8 квітня 2003

Що суд прийдешній нам готує?


“Справа 9 березня”: що, де і коли

Вже відомо, що апеляційний розгляд скарги на вирок, винесений учасникам подій 9 березня (про зміст якого “УМ” докладно писала), призначено на 24 квітня цього року. Перше питання, яке постане перед суддівською колегією Апеляційного суду Києва, полягає в доцільності проведення судового слідства. Якщо згаданій процедурі буде сказано “так”, то це, швидше за все, означатиме доволі довгий судовий процес. Адже засідання у “справі 9 березня”, яку розглядав Голосіївський місцевий суд столиці в орендованому для цього кінотеатрі “Загреб”, тривали рік і три місяці. Саме стільки часу забрали покази підсудних, допити потерпілих та свідків, вивчення речових доказів, тобто все, що охоплюється поняттям “судове слідство”.

Важко спрогнозувати, чи повторюватиме Апеляційний суд подібний шлях. Але не менш складно уявити собі, що його судді свідомо затягуватимуть процес, особливо враховуючи всі ті зовнішні “дороговкази”, які донедавна супроводжували слухання “унсовської” справи. Йдеться і про наплив преси біля “Загребу”, і про пікети під його стінами, і про міліцейський кордон, який стримував бажаючих проникнути всередину. Погодьтеся: такі ці “арабески” навколо кінотеатру достатньо попсували владі нерви, і це при тому, що загублений в нетрях київських околиць “Загреб” – аж ніяк не Апеляційний суд, розміщений в самому серці туристичного Києва – між Софіївською та Михайлівською площами.

Зрозуміло, що й під час другого, апеляційного “туру” “справи 9 березня” клітка з підсудними, а також увесь їхній супровід можуть бути відправлені десь галасвіта, аби подалі від центру міста. Але розглянемо краще таке питання: як розгортатимуться події, якщо судове слідство не буде призначене? В цьому випадку апеляційний розгляд справи, скоріше за все, пройде у стислі строки і завершиться вердиктом, який або затвердить вирок суду першої інстанції, або внесе в нього певні корективи. Зрозуміло, що саме на останнє (оскільки про повне виправдання підсудних за нинішніх умов мова взагалі не йде) розраховують сьогодні і політв’язні, і їхні близькі та адвокати. Хоча для перших актуальнішим, можливо, зараз є інше – як дожити (в буквальному сенсі слова) до того знаменного дня, коли їхні долі будуть вдруге поставлені Фемідою на кін.

“Подымались как к обедне ранней, по столице одичалой шли…”

Свого часу Анна Ахматова почала свій “Реквієм” – поему про криваві сталінські роки – зі згадки про розмову, що відбулася між нею та незнайомою жінкою під час стояння в тюремних чергах. Жінка, “прокинувшись від властивого нам всім заціпеніння, запитала мене на вухо (там всі говорили пошепки): “А ви можете це все описати?”. – І я сказала: “Можу…” Мій мізерний досвід перебування в тюремній черзі (здійснений задля кращого розуміння предмету, про який пишеш) виявився хоч і не вирішальною, але й не марною складовою можливості “описати це все”. Щоправда, знадобилося також спілкування з рідними “учасників безчинствуючого натовпу”, розмови з їхніми захисниками і навіть з начальством Лук’янівського СІЗО, де утримуються політв’язні.

Якщо ж почати з черги, яка щоранку видовжується під стінами слідчого ізолятору і невпинно росте до обіду (коли о другій годині тюремна брама починає пропускати бажаючих отримати побачення), то слово “заціпеніння” по відношенню до людей, які там стоять – найвлучніше визначення. Розмови ж у більшості випадків не ведуться жодні – ані пошепки, ані вголос – кожний з головою занурений у власні переживання. Перекидаються словами хіба що знайомі одна одній жінки (бо черга здебільшого “жіноча”, і навіть так – “материнська”, з чого напрошується висновок, що за ґратами чимало людей молодого віку, ще не одружених). Єдине, що часто лунає в повітрі – це питання: “Котра година?”. Бо очікування тягнеться надзвичайно виснажливо, і, крім того, той, хто не потрапив у першу двадцятку (хай навіть і став у чергу о шостій ранку) постійно зважує свої шанси на те, чи встигне він отримати побачення.

З чужих оповідок (оскільки безпосередньо на територію СІЗО потрапляють лише з дозволом на побачення) постає картина того, як відбувається нарешті вистраждана зустріч. Спочатку – напружене виглядання “своїх” з-поміж тих, кого веде конвой, потім – радість, що спалахує назустріч рідним, а на звершення – нерідко сльози, особливо тоді, коли лунає знущальне “Прощайтесь і додому!” (себто по камерах). Про те, як там “вдома” (читай: за ґратами) на побаченнях не дуже люблять розповідати, переважно цікавляться домом справжнім, залишеними в ньому дітьми. Та й дійсно, чи варто підіймати завісу тюремного животіння перед рідними, які ще не відігрілися і не дали спочинок ногам після багатогодинної варти перед входом до СІЗО? А втім, і в тамтешньому побуті є свої відтінки. Але не в тому випадку, коли йдеться про засуджених по “справі 9 березня”.

“Відверто кажу: такого лікування на свободі ви не отримуєте”

Ці слова не з рекламного ролика “Відвідайте нашу тюрму!”, ці слова належать Уповноваженому Верховної Ради з прав людині Нині Карпачовій. Мені в телефонну слухавку чутно, як Ніна Іванівна шарудить якимись паперами і цитує вголос: “Так, у Мазура туберкульоз, уражена верхівка правої легені. Але є розсмоктування… Ага, у Зайченка грижа. Але здебільшого там емоційні проблеми… Хто ще цікавить? Самофалов? Так, і в нього проблеми. Але відверто вам кажу, що на свободі він такого лікування не отримав би”. Якщо вже пішла така “відверта” розмова, то, між нами, дівчатами, признайтеся, Ніно Іванівно, коли вам щось болить, то чи не стукаєте ви, бува, до Лук’янівського СІЗО? Невже там над дверима непомічена мною “Квісісана” старовинних ескулапів, знак “Тут виліковують”?

А Ніна Іванівна тим часом править своєї: “У Самофалова були наші представники, і він їм письмово підтвердив, що претензій у нього немає”. “Але, можливо, на нього тиснули, хоча б те саме тюремне начальство, від якого він цілком залежить?” – припускаю я. Карпачова переадресує моє питання іншій особі, яка з граційністю рояля в кущах вкочується в розмову зі своїм бадьорим “Ніякого тиску!”. “Ну, ви чули відповідь? До мене ніхто не звертався з жодними претензіями. А Ляхович навіть просив переказати Ніні Іванівні свою вдячність”, -говорить про себе в третій особі Карпачова.

А ось інші голоси, назбирані в диктофоні. “Руслан знаходиться в камері на 26 чоловік, близько місяця чекає, поки прийде хірург, - говорить дружина Руслана Зайченка, Віра. - Два тижні він чекав на терапевта. Так, приходив представник Карпачової, здається, до нього викликали і Мазура”. “Нічого ця зустріч не дала, - продовжує розмову мама Ігоря Мазура, Ніна Якимівна. - Бачилася з сином я давно, тоді виглядав він нібито краще, але, щоб все з’ясувати, потрібні рентгенівські знімки, яких не роблять. Знаю, що в нього було запалення легенів”. І це на додачу до туберкульозу, який у Мазура на тій стадії, коли ще є можливим медикаментозне лікування. Але починати треба негайно і протягом щонайменше шести місяців суворо дотримуватися режиму прийняття ліків. Та чи буде хтось за цим слідкувати в умовах тюремної лікарні? “Де гарантія, що ліки будуть видаватися Мазуру увесь цей час?” – запитує його адвокат Євген Ніколенко.

Жодних гарантій, зрозуміло, немає. Тим більше, що після рішення, яке прийме Апеляційний суд, вирок вважатиметься таким, що вступив у законну силу. Це не виключає його оскарження в подальшому (вже на рівні Верховного Суду), але для засуджених “законна сила” вироку може означати відправлення їх для відбуття покарання в “місця не такі далекі”. То якою в контексті цього буде подальша доля Ігоря Мазура, який потребує нагляду таких лікарів, що наближаються до ліжка хворого частіше, ніж раз на місяць? І що чекатиме на Руслана Зайченка, котрого одного разу вже невдало прооперували в умовах СІЗО? Навряд чи його суто “емоційні проблеми” спричинили необхідність хірургічного втручання, чи не так, Ніно Іванівно? Важко визначити, до кого з політв’язнів ставлення є найбільш бездушним. Можливо, претендентом на це є Станіслав Самофалов, який має вийти на волю наприкінці травня, але термінової операції потребує вже зараз.

Намагання донести все це до відома Ніни Карпачової озивалося луною її “одкровень” на кшталт зацитованих вище. Що ж, “кожному своє” – так, здається, було написано на брамі Освенціма? В’язням – ніжити на нарах свої хвороби, Уповноваженому з прав людини – готуватися до переобрання на черговий строк. (Термін повноважень Карпачової добігає кінця 14 квітня, а 15-го вона представить у Верховній Раді свій річний звіт, повідомили “УМ” в її апараті). А між тим, “стан здоров’я у більшості політв’язнів є негативним. Хто на нього не скаржиться, той просто рахує дні до виходу”, - говорить народний депутат України і колишній в’язень Лук’янівки Андрій Шкіль. Знадобилися два депутатські запити Шкіля і два місяці очікування для того, щоб Ігор Мазур зміг дістати фахову консультацію в Інституті пульмонології, повідомляє адвокат Ніколенко. Після чого Мазура знову зустріли тюремні стіни, за якими, як ми вже знаємо, догляд кращий, ніж у спеціалізованому медичному закладі.

У той самий час Станіславу Самофалову вдалося привернути увагу до своїх проблем зі здоров’ям лише після того, як він оголосив голодування, до якого приєдналися іще декілька політв’язнів. Цей факт в розмові зі мною категорично спростовували і Ніна Карпачова, і начальник Лук’янівського СІЗО Іван Скоробогач. Ніна Іванівна вилаяла на всі заставки того, хто першим “поширив ці неправдиві відомості в Інтернеті” (хоча мої джерела інформації мають зовсім інше походження). Тоді як Скоробогач розіграв задушевну бесіду двох посвячених у велику тайну: “Та ніхто там не голодує, і я це знаю, і ви це знаєте”. Ми ж, мовляв, свої люди (від чого я поквапилась відхреститися), і добре розуміємо, хто і навіщо закрутив цю веремію. Однак я схильна думати, що саме голодування Самофалова, яке особисто у мене не викликає сумнівів, і поклало край ігноруванню його вимог. Днями його перевели до тюремного стаціонару, де вже знаходиться Ігор Мазур, повідомив адвокат Євген Ніколенко.

Майже за Портосом: б’ю тому, що б’ю

Між тим, самим лише ненаданням належної медичної допомоги “принади” тюремного життя не обмежуються. “Багато в світі є того, що вашій філософії й не снилось…” Приміром, перманентні обшуки, які закінчуються вилученням у в’язнів предметів, дозволених по закону, заборона листування та передач, “буц-команди”... “Напередодні апеляційного розгляду справи умови для політв”язнів створюються найгірші, - розповідає Андрій Шкіль. - Неодноразово вже вривалися до камер, де сидять наші хлопці, так звані “буц-команди”, тобто структури, які займаються силовим вирішенням питань в тюрмі. Вони заходять, б’ють, кого бачать, і йдуть собі. Навіщо? А так: бити заради бити – щоб залякати, “заспокоїти”. Такого раніше не було, ніхто не наважувався. Плюс до цього заборона на листування, на передачі. Репресії в Лук’янівці проти політв’язнів стали звичним явищем. Як тільки перестали забороняти передачі, стали забороняти листування, перестали забороняти листування, почали заганяти “буц-команди”, тобто використовують по черзі весь арсенал”.

Незвичне для себе словосполучення я чую і з вуст адвоката Ніколенка. Його підзахисний, Сергій Гальчик, постраждав від “роботи” “буц-команди” і “описав в листі до Карпачової, як його били”. Говорячи з Ніною Іванівною, я, безумовно, поцікавилася надходженням до неї подібних скарг. І поки вона переконувала мене, що “жодних звернень не було. Є претензії – будь ласка, нехай пишуть”, в голові крутилася фраза зі старого анекдоту: “А того листа, в якому ти просиш грошей, я не отримував”… А невдовзі по цій розмові з’ясувалося, що й пам’ять начальника Лук’янівського СІЗО – суцільна табула раса. Іван Скоробогач, нині полковник МВС, а в скороминущі роки молодості – конвоїр (за тюремним сленгом людина цієї професії зветься “вертухай”) не пригадав жодного випадку “позастатутної” поведінки його підлеглих по відношенню до в’язнів. Словом, і на стаді заблуканих та загратованих овець, і на їхніх тюремних пастирях спочиває у Лук’янівському ізоляторі благодать Божа.

Здається мені, що ще дуже нескоро, не на нашому віку, запрацюють ті зміни до законодавства, які обіцяють різновеликі неприємності всім, хто відмовляє пресі у наданні інформації або підносить її під власним, м’яко кажучи, неправдивим соусом. А так хотілося б хоч одним оком глянути, як чиновник, покрививши душею, прожогом кидається до дзеркала, щоб пересвідчитись, чи не виріс його ніс, чи не проступило на обличчі інше тавро, а потім ще довго відходить від переляку і зарікається когось обманювати наперед.

* * *

Отже, чотирнадцять засуджених у “справі 9 березня” чекають на апеляційний перегляд висунутих проти них звинувачень. Чим би не скінчився такий перегляд, до звільненого нещодавно Андрія Косенка зовсім скоро мають приєднатися ще три в’язня – у Станіслава Самофалова, Олега Селеги та Володимира Павлюка дворічний термін ув’язнення добігає кінця в травні. Решта політв’язнів відбуватиме значно довше покарання або ж віддасть належне справедливості та незалежності київського Апеляційного суду. Сподіватися залишається тільки на це, а також на суспільну небайдужість та активність політикуму і юридичної громадськості. Втім, дехто вже зараз заявляє про свою відсторонену позицію, приміром, Ніна Карпачова відкидає можливість її звернення до суду із закликом винести неупереджене рішення по даній справі – такий крок, на її думку, створюватиме прецедент тиску з боку Уповноваженого з прав людини на судові органи.

Не складає рук колишній “колега” ув’язнених по Лук’янівському СІЗО Андрій Шкіль. За його ініціативою 9 березня був організований похід опозиційних сил до стін слідчого ізолятора, а питання про те, яким чином належить вшанувати політв’язнів, підіймалося ним ще на об’єднаному з’їзді опозиції. “Як депутат я намагаюся зробити все, - говорить Андрій, - але за даних обставин можу зробити дуже мало. Зробити щось реальне може влада, але вона належить наших ворогам”. Наскільки почуватиметься владою, вільною від зовнішнього втручання, Апеляційний суд Києва, покаже 24 квітня.

Наталія ЛЕБІДЬ "Україна Молода"

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!