнення в президентському кабінеті свого улюбленого сина Леоніда Даниловича Кучми?

Сергій Чалий

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!