9 серпня 2003

Справа “9 березня”: тюремна географія, судова історія…


“Широка страна моя родная…”. Багато в ній лісів, полів, рік…і пенітенціарних закладів. Цим громіздким словосолученням, як відомо, нині прийнято затуляти такі малоприємні поняття, як-от: тюрми, слідчі ізолятори, зони абощо. Куди як делікатніше вимовити оте невимовне, де язик хоч і плутається, але намацує багатозначущий гібрід з грецького “poena” (кара) та латинського “teneo” (знати, пам”ятати), що в інтернаціональному підсумку дає “місце, де спокутують провину”. І місць таких, як вже було сказано, у нас не бракує. Принаймні для “потрібних” людей куточок з гратами на вікнах, де можна “каятися”, завжди і скрізь знайдеться.

А відтак не дивно, що нинішні наші політв”язні розкидані по тюрмах таким чином, що, відшукуючи на мапі їхні “заклади”, зручно освіжати в пам”яті шкільні уроки географії. Троє з них ув”язнені на заході України: на Львівщині, у Дрогобичі знаходиться Сергій Гальчик, у Маневичах на Волині – Микола Ляхович, у Рафайлівці Рівненської області – Володимир Горощук. Ближче до центру, під Шепетівкою (на Хмельниччині) – Олег Бурячок. У стольному граді Києві, в Лук”яніському СІЗО №13, лишаються Григорій Ляхович та Микола Карпюк. Не “обділені” учасниками березневих подій також північ та схід України. Так, на Чернігівщині перебуває Владислав Мирончук, в Полтавській області – Олег Бойко, а туберкульозна зона, що в 60 кілометрах від Харкова, “притулила” хворого Ігоря Мазура.

“Помічники мої намагалися зустрітися з керівником кожного закладу, куди потрапили наші хлопці, - говорить народний депутат України Андрій Шкіль. - Вони ні про що нікого не просили, просто казали: “Ми знаємо, що вони тут. Розуміємо, що вам дали вказівку зробити їхнє життя якомога складнішим. Знайте про те, що ми це знаємо, а висновки робіть вже самі. Ми вам повідомляємо, що ми в курсі, і що закон порушувати не можна щодо жодної людини, а щодо політв”язнів – тим паче, бо це потягне за собою багато різних наслідків”.

Висновки, про які згадував Андрій Шкіль, тюремне начальство, схоже, робило, як то кажуть, у міру своєї зіпсованості. Адже, як засвідчує він, “комусь життя ускладнювали, комусь – навіть не намагалися цього робити. Як такого централізованого керівництва там немає, просто надходять директиви, а кожен на місці виконує їх по-своєму. Якщо в СІЗО все було більш-менш на очах, приходили адвокати, контролювали, і руки ніхто особливо не наважувався розпускати, то там багато що залежить від тих, хто приймає хлопців, приймає й вказівки відносно них. Хоча зараз, в принципі, вдалося зняти головну напругу. До того ж був рух зустрічний, зі сторони в”язнів, адже й хлопці знали свої права та зобов”язання, знали, що вони в першу чергу є політв”язнями. Вони вступили у боротьбу, і за цю боротьбу їм була така кара. І цей спільний рух зробив дуже тонким оте бажання виконувати директиви. Звичайно, були якісь спроби, але це не стало масовим явищем”.

Немає сенсу нагадувати, кому зобов”язані політв”язні і своїм нинішнім статусом, і виконанням їхніми тюремниками – від Дрогобича до Харкова – директив “зверху”, і ускладненням і без того важкого “невільницького” життя. Персоналії як від виконавчої, так і від судової влади, що ревно доклали до цього руку, відомі усім. Натомість прискорити звільнення в”язнів намагалися представники третьої владної гілки – законодавчої. В усякому разі це твердження є справедливим по відношенню до тієї частини парламентарів, яка підтримала розроблений Андрієм Шкілем закон про амністію. Проголосований в передостанній сесійний день цей закон мав би вже набути чинності, проте…

“Хід закону даний, зупинка тепер вже за президентом: підпише чи ні, - говорить Андрій Шкіль. – Звикнувши вже до затримки ним багатьох гарячих і якісних законів (хоча в цьому законі враховані його ж поправки), можна очікувати, що й цього разу зволікання триватиме довго”. Між тим закон про амністію мав би відчинити двері в”язниці перед щонайменше трьома політв”язнями – інвалідом Владиславом Мирончуком та батьками неповнолітніх дітей Олегом Бойком і Русланом Зайченком. Останній нещодавно був звільнений, навіть попри те, що Леонід Кучма й досі не виявив настрою зайнятися державними справами і підписанням законів зокрема.

“Зайченко вийшов тому, що відбулося умовно-дострокове звільнення, це рішення адміністрації закладу, де він перебув, - пояснює Шкіль. - Клопотання подає адміністрація, а остаточний вердикт виносить суд. Закладу, схоже, було простіше й дешевше його відпустити, ніж тримати. Вони амністії чекали більше, ніж він сам. А тут Кучма взяв і не підписав закон – підвів тюремне начальство, тож вони його вирішили взяти й обіграти через умовно-дострокове звільнення, прерогатива якого повністю в їхніх руках”.

Наразі за гратами залишаються ще дев”ятеро в”язнів. З них найбільшу, можливо, тривогу викликає стан Ігоря Мазура. В нього “багато проблем зі здоров”єм, потрібне й оперативне втручання. Але найгірше є те, що він знаходиться на цій туберкульозній зоні, а це додає неприємне моральне відчуття, що ти перебуваєш в оточенні хворих людей. За таких умов завжди тяжче виздоровлювати, ніж в оточенні людей здорових. Справжнє ж лікування можливе тільки на волі, в тому числі і операція”, - каже Андрій Шкіль, висловлюючи сподівання, що “десь сім осіб з дев”яти Різдво зустрічати будуть вже вдома. Восени за вироком Апеляційного суду вийдуть ще четверо в”язнів. А як тільки закон про амністію вступить у силу, можна буде ще уважніше продивитися, хто де і коли народився, продивитись біографії – щоб дати відповідь, підпадає ще хтось під амністію чи ні…”

“Але касація на винесений вирок буде подаватись навіть тоді, якщо завтра вийдуть всі”, - наголошує депутат. Касація, власне, вже була подана, однак скаргу захисників політв”язнів повернули без розгляду. Суддя Верховного Суду Коновалов віднайшов у касації намагання “оспорити висновки суду щодо фактичних обставин справи”, з чим цей достойник від Феміди погодитися ніяк не міг, нагадуючи скаржникам, що “предметом касаційного розгляду можуть бути лише скарги на істотне порушення кримінально-процесуального закону”.

Звісно, де ж узятись отим порушенням у млявому імітуванню правосуддя, що мало місце під час розгляду справи про події 9 березня? Інша точка зору на цей предмет “оскарженню не підлягає”, так само, як і будь-який крок з боку “верховних” суддів. “На Верховний Суд касацію не можна подати, тому Верховний Суд може робити все, що захоче. Він не обмежений жодним законом, навіть морально не обмежений. Можна подавати ще безліч касацій, але відповідь на 99 відсотків буде саме така, будуть змінюватися лише прізвища суддів”, - коментує ситуацію Андрій Шкіль.

Відтак приводів для оптимістичного настрою небагато. Та попри все, звільнений після двох з половиною років ув”язнення Руслан Зайченко говорить про “приємні враження”, отримані ним від перших тижнів на волі. “Країна таки вилюднюється, - каже він, - отже, мають вилюднитися і стосунки із людьми, і якщо нам вдасться докласти до цього зусиль та прискорити це, я буду тільки щасливий”.

Наталія Лебідь

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины