10 червня 2003

Передвістя революції


Пікантність сучасної ситуації полягає у тому, що нині загальна заспокоєність на Заході сприймається, як активна провокація на Сході. Чим більша різниця рівнів життя у нас і там, тим більша імовірність революціонізації ситуації. Наші “низи” не хочуть жити там де погано і ідуть до “верхів”, щоб замешкати у їхньому подвір’ї, а за деякий час у прийшлих з’являється бажання переселитися до палацу. Коли не вдається перша спроба і власник замку борониться перед наїзником, то наступного разу краще організована атака тих які більше хочуть і менше мають вдається і ми матимемо нових варварів у старому палаці, від цього може виграти, як сам палац так і його мешканці. Наповнені молодим вином старі міхи дадуть ту субстанцію, яка може припасти до смаку старій Європі і врятувати її перед американською інвазією. А може і ні.

Нинішнє десятиліття почалося як епоха надій. Мрія про нову прекрасну епоху оволоділа міліонами людей. Ніхто на Сході навіть не шкодував за поразку у холодній війні. Здавалось процвітання - за рогом. Треба тільки долучитися до “світової цивілізації”, увійти до “загальноєвропейського дому”
Проте минуло лише декілька років, і великі надії змінилися зневірою. На Заході сьогодні все частіше згадують останній вік Римської імперії. Почавшись тріумфами, століття те закінчилося катастрофою.

У 1989 році мільйонам українців видавалося очевидним, що вільний ринок і приватне підприємництво у поєднанні із демократією західного взірця автоматично приведуть нас до всезагального процвітання. На середину 90-х приходиться забути не тільки про процвітання, але і про демократію. У нинішній час вона виглядає взагалі досить хиткою підпорою реформам чи будь чому. Ліберальний економічний порядок, яки проголошувався природною основою політичної свободи, все більше входить із нею у протиріччя і все голосніше чути про необхідність відмовитися від демократичних інститутів, які обмежують свободу ринку.

Поразка неолібералізму - це вже навіть не тема для дискусій. Навіть переконані прихильники цього напрямку визнають, що все відбувається зовсім не так, як вони обіцяли. Тріумф не відбувся. Найвищий час запропонувати альтернативи, але їх ніхто не пропонує. Принаймні чогось нового не чути.

Коли Френсіс Фукуяма заявив про грядущий кінець історії, з ним сперечалися, пізніше навіть почали сміятися, і, нарешті, про нього забули. Може і не даремно. Бо кінець історії Фукуяма обгрунтовував зовсім не економічними чи соціальними “перемогами” капіталізму. Він вимірював успіхи ідеологій переможців практично єдиним критерієм: здатністю знищувати, придушувати, корумпувати чи дискредитувати будь які конструктивні альтернативи самому собі. Поганим чи добрим є капіталізм, проте коли жодних альтернатив немає, все залишиться як було раніше.

Революція починається там де закінчується віра у поступ, перехідні положення і у вдале мавпування чужих схем. Упродовж 10 років українці покладали усі свої надії на еволюцію і прогрес, вірили, що Захід дасть готових лідерів із написаними заздалегідь рецептами загального процвітання. Цього не сталося.

У безальтернативності сучасного світогляду ми сьогодні навіть ближче до кінця історії, ніж у 1989 році. Економічні негаразди неолібералізму не призвели і не призведуть до автоматичної руйнації його іделогічної гегемонії. Еліти сучасного капіталізму не можуть вирішити об’єктивні суперечності системи, не можуть і не хочуть вирішувати все зростаючі проблеми, але вони можуть паралізувати будь-які спроби вирішення цих проблем, що грунтуються на альтернативності підходів.

Технологічний розвиток не паралелізується з дійсно застарілим і ще більш абсурдним соціальним ладом. Розвиток продовжується, він “лише” перестає поліпшувати життя людей. Більше того, він стає негативним фактором. Із кожним обертом технологічної революції накопичуються ще більші протиріччя і диспропорції, стосунки заплутуються, структури управління ускладнюються, а процеси стають ще менш передбачуваними.

Репресивна терпимість 60-х змінюється репресивною чи примусовою гегемонією. Офіційні ідеології нікого не переконують, але це мало хвилює представників влади, позаяк альтернативним ідеологіям не дають розповсюджуватися. Або ж вони розповсюджуються фрагментарно, тим самим показуючи власну неспроможність у якості повноцінних альтернатив.

Реакція на злам західних вартостей вивела на перші ролі носіїв псевдоальтернативних ідеологій, котрі спираючись на соціальну демагогію і так звану “лівизну” знецінюють альтернативність як явище. Їхній антипод неолібаралізму не витримує жодної критики. Бажання замітити неоліберальну ідею соціал-демократичною в сучасних умовах не витримує жодної критики. Нові інформаційні технології. Які теоретично могли б підірвати панування монополізованих псевдоеолітами засобів масової інформації, самі по собі залишаються елітарними. Навіть “масове” розповсюдження комп’ютерів не зробило їх доступними для мешканців індійських халуп чи шахтарів Донбасу. Тобто нові технології не тільки не об’єднують людей, але радше роз’єднують. Перефразовуючи старий ідеологічний постулат УНА-УНСО: нові технологї роз’єднують, а їх використання на благо справи об’єднує.

Народ вперто чекав швидких якісних змін, тобто революції, а безпідставні твердження - вчора було погано, сьогодні ще гірше, а завтра буде краще посіяли насіння зневіру і ми можемо незабаром зібрати урожай бурі. Відсутність революційної перспективи призвело до глибинної кризи реформізму. Ліві сили, як “основні альтернативщики” виявилися не готовими до нової ситуації. Більше того, вони самі переживають глибоку моральну кризу. Вона має глобальний характер, рівною мірою торкаючись західної соціал-демократії, революційних рухів Латинської Америки й посткомуністичних партій Східної Європи. Латиноамериканці та східноєвропейці, соромлячись власного марксистського минулого, намагаються перекваліфікуватися на соціал-демократів, у той сам час як соціал-демократи Заходу переживають напевно, найтяжчу ідейну кризу від початку століття.

Переоцінка вартостей, яка була необхідною після 1989 року не відбулося, переосмислення було підмінене масовим ідеологічним дезертирством. Уся колишня верхівка безболісно змінила власні прапори на стяги колишніх ворогів, ідея яка поборювалася поступово стала об’єктом мавпування. Серйозна дискусія про те як інтерпретувати традиції і вартості боротьби наших попередників, про надання нового змісту робітничому рухові було підмінено жвавим пашталаканням про те, чим замінити усі ці вартості.

Маятник сучасної політичної ситуації в Україні і в світі зараз хитнуло вліво, але сучасні вестернізатори-комуністи і решта запеклих ворогів революціонізації із лівого табору, виявились нездатними, імпотентними до жодних змін, перш за все революційних. Бо зараз кожна революція, що почалась, як соціальна закінчується як національна, а це не входить до планів нинішніх борців за соціальну справедливість. Лише в національній державі можна говорити про універсальну справедливість, бо в ній відсутні основні форми визиску: національна і культурна.

Більшість лівих партій нічого так не бояться, як власних традицій. Замість того, щоб обговорювати, що означає націоналізація сьогодні, вони витрачають час щоб довести керівним елітам те, що жодної націоналізації не буде. У свою чергу, правлячі класи не повністю довіряють цим обіцянкам і надають перевагу усуненню, цих псевдореволюціонерів від реальних важелів влади. У цій ситуації ліві “р-р-революціонери” довели свою повну політичну неспроможність.
Відродження фашизму в Європі - важливий симптом кризи, але не кризи правого руху, чи екстремізму загалом - це криза самих організацій політичного істеблішменту, котрі виявляються все більше уражені авторитарним популізмом. І це природно за умов, коли довіра до інститутів представницької демократії підірване.

Криза без альтернативи передвісником потрясінь. В цьому розумінні катастрофа в Руанді - тільки пересторога людству. А Заходові не варто сподіватися, немов різанина, голод і економічний розвал не периферії не торкнуться центру.

Руйнація античної цивілізації також починалося із розвалу периферії. Власне в цьому розумінні минуле нам дає чудовий і водночас страшний урок. Кінець історії - не такий вже глупий жарт, рафінованого теоретика, що начитався Ґеґеля, а реальний розвиток подій. Тільки мова йде виключно про нашу історію і про наше сучасне суспільство. Суспільство як біологічний вид пережило вже руйнацію кількох цивілізацій. Переживає воно і крах сучасної “глобальної” буржуазної цивілізації.

Коли припустити, що західноєвропейці і північноамериканці - нові римляни, то східноєвропейці і латиноамериканці, що мешкають на кордонах, на периферії західного світу, - подобається нам це чи ні, є новими варварами. Чи навіть новими гунами. Це може видатися невдалим жартом, проте все є набагато більш серйознішим.

Історія демонструє два типи стосунків між суспільствами: або одна цивілізація протистоїть іншій, або все зводиться до протиставлення цивілізація - варварство. Питання не в тому, чиє суспільство багатше, більш розвинуте чи де “ліпші” порядки. Поки одне суспільство живе в ізоляції від іншого, ці порівняння не мають жодного значення. Проте навіть коли, взаємодія неуникненна і необхідна, проходити воно може по різному.

Зіштовхнувшись із Європою, китайці і японці не могли відкидати переваг європейської техніки. Не могли вони вгледіти ефективності європейських політичних інститутів. Все це треба було осмислити, оцінити і по можливості використати. Але Схід на противагу західному світові все одно бачив себе іншою цивілізацією. Не гіршою, не кращою, а просто інакшою. Так само “іншою цивілізацією” у порівнянні зі Заходом сприймало себе і совєцьке суспільство. Навіть у 80-ті роки говорили про “діалог”, “взаємопроникнення”, “конвергенції”. А це відповідно означало: є дві культури, два типа суспільства, кожне з котрих живе за власними правилами. Правила мають здатність змінюватися. Але зміни повинні проходити зі середини, відображати власні потреби і наші традиції.

Коли рухнула совєцька система, рухнула і віра в особливу цивілізацію. І виникла нова формула: цивілізація - це Захід. У них - “цивілізований світ”, “цивілізовані країни”. Ми повинні “долучитися”, “увійти”, “повторити шлях”. Бо вони ж переможці, а ми переможені, значить, в нас немає іншого вибору, ніж уподібнитися їм.

Хоча, без сумніву, ми мали поступити так само як японці і китайці - окреслити себе іншою цивілізацією. Такою, що різниться від решти і має власний шлях, і власні вартості. Нам цього зробити не дали. Отже, вина за протистояння лежить не на нас.

Навіть найпримітивніше плем’я має власні вартості і якась культура. Є настанови котрих необхідно дотримуватися і тоді вони викликають повагу. Все змінюється, коли зіткнення із “цивілізацією” доводить неефективність цих порядків. Переможений усвідомлює себе варваром, або гуном.

Отож, коли цивілізація - це вони, значить ми - варвари. Переінакшення світогляду починається із втрати самоповаги у знецінюванні усіх традицій. Істинний воїн, наругу над честю своєї країни перестає сприймати, як власну образу тільки тоді, коли побачить кров на власному мечі.

Вони - “живуть”, ми - “існуємо”. У них - “прогрес”, у нас - “застій”. Вони повноцінні люди, нижчі створіння, “деформовані нашим невірним соціальним досвідом”, невірною ідеологією і колись тоталітарною державою.

Згадані твердження не повинні сприйматися як вірні, чи не вірні - це зараз немає жодного значення. Парадокс власне у тому, що у кожному із цих формулювань є частка істини, так само, як і чимала частка свідомої та несвідомої брехні. Але так чи інакше, ці твердження є доповненням одне одного, укладаються у певну систему понять, які висловлюють самооцінку і самоусвідомлення варвара.

Безперечно дві цивілізації можуть вести діалог. Варвари не можуть оспорювати і навіть обговорювати принципи цивілізації. Вони можуть тільки відтворювати її форми. Річ ясна, варвари освоюють чужу їм цивілізацію по своєму, по варварському. В міру того, як варвари “долучаються до цивілізації”, сама цивілізація варваризуються. Зовнішні атрибути чужої цивілізації освоюються найпершими. Власне в них вбачається магічний, сакральний символ успіху. Варвари одягають тоги, європейські мундири, нагромаджують у своїх офісах комп’ютери.

Зовнішні ознаки є домінуючими в оцінці цивілізаційних процесів, а стикаючись з чужою цивілізацією, варвари бачать результат. І власне цей результат намагаються відтворювати з найбільшою автентичністю. Копіюються найдрібніші деталі, другорядні подробиці. Але таємниця успіху вислизає. Позаяк таємниця успіху полягає зовсім не у механічному повторюванні чужих дій. Цивілізація жила своїм життям і розвивалася. Історія її розвитку - ось її таємниця. Результат не до відтворення, коли не відтворювати до найменших подробиць усі повороти й етапи попереднього розвитку. А це немислимо. Повторити чужий розвиток так само неможливо, як прожити чуже життя.

Коли уявити, що таємниця успіху у розвитку, то причини ефективності тих чи інших структур треба шукати у їхньому походженні. Отримавши готовий результат, варвар має надію одразу “долучитися” до вершин цивілізації, а найчастіше отримує продукти її розкладу. Спроба скопіювати результат - значить зректи себе на поразку чи навіть на катастрофу. Велич Риму була закладена в епоху тотального несприйняття, якщось серйозне маленької італійської республіки. В той же час варварські князьки рядилися у тоги імператорів, не ймучи розуму чому ніхто не хоче на них зважати. Вірні прихильники СССР у Африці створювали однопартійну систему, вводили “обкоми” і “райкоми”, не розуміючи, чому разом з цим у них не з’являються промисловість, медицина, наука і освіта совєтського рівня. Вони копіювали радянські порядки 70-х років, не здогадуючись, що на той час совєтська система пожинала плоди зусиль попередніх десятиліть.

Сьогодні наші новітні варвари ретельно вводять у себе біржі, акціонерні компанії, створюють банківські групи, забуваючи, що звитяжний капіталізм часів Адама Сміта нічого цього не знав. Успіх був завойований дрібними крамарями і підприємцями-аматорами, які поняття не мали, що означає словосполучення “цінні папери”.

Продукти кризи сприймаються як символи успіху, і ми дістаємо усі болячки пристаркуватого соціального організму, так і не зрозумівши таємниці його колишнього зростання. Для варвара цивілізація -це передовсім, “західний комфорт”. Проте комфорт лише зрідка поєднується з динамізмом. Сап’ян і золото, вироби італійських ювелірів, мерседеси та відпочинок у п’ятизіркових готелях - найперше, що необхідне новоспеченому “господареві”. Засновники капіталізму усе офірували заради справи. Так само, як піонери Америки, січові стрільці чи легіонери Сціпінона. Протестантська етика забороняла пустопорожні забави, які лише імітують змагання і дають лише замінник, сурогат ризику. Можна бути ризикантом в картярській грі, але виховати на ній борця не можливо. Все це риси звиродніння аристократії. Легіонери за це з презирством ставилися до розбещених і зніжених дворів елліністичного Сходу, революціонери цілком справедливо вбачали в цьому ознаку розкладу буржуазного Заходу: коли буржуа стали ототожнювати себе із аристократією, значить, в недалекому майбутньому вони розділять долю останніх.

Загалом ніщо не є таким вірним символом прийдешнього краху, як культ гри. І не випадково розповсюдження капіталізму в Україні почалося не з торжества протестантської етики, а з появи сотень казино і безмежної кількості компаній, які перетворюють бізнес в рулетку. Номенклатура втратила традиції соціальної відповідальності, проте із захватом відкрила для себе принади “західної цивілізації”.

Варвари не можуть самостійно розвиватися, вони можуть лише наслідувати, захоплювати і руйнувати. Чим більше ми намагаємося увійти до “світової цивілізації”, тим більше ми стаємо варварами. Чим більше ми стаємо варварами, тим більше ми небезпечні для довкілля, для самих себе, для Заходу. Під загрозою нуклеарного знищення світ жив спокійно і благополучно не одне десятиліття. Югославія нікому не загрожувала війною в Европі, в арабських країнах ніхто не боявся “кидків на південь”, а італійці й не чули про “українську мафію”. Виклик нового варварства, нездійсненна мрія про “долучення до західної цивілізації” означає хронічну нестабільність, череду катастроф, розчарувань і конфліктів. Вир дестабілізації затягує все нові і нові регіони і країни.

Мавпування цивілізації - лише перший етап. Коли приходить усвідомлення, що надії не виправдалися, але не розуміючи - чому, варвар стає агресивним. Прагнення “долучитися до цивілізації” залишається, але методи зазнають змін. Віднині, коли немає можливості запровадити цивілізацію в себе, залишається привласнити її плоди.

До чого ж вражаючою є тотожність останніх тріумфів Риму в IV столітті і останніх тріумфів Заходу у 1989-1991роках. Згадані тріумфи настають дещо неочікувано, їм передують не череда успіхів, а період невпевненості і кризи, який раптом змінюється новою агресивною впевненістю в собі. Видається, що Захід знову здобув колишній динамізм. Але це омана, ілюзія. По тому, як світове панування здобуте і немає супротивників, які б його опротестовували, лишається вирішити, як керувати периферією, котра незмірно розрослася. За тріумфом настає розгубленість. Легіонери ще можуть жахати, але не можуть контролювати ситуацію. Безлад зростає на околицях імперії, привносячи смуту в її центри.

Захід не може і не бажає зміни порядку, згідно з яким процвітання багатих заможних держав “центру” грунтується не приниженні й експлуатації країн “периферії”. І це також одна із складових “успішності” цивілізації. Культура і навіть саме існування мешканців варварського світу цінуються менше, ніж життя “цивілізованої людини”. Жодної іншої долі, окрім довічної залежності і підпорядкованості, цивілізація варвару навіть не пропонує. Але навіть підпорядкувавшись долі, власного народу, кожна людина шукає кращого для себе. Мільйони людей скеровуються до життєвих центрів імперії. Перші варвари прибувають як емігранти і навіть як почесні гості. Їх запрошують, вони потрібні як робітнича сила, як найманці. Імператори організовують германцям і готам, які бажають ”долучитися”, переправу через Рейн. Берлінську стіну урочисто руйнують. Американські катери підбирають кубинських біженців. Мексику беруть до Північноамериканської зони вільної торгівлі.

Проте дуже швидко потоки пересельців виявляються настільки численними, що жодна імперія не може з цим впоратися. “Центри” намагаються замкнутися від периферії. Споруджуються оборонні вали. Кордон знову на замку. Боротьба проти незаконної імміграції стає найважливішим завданням держави. Однак потік зупинити вже не можливо: мільйони людей, засліплені відчаєм на яких тиснуть наступні, ще більш засліплені відчаєм, долають будь-які перешкоди. Вони організовуються, навчаються спротиву, усвідомлюють свої інтереси і права.

За мирними переселенцями приходять вояки. Чим більше “цивілізація” замикається від варварських наїздів, тим частішими і жорсткішими стають сутички. І ось вже сили центру нездатні утримувати натиск периферії. Цивілізація валиться. Варвари лишаються наодинці із самими собою. Вони втратили колишню повагу до власних вартостей, але вони вже не вірять і цивілізації, котра задемонструвала слабину: адже вона притягувала варварів своїми перемогами. Власне дякуючи цим перемогам переможені визнали себе створіннями нижчого гатунку, перестали вірити у власних богів.

Зараз це в минулому. Цивілізація створила варварів, варвари зруйнували цивілізацію. Гряде темна доба.

Руїна цивілізації відбувається там, де немає альтернативи. Знецінивши власне життя, визнавши власний історичний досвід беззмістовним і “глухим”, ми не тільки позбавили себе шансу дійсно зреформувати своє суспільство, надаючи йому більшого динамізму, - ми поставили під сумнів і майбутнє західної цивілізації.

А може не все так зле? Прогнози з приводу “заходу Європи” робилися вже не раз, а Європа продовжує свій розвиток. Але не варто забувати, що після того, як Шпенглєр передбачив занепад європейської цивілізації, в Європі розверзлись світові війни, революції, виник фашизм і націонал-соціалізм. З огляду на минуле можемо лише радіти, що цивілізація, переживши потрясіння і кризи, знищивши мільйони людей, все ж в стані омолодитися. Проте тим, хто живе під час катастроф, це є малою втіхою.

Андрій ШКІЛЬ

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины