6 квітня 2003

“...З тавром країни, де є політичні в’язні”


Через дванадцять років після здобуття незалежності України у нас все ще є політичні в’язні. Ми не далеко відійшли від комуністичних тоталітарних часів – проголосити цей факт зібралися організатори благодійного концерту “Від двох до п’яти”, що проводився на підтримку новітніх українських політв’язнів у приміщенні Спілки письменників України 13 березня 2003 року. Організаторами виступили Інститут «Республіка», редакція газети «Грані» та Інтернет-видання «Майдан». Підтримати ув’язнених хлопців прийшли гурти “Рутенія” та “Мертвий Півень”, поети Павло Вольвач та дисидент, багаторічний політв’язень радянських часів Євген Сверстюк.

На превеликий жаль, ця благодійна акція збіглася із сумною для всіх патріотичних сил звісткою – померла пані Слава Стецько. Тому вечір почався із хвилини мовчання на вшанування її світлої пам’яті.
Продовжив його Володимир Чемерис, наголошуючи на тому, що “Україна живе з тавром країни, де є політичні в’язні”. Ідею проведення цього концерту він пояснив так: “Коли когось із учасників “Народної волі” забирали до в’язниці, коли вони ставали політичними в’язнями Російської імперії, їхні друзі на волі боролися за їх визволення всіма можливими способами, у тому числі і організацією благодійних концертів.”

Про мету даної акції пан Чемерис сказав: “Ми цією акцією хочемо не тільки зібрати благодійні пожертви на користь тих хлопців, які за свою громадянську позицію знаходяться зараз у в’язниці, хоча ця вона їм дуже потрібна, зокрема тому, що Ігор Мазур-Тополя хворий на туберкульоз, тому, що багато з них і досі виліковуються від тих ран, які отримали 9-го березня. Головною метою нашої сьогоднішньої акції є показати, що ми не забуваємо про хлопців, і що ми будемо продовжувати боротися за їх визволення, аж поки вони не опиняться на волі. Ми сьогодні мусимо показати, що люди, заарештовані 9-го березня 2001 року є саме політичними в’язнями, а не кримінальними, як це хоче показати офіціоз. Політичними тому, що вони брали участь у демонстрації з явно політичними гаслами, тому, що 9-го березня і на вулиці Димитрова, і на Київському вокзалі затримували людей за те, що вони говорили українською мовою, мали національну символіку, за те, що вони мали хустинки з написом “Правди!”, що на них були значки з символікою опозиційних партій. Звичайно, нам намагаються подати події 9-го березня, як просту бійку. Але хлопці виконували свій громадянський обов’язок.”

Також пан Чемерис зазначив, що з-поміж усіх, до кого вони зверталися з проханням надати приміщення для проведення цієї акції, погодилася лише Спілка письменників України. Щоправда, це питання остаточно вирішувалося вже в останні дні і тому не встигли зробити промоушн концерту, аби залучити більше людей. Проте, як вважає пан Чемерис, головне не кількість присутніх, а те, що у масмедійний обіг увійде термін “політичні в’язні” і це деякою мірою зруйнує той стереотип, який нав’язує офіційна влада та преса.
Знаковою особою цього вечора був Євген Сверстюк, політв’язень радянських часів, який мав своєю присутністю засвідчити зв’язок поколінь, сумну правду про те, що у нас система лишилася стара, яка дозволяє утримувати людей у в’язниці за виявлення своєї громадянської позиції.

Ось що про це сказав Євген Сверстюк. “Я прийшов сьогодні не як поет, а просто як людина, яка хоче віддати шану тим хлопцям, які тримають з гідністю свою громадянську позицію і розплачуються за неї. Можна по-різному її відстоювати, і якщо брати в руки каміння – то у них більше каміння, у них голови чавунні і проти цього не попреш. Але молодь чогось варта тільки тоді, коли вона протестує. І молодь перед президентськими виборами повинна пояснювати, що і в чорта багато грошей, а в болоті сидить, щоби люди поверталися до якихось цінностей та трималися один одного.”

Підтримати новітніх політв’язнів прийшов ще один поет – Павло Вольвач. “Ці півтора десятки хлопців яскраво довели, що ми таки козацька нація, хай це пафосно звучить, але вони довели, що не всі перетворились на свинопасів.

Це не гра, це справжність – і за це їх можна поважати. Бо грати можна де завгодно, але не у в’язниці, не на нарах. Грати можна у Верховній Раді, у Спілці письменників, у затишних телестудіях – як це і робиться з успіхом. А щоб піти за ґрати – потрібна мужність – і вони це довели.

Так, їм можна закинути якийсь екстремізм – що теж успішно робиться. Бо навпроти них стояли такі ж українські хлопці, тільки у міліцейській формі, діти таких же батьків, які роками не отримують заробітню плату і ледь зводять кінці з кінцями.

Але, по-перше, давати по 5 років за вибитий палець і кілька синців – це якось неадекватно... А, по-друге, хіба не такий екстремізм ми бачимо з іншого боку, і то у незмірно більших масштабах. Нас уже не 52 мільйони, а 48. Хіба ж це не екстремізм? Сім з половиною мільйонів найактивнішого елементу – на трудовій еміґрації.

Ці хлопці – це той український народ, який висловив своє слово протесту. Це голос тих, хто перестав мовчати.”

Музиканти ж, як то годиться, більше співали, ніж говорили. Проте, все ж сказали і своє слово.

Анатолій Сухий, соліст гурту “Рутенія”: “Я пишаюся, що у нас у країни є такі люди, які можуть виступити на свій захист. Бо вони здорові тілом і духом. Свій виступ я хочу присвятити їм і всім поколінням, які будували безсмертну Україну, яка так чи інакше є. Я це знаю.”

“Мертвий Півень” запевнив, що вони “не могли тут не бути” і що, коли посадять тих, хто знаходиться за тією ж адресою за кількадесят метрів (по вул. Банковій), то для них ніхто співати не буде.

Наступного дня, 14 березня, було випущено Андрія Косенка – одного із тих хлопців, яких затримали два роки тому. Він відбув свій термін і попри бажання деяких осіб, утримувати його і далі під вартою більше не могли. Тому замінили запобіжний захід підпискою про невиїзд.

Одразу по виході з в’язниці з Андрієм зустрілися народні депутати Юлія Тимошенко, Олександр Турчинов та Андрій Шкіль. А далі – журналісти, які ставили багато запитань. Андрій був стриманий і небагатослівний, тому і нічого сенсаційного довідатися від нього не вдалося. Могла скластися думка, що він боїться говорити, аби не сказати щось “не так”, що він заляканий чи зламаний. Проте, при особистому знайомстві стає зрозумілим, що він є людиною стриманою і досить замкнутою – як той, що провів два роки за ґратами, відгороджений не те що від життя, але й від сонячного світла. Він ні на що не нарікає і стверджує, що є вільною людиною – а це найголовніше. Каже, що хлопці, які лишилися, тримаються мужньо, не падають духом. Наступні п’ятеро з них мають вийти на волю 23 – 25-го березня. Інші ж будуть чекати апеляційного процесу. Хоча як не парадоксально це може здаватися, але, фактично, вирок суду і досі не вступив у дію, а хлопці знаходяться два роки під слідством. Тому, ув’язнення є не мірою покарання, а застережним заходом.

Коли у Андрія запитали, як змінилися його погляди після в’язниці, він відповів, що вони не змінилися, а переросли у переконання подальшої праці. А ще сказав, що якби знову була подібна акція, то взяв би у ній участь.


Людмила Юрченко, "Шлях Перемоги"

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины