25 жовтня 2003

Два різновиди боротьби


На сьогодні Тузла є лакмусовим папірцем для національної самоідентифікації. Коли чуєш про Тузлу, і пальці не стискаються в кулаки – ти не українець, коли перспектива втрати власної землі не спонукає тебе до дії – ти не маєш ні Бога в серці, ні України в душі.

Ось такими, чи дуже подібними мали бути загальні реляції наших політиків та ЗМІ стосовно російської агресії. А що ми маємо? Кволі спроби режимних ЗМІ демонструвати патріотизм і псевдоаналітичні статті у пресі опозиційній. Де національний зрив? Де фронтальні виступи опозиціонерів? Шкода, що такий момент, практично, втрачено у пашталаканнях і рефлексіях. Особливо мене дратують доморощені аналітики, які загрозу втрати території прирівнюють до загрози програти вибори. Для виборів ще час настане, а коли землю втаратимо – ніхто не поверне, навіть Ющенко. І уявімо ситуацію: президент наш, а земля їхня. І на Тузлі ніхто зупинятися не збирається – попереду Крим…

Загалом, коли я чую стосовно Тузли: ”змова задля зірвання виборів месії” моя рука тягнеться до клавіатури, щоб принаймні висловити свою зневагу холуям майбутнього президента. Вони у свої національно-мазохістській дурні доходять до звичайної ганьби – погоджуються на неймовірне. Хай ми втратимо Тузлу, ще щось, але будемо сидіти ціхо і візьмемо зайвий відсоток там на Сході, де Його зневажають, а Україну ненавидять. Коли Він прийде до влади – все зміниться: ми будемо мати великі кабінети, шкіряні течки, чорні мерседеси і Україна буде врятована, принаймні для наших дітей.

Голос нації не було почуто в Москві, бо з України було чути тільки стогін і шепіт. На їхні звинувачення Україна відповідала мужнім мовчанням. Нам жбурнули рукавичку, а керівництво кинулося приміряти – чи на руку підійде. На прямий виклик опозиція відповідала інтриганством, за аналітикою ховала власну неспроможність, а страх перед російськомовним електоратом і Росією приховувала за другорядністю проблеми і міжпрезидентською змовою.

Це нагадує історичну солідарність гноблених перед гнобителями. Свого часу пролетарі Німеччини закликали не воювати проти братніх пролетарів Росії. В нинішній ситуації все зовсім не так. Російська еліта одностайна у свої оцінці подій і твердо переконана, що власної землі не віддадуть ні ворогові і другові. Україну вони поблажливо вважають другом, інші, їх менше, вважають Україну ворогом.

Як тут не погодитися з екс-міністром закордонних справ Борисом Тарасюком, котрий заявив: "Судячи з повідомлень преси, дивує нерішуча позиція українського прем’єра, який намагається демонструвати всередині країни свою рішучість". Загалом, після візиту прем'єра Януковича до Москви можна говорити про офіційне висунення територіальних претензій до України. Хоча той самий Тарасюк ще очолює Народний Рух України, котрий спромігся лише на достатньо ялову заяву, яка лише констатує і ні до чого не закликає. Ця заява – той самий стогін. Бо найгостріше, що там є – заманлива пропозиція звернутися до Ради Безпеки ООН і Міжнародного суду в Гаазі. Заманливість полягає у тому, що власне Україні нічого не доведеться псувати з Росією, хай європейці віддуваються, а ми зі всією рішучістю поринемо у звабливий передвиборчий процес.

Колись раніше у 1993 році парламент Росії заявляв про російський статус Севастополя – звернулись до міжнародних структур, і претензії вщухли. Та й виконавча влада прудко спростовувала, як заяви окремих парламентарів, так і цілої Думи. Зараз так не буде, бо коли занесено меч – спостерігачі мовчать, бо діє право сильного.

Тузла – це дійсно випробування української еліти, чи здатна вона на дискомфорт боротьби заради власних ідеалів, чи вибере пристосуванство і псевдоборотьбу. Боротьба на виборах і на Тузлі – це два різних види боротьби. Гіркота поразки у першій не компенсується штучним солодом другої.


А. Ш.

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины