5 червня 2003

Серед білого журналістського Дня


або роздуми, викликані 6 червня – “цеховим святом” працівників мас-медіа

Між святом, що лише настає, та святом, яке вже є, перевагу без коливань віддаю першому. Миліше якось все те, що ДО, ПЕРЕД подією – її передчуття, її наближення, її кроки на порозі. Те ж, що ПІСЛЯ, завжди відбивається трохи смутком, трохи мізерністю отриманого (надто як порівняти з очікуваним). Приміром, веселу передноворічну суєту (невимушену, тому й веселу!) ні за що в світі не проміняю на перші січневі дні, коли вже в силу традиції чи звички, в силу наданих державою вихідних (хоч-не-хоч, відпрацьовуй усміхненою фізіономією) від кожного вимагається набір стандартних привітань-поздоровлень, радісна міна та ентузіазм в розповідях про те, як воно святкувалося…

Втім, День журналіста – не Новий рік, який з дитинства увійшов у кров та плоть сподіваннями на щось казково-прекрасне. Тому й дні “звичайні”, які передують Дню з великої літери, нічим особливим серце не хвилюють, на небуденні очікування не налаштовують. Що, звісно, тільки накраще – менше емоцій, більше тверезості, нуль розчарувань. Саме час згадати про те, задля чого подібні дні (космонавта-шахтаря-митника-прикордонника-податківця) започатковувалися і будуть започатковуватися, задля рапорта про “трудові звершення”, відстояну вахту, про досягнення в роботі та її безперечну необхідність. (Так, ніби питання: “Заради чого я роблю те, що роблю”, можна спокійнісінько увібгати в один день, а потім абсолютно бездумно продовжувати орати свою ниву).

І все таки, не зраджуючи цей торований шлях, відкладемо в бік серйозніші справи (як і годиться, свято ж як-ні-як!) та помедитуємо над такими питаннями: якою є сучасна українська журналістика, що зробило її саме такою та як всім нам виживати надалі. А у співрозмовники візьмемо людину від преси та людину від влади (влади законодавчої, себто народного депутата). Отже,

Запитання перше: що сьогодні відбувається з українською журналістикою та якою вона, власне, є?

З головним редактором тижневика “Дзеркало тижня” Володимиром МОСТОВИМ розмова на цю тему почалася приблизно так:

- Пане Володимире, а журналістам взагалі потрібен день журналіста? Що ми всі мусимо робити в цей день?

День такий, звичайно, потрібен. Хоча наявність такої кількості “днів” і свят дещо й дратує, але ж це таке “цехове” свято, з тих, що здавна відзначаються. А потрібно воно хоча б для того, щоб опинитися і озирнутися – де ми знаходимося, який шлях ми пройшли і які віхи ще попереду.

- І де ж ми знаходимося? Якщо ми озирнемося, то що ми побачим?

Кожен побаче щось своє. Ми всі дуже різні, дуже несолідарні, дуже розколоті – нашими видавцями, засновниками… Через це інколи буває дуже прикро, незручно за своїх колег, які живуть тільки сьогоднішнім днем… Головна біда українського журналіста – це кон”юнктура. Він інколи таке може написати… Але ж не можна так –мислити одним днем, ти ж і далі будеш жити серед цих же людей, і не обов”язково працюватимеш в одній і тій самій газеті – перейдеш в іншу, яку перед цим брудом поливав, з якою воював. У нас, як ніде інде, дуже сильно відчувається розкол журналістського корпусу і його заангажованість.

- Якби вам запропонували визначити сутність теперішньої журналістики якимись трьома словами, то які епітети ви б дібрали – яка вона?

Два слова я вже сказав. Заангажована і кон”юктурна…
А ще, - додав Мостовий в кінці розмови, - є в нас така тотемна тварина, жаба називається, яка всіх давить…
* * * * *
Аж ніяк не компліментарний тон Володимира Мостового змусив шукати розради у депутата Володимира ЯВОРІВСЬКОГО (комітет з питань свободи слова). Тезка головреда “Дзеркала тижня” дискретно підійшов до питання “поганих”-“хороших” журналістів – когось похвалив, когось покритикував… Однак спочатку він зауважив таке:

…Майже вся наша преса вторинна. Але якби вона була вторинна хоча б по відношенню до американської чи німецької, чи італійської, але ж вона вторинна від російської, яка в свою чергу так само є вторинною… А наші газети при цьому так “косять” під Москву, під Росію…

- Якби вас попросили дати характеристику теперішній українській журналістиці, скажімо, у трьох словах, які б це були слова? Про вторинність ми вже почули. А інші визначення?

Друга біда нашої журналістики – це дуже часто дурна, примітивна заангажованість. Просто шкода, що ціле покоління журналістів пішло “в осадок” – вони вже добре розуміють, що таке продатися, що таке демагогія, що таке “ніззя”…

- Добре, але що в нас доброго? Щось до плюсів можна додати?

Та можна, звісно, але ці плюси такі мізерні, що скоріше подібні до крапок, ніж до великих жирних плюсів. Так, ми маємо, дійсно, й опозиційні газети. Але, знаєте, я не люблю, коли газета аж надто однотонно опозиційна. Коли вона тупо і сліпо опозиційна. Це теж недобре. Більше мені імпонують газети, де є об”єктивний підхід – більш-менш об”єктивний, звісно. Адже що таке стерільна об”єктивність, цього, мабуть, ніхто не знає, та її, скоріше за все, і не існує…

Послухавши Яворівського та Мостового, підсумуймо: отже, наша журналістика кон”юнктурна та заангажована, вторинна та нерідко “тупо і сліпо опозиційна”, і знову – заангажована… Якщо додати до цього ще й “тотемну тварину” журналістів, картина виходить геть не приваблива. Та не поспішаймо засуджувати, спробувати відшукати відповідь на

Запитання друге: чому так сталося?

…Половина (журналістів), - говорить Володимир МОСТОВИЙ, - пише так: якщо за вікном сонце – за це треба дякувати нашому Президенту, а інша половина пише, що дощ за вікном – це тільки через злочинний режим. А об”єктивної журналістики дуже й дуже мало.

- А чому мало? Тому що кожен виживає як може? Тому що будь-хто, зрештою, щодня хоче їсти і йде туди, де цю їжу дають?

Ви розумієте, професія журналіста дещо відрізняється від професії слюсара, продавця, інженера. Журналіст дає продукт зі своїм ім”ям, і йому має бути не байдуже щодо того, який продукт він виробляє. Звісно, це всім не байдуже. Але річ у тім, що наша професія, як ніяка інша, пов”язана з мораллю. Брак в нашій роботі – це не якась зламана деталь, це непорядність, адже ми маємо справу з людськими долями… Скажу відверто: у всіх, хто довго працював у журналістиці, є щось таке на душі, за що, мабуть, незручно. І в ті, і в ці часи. Треба ж все таки бути більш зваженими та об”єктивними.

- Добре, припустимо, є журналіст, який зі шкіри пнеться, так хоче бути об”єктивним. Але його оточують з одного боку ті, хто за сонце хвалить Президента, а з другого боку – ті, хто владу лає за дощ. І куди подітися бідаці? Здається, в нього тільки два шляхи: або перекваліфікуватися на слюсара, або випускати власну газету, але на це потрібні великі гроші. То що ж робити?

- Звісно, це дуже важкий вибір… Але якби всі, хто хотів би, заснували по газеті, що б тоді робилося? Жах. У нас і так їх до біса… Що робити, ви питаєте? В ідеалі можна не писати того, чого не хочеш. Чи довго таке терпітиме видавець – це вже інша річ. Треба принаймні не сприяти тому, щоб дякували за сонце чи ганили за дощ, намагатися від цього відійти. У Лариси Івшиної є така теза: так, у журналістів є вибір…залежності. Вибір, від кого їм залежати. Але я в такому становищі не хотів би опинитися…

* * * * *
Звісно, і можна, і треба погодитися с Мостовим, коли той каже, що зрештою будь-яка проблема (непоступливий видавець, деспотична влада) обертається проблемою морального вибору – з ким ти? З тими, з ким легко та ситно, але треба повсякчас підкорятися забаганкам чужої лівої ноги і розпрощатися з власною волею? Або ти з борцями і романтиками, які краще голодатимуть, ніж продаватимуться? Тут кожен має вирішувати самостійно.

І, тем не менш, варті уваги і слова Володимира ЯВОРІВСЬКОГО, який провину за сучасний стан вітчизняної журналістики покладає не в останню чергу і на колег-парламентарів. Передусім тих, чиї “олігархічні” гаманці дозволяють їхнім володарям скупити добру половину усіх ЗМІ. А, скупивши, перетворити ці ЗМІ на жалюгідну подобу інформаційного джерела, до якого якнайкраще підходять усі вище наведені епітети: заангажоване, вторинне, кон”юнктурне… А ще депутати винні журналістам справді якісні закони, вважає Яворівський. Закони, які дозволили б медійникам дихати на повні груди і повноцінно жити, а не виживати. До речі, останнього певною мірою торкається

Запитання третє: що слід робити далі?

…Пережити цю владу, як хворобу, як атипову пневмонію, - говорить ЯВОРІВСЬКИЙ. - Пережити, перебути. Я розумію, що сьогодні складно сказати журналістам: “Не продавайтеся!” Мені на це можуть сказати, що треба ж на щось жити… Але з іншого боку, я переконаний, що і ми, і журналісти повинні будь-що створювати клімат нетерпимості до всього, що відбувається. Бо все це закінчиться, і скоро закінчиться. Аби тільки потім у тих, хто працює зараз, не було б потім гидко на душі. Отже, треба просто вистояти. Вірю, що Україна ще підніметься…

* * * * *

…Нема нічого гіршого, ніж муки сумління, - вважає МОСТОВИЙ. Мабуть, у кожного є щось таке, що змушує червоніти – нехай цей індикатор завжди спрацьовує… Колись в “Литературной газете” на 16-й сторінці був такий клуб – “Рога и копыта”, а в ньому – заголовок “Для тех, кто не спит”, і текст – два слова – “Живите чесно”. І будете спокійно спати. От і все.

Зі святом!



Наталія ЛЕБІДЬ

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины