13 квітня 2003

Про Тараса...


8 квітня в Іракові загинув український журналіст, телеоператор агентства "Рейтер" Тарас Процюк. Загинув не випадково, не під килимовим бомбардуванням, чи від сліпої кулі, його було вбито, розстріляно.

Це сталося в ту мить, коли Тарас з чотирнадцятого поверху готелю „Палестина”, знімав американську танкову колону, яка переходила річку Тиґр. Раптово танк Abrams розвернув своє жерло у бік готелю і стрілив. Військові знали, що там перебувають журналісти, однак, як пояснив командир 3-ї механізованої дивізії армії США, „це був вогонь у відповідь, бо в будинку „працював” іракський снайпер”. Брехливість американський військовиків, потверджує останнє відео Тараса.

Коли колеги, після вибуху кинулися на балкон, Тарас лежав у калюжі крові вже непритомний, а біля нього неушкоджена камера знімала небо. На камері знятий танк і чути фатальний постріл, натомність жодного пострілу з боку „Палестини” камера Тараса не зафіксувала. До речі, це вже друга атака американців на готель з журналістами. Організація „Репортери без кордонів” розповсюдила заяву, в якій називає вбивство журналістів військовим злочином і заявляє, що журналісти були обстріляні навмисне.

Україна лишилася без найкращого фахівця в екстремальному відео. Тарас був на всіх військових конфліктах з початку 90-тих років: Придністров’я, Грузія, Чечня, Нагірний Карабах, Югославія, Афганістан, Палестина. Знімав він пуч у Москві й виступи опозиції в Києві. Його можна побачити в архівному відео подій 9 березня 2001 року біля Адміністрації президента, де він провадив зйомку з хисткого червоного парканчика, який відділяв „Беркут” від опозиції. Завдяки таким майже акробатичним трюкам саме йому належать найкращі кадри...

***

З Тарасом мені довелося познайомитися в один з найнебезпечніших днів мого життя – 9 березня 2001. Це сталося ввечері біля штабу УНА-УНСО на вулиці Димитрова, де розлючені беркутівці цинічно і грубо затримували учасників опозиційних виступів біля пам’ятника Шевченка та Адміністрації Президента. В якийсь момент, я користуючись безладом втекла з автобусу із затриманими унсовцями, в свою чергу знімальна група Рейтеру вирвалася з іншого автобусу аналогічного за призначенням, куди її намагалися запхати розпалені в бою правоохоронці, їм було до лампочки посвідчення журналістів і телекамери.
Так ми і зустрілися: я стояла серед вулиці безпорадно розглядаючись по сторонах, де навколо десятки людей у сірих одностроях когось тягли, когось били, і рейтерівці, які вирулювали на своїй машині. Мене зі здивуванням вгледів один з них – однокурсник Сергій Каразій. Машина пригальмувала і мене втягнули в салон. „Давай швидше. Тікаймо!”, – з ноткою захоплення в голосі, сказав журналіст за кермом і на найвищій швидкості ми виривалися з території оточеної „Беркутом”. Відчувалося, що в екстремальних ситуаціях, ця людина почувається, як риба в воді. Це одразу впадало в очі, таких можна на пальцях перелічити, які в небезпеці замість розгубленості і страху, відчувають дивний підйом сил і швидкість думки. Я собі, якось зразу відмітила, що мабуть він звик працювати в гарячих точках.

„Це Тарас, – відрекомендував мені його Сергій, коли ми благополучно прибули до офісу Рейтера, – Передаю тебе під його опіку, бо мені їхати у відрядження. Він допоможе в усьому.”

Справді, ніхто у ті важкі для мене дні не допоміг так, як Тарас, я могла до нього звернутися і вдень і вночі й жодного разу він не відмовив в проханні. Тоді, ввечері 9 березня було затримано майже все керівництво УНА-УНСО, фактично, я, як прес-секретар організації, була єдиним свідком подій на Димитрова, яка могла дати інформацію про долю унсовців, однак не було технічних можливостей – офіс розгромлено, під моїм будинком чергував „Беркут”. Тоді всі технічні проблеми перебрав на себе Тарас. Я завдячую Тарасові, що була проведена міні-прес конференція на офісі Рейтеру, й іноземні телеканали разом із деякими українськими оприлюднили правдиву інформацію про масові затримання і побиття учасників опозиційних акцій, в першу чергу унсовців, долю яких найретельніше замовчували ЗМІ та лідери опозиції. Я завдячую Тарасові за звільнення з Ленінградського райвідділу міліції голови УНА-УНСО Андрія Шкіля, і ще десятка унсовців. Присутність журналістів не дала „Беркутівцям” розігнати пікетування й примусила суддю визнати невинними опозиціонерів, яких згідно протоколів затримання абсурдно звинувачували в брудній лайці біля Адміністрації Президента. Я завдячую Тарасові, що світ дізнався про кількадесят людей, які після спілкування з міліцією в райвідділах, потрапили в лікарню швидкої допомоги з тяжкими травмами і змогли підлікуватися перед тим, як знову потрапити за ґрати. Я вдячна Тарасу за чудову відеозйомку подій 9 березня і просту людську підтримку.

Тоді, після 9 березня, коли ще протягом кількох тижнів продовжувались арешти моїх друзів, і кожен проведений на свободі день здавався здобутком, ніхто так морально не підтримав, як Тарас. Він час від часу разом з іншими журналістами –його друзями, під’їздив до мене, щоб дізнатися останню інформацію. „Тримайся, Таню. Коли тебе заарештують, ми такий шум піднімемо, що все буде нормально. А, коли тебе звільнять, я обіцяю великий букет червоних троянд. Вийде чудова телевізійна картинка, коли ти з цим букетом виходитимеш з воріт в’язниці”, – жартував Тарас. Я в свою чергу, якщо все вдало завершиться, запрошувала його на каву.

Так він чомусь і запам’ятався: розкуйовджене волосся, блиск в очах й букет червоних троянд. Слава Богу, троянди так і не знадобились, нажаль не сходили ми і на каву. Хоча тоді в мене завершилось все добре, однак Тарас спішно від’їхав до Варшави. Від того часу ми більше не бачились. Ніколи вже і не побачимося...

Чомусь згадуються слова Ернеста Гемінгвея: „Першими помирають найкращі. Життя вбиває наймужніших, найдобріших, найніжніших. А якщо ти не перше, не друге, не третє, можеш бути впевнений, що воно вб’є і тебе, однак не скоро, без особливого поспіху.” Це дуже влучно і дуже про Тараса, наймужніший, найдобріший, найщиріший і завжди готовий прийти на допомогу. Ці слова про нього можуть сказати сотні людей. „О, Тарас з Рейтеру! Ми знаємо Тараса!”, – такі вигуки захоплення мені не раз доводилось чути, ще за його життя.

Нажаль слова письменника не лише про Тараса. Тоді, після дев’ятого, я написала мамі короткий перелік людей з телефонами, яким потрібно повідомити про мене, коли щось трапиться, і вони допоможуть. Мама донедавна зберігала цей список в своєму нотатнику. Нещодавно вона звідти викреслили Сергія Набоку, потім Тараса Процюка, а третім став Олександр Кривенко. Тепер вона його порвала...

Тетяна Чорновіл

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!