21 листопада 2003

Микола ЛЯХОВИЧ: "УКРАЇНА БУДЕ БЕЗ КУЧМИ!"


Кор.: Чи жалкуєш ти за тим, як жив упродовж останніх трьох років?

М. Ляхович: Жалкувати фактично немає чого, на все Божа воля, як сталося, так і сталося.

Кор.: Що тебе змусило ще тоді, у 2000 році, підтримати акцію Україна без Кучми ?

М. Ляхович: Я фактично ще від початків президентства Кучми розумів, що з ці ю людиною Україна не має ніяко перспективи. Тому я брав активну участь у кампанії проти обрання Кучми. Але вийшло по-іншому, він вдруге став президентом. Оприлюднення записів Мельниченка не було для мене чимось дивним. Зокрема у нападах на Гонгадзе, інших журналістів, про що йшлося в цих касетах я не відрив для себе нічого нового. єдине, що після цього з явилася надія люди зрозуміють, що це не влада, а якесь бандитське угруповання, яке нищить українську націю.

Кор.: Власне, твої неприємності, навіть зі здоров ям, розпочалися задовго до 9 березня ще в січні 2001 року, коли ти отримав серйозну травму у Рівному на Театральній площі...

М. Ляхович: Ми тоді у Рівному вирішили підтримати київську акцію й встановити наметове містечко на Театральній площі. Тоді ж у Рівному було здійснено напад переодягнених працівників правоохоронних органів на групу студентів, яка йшла з пікетом та листівками х побили. Тоді ж був заарештований я і випадково мій молодший брат Григорій. Нас відвезли у райвідділ, де години три мордували. Вже потім я дізнався, що завдяки зусиллям міського голови Віктора Чайки, який не хотів, щоб це мало якісь серйозні наслідки (а того ж дня про це передали світові радіостанції ), нас все ж таки випустили під підписку. У мене був струс мозку й переламані ребра. Тому я одразу потрапив до лікарні, де перебував до приїзду в Рівне Олександра Мороза. Бо коли влада дізналася, що до мене в лікарню має прийти Олександр Мороз мене, ще не долікованого, швиденько виписали з міської лікарні. А мого брата Григорія тоді ж вигнали з лісотехнічного коледжу в Березному.

Кор.: Тебе часто називають одним із ідейних натхненників унсовців. А відтак на суді звинувачували в організації масових безпорядків...

М. Ляхович: Я вважаю, що ідеологом сценарію 9 березня були ті, хто замовляв убивство журналіста Гонгадзе. У Рівному я, можливо, й був ідеологом певних акцій, а у Києві не міг, адже там була координаційна рада, рішення ухвалювали представники багатьох політичних партій і громадських організацій навіть кумедно виглядало, що я звинувачений у тому, що організував на масові безпорядки близько ста народних депутатів.

Коли я прибув у наметове містечко в Києві, то помітив, що деякі особи, які там перебували, намагались проносити туди спиртне, організовували різні конфлікти. До того ж ці люди бомжуватого вигляду ще й роздавали інтерв"ю закордонним ЗМ й таким чином створювали обличчя акції Україна без Кучми . Я це помітив, і почав легалізовувати їх, щоб позбутися цих провокаторів. Для спецслужб було зрозуміло, хто це робить. Тому мене й поставили до того чорного списку першим. Коли почалося слідство, зіграло роль ще й те, що я не дав тих показів, які сподівалися з мене вибити , хоч мене шантажували навіть свободою мого молодшого брата й іншими речами.

Кор.: Коли йшли 9 березня на цю акцію ти уявляв, що цей конфлікт може бути настільки загостреним, думав у що він переросте для вас особисто?

М. Ляхович: Ні, я й близько цього не уявляв, зрештою, я й досі переконаний, що конфлікт не був настільки сильним, як його згодом розписали. Адже показують постійні кидання турнікетів і правоохоронців, при чому з різних ракурсів, показують десь разів 10-15 підряд. Але ці турнікети не зашкодили жодному з правоохоронців. Я не чув, щоб хоч один правоохоронець у суді сказав, що от він стояв і йому на щит впав турнікет, який важить кілограмів тридцять, і що від цього в них були якісь забійні рани чи подряпини.

Кор.: Ти говориш уже про те, що відбулося біля адміністрації президента. А біля парку Т. Шевченка?

М. Ляхович: Там спочатку намагалися тільки проштовхнутися, розірвати ланцюг, щоб пройти до пам"ятника Т. Шевченкові це єдине, що намагалися. А бійки з боку демонстрантів не було. Все почалося тоді, коли під"їхав броварський Беркут . Демонстранти стояли і вигукували: Кучму геть! Потім ззаду підійшов Беркут , вони самі про це розповідали, щоб виконати наказ розділити натовп. Коли м потім задавали запитання: А чому ви х розділяли? Тому, що там були масові безпорядки . А в чому ж вони проявлялися? Стояли і кричали Кучму геть! . А коли беркутівці пішли клином через демонстрантів, навіть не через колону УНСО, а через колону студентів з Комітету За правду , тоді почалася бійка. Мало того, що вони йшли й били людей, відкриваючи щити. Дехто з правоохоронців вибігав із лави глибше і намагався бити цих студентів. Масові безпорядки полягали в тому, що правоохоронці, постійно атакуючи, намагалися спровокувати якесь кидання турнікетів, або те, що потім було спровоковано на Банковій щоб була бійка.

Кор.: Як усе відбувалося з тобою особисто, коли тебе заарештували?

М. Ляхович: На банковій, коли розпочалася бійка, я побачив Андрія Шкіля, який побіг, і запропонував зібрати людей біля прапорів і вивести з Банкової . Микола Карпюк, Ігор Мазур це також добре пам"ятають. Вони почали збирати людей, а поставив прапороносців. Отож людей вивели в бік прапорів, і таким чином основна маса була відтягнута, й бійка почала зупинятися. Але при розгляді кримінально справи цього ніхто не враховував що фактично ми самі зупинили те побоїще.
Згодом після короткого мітингу, який провели на Хрещатику, я потрапив на станцію Республіканський стадіон , де у цей момент розпочалися арешти. На мене набігла група молодих людей у шкірянках, я спочатку навіть не зрозумів, бо вони мене побачили, й радісно так заусміхалися всі, ніби я м добрий знайомий. А тим часом вони підійшли й одразу почали бити, швидко одягли наручники, затягли у якийсь автобус.

Нас там складали штабелями, по дорозі автобус зупинявся, туди довантажували людей. Спочатку в автобус посадили якусь жінку, у не була антикучмівська листівка, били, вона просила: Синочки, не бийте , а вони реготали й били далі. Потім вкинули малолітню дівчину, яка просилася: Відпустіть мене, я йшла до подруги . запитали: Ты Киевская? , вона сказала: Так, киянка . Какая же ты киевская, если на украинском разговариваешь? . Били і . Коли ми висловили незадоволення, почали лаяти правоохоронців вони кинули бити х, і почали нас.

Кор.: Здається, свій день народження ти, як не прикро це казати, відзначив теж у колі правозахисників?

М. Ляхович: У коридорах Московського райвідділу вже стояли у три ряди затримані люди, а між ними ходили троє міліціонерів з палками. На землі безсило валялися люди з поламаними ногами, руками, підлога була залита кров ю. У цей момент у другому ряді переді мною став падати хлопець. Я почав його підтримувати, він повернувся, і я побачив, що це мій молодший брат. Його заарештували на офісі, хоч він теж не був безпосереднім учасником акцій.

Спочатку нас теж побили. А потім з явилися якісь особи в шкірянках і спробували вести допит. Тоді знову почали бити по голові, я знепритомнів, і потім вже нічого не відчував. Під руки перетягли до іншого кабінету, я тільки запам"ятав кров на підлозі по всьому райвідділу. Мене там побачили лікарі, один із них почав наполягати, щоб офіцер, котрий не дозволяв мене відвезти, назвав своє прізвище і звання: Я ж повинен на когось труп списати... Йому залишилося жити годину... Лише тоді той офіцер погодився, щоб мене відвезли до лікарні, де за сорок хвилин зробили операцію. Там я пробув тиждень, до свого дня народження 15 березня. Того дня мені минуло 25, і ще зранку знайома принесла букет квітів до лікарні,...

Кор.: Як поводилися з тобою в Лук"янівському С ЗО?

М. Ляхович: У С ЗО СБУ до мене не застосовували жодної фізично сили поводилися, з одного боку, дуже чемно. Однак там чинився моральний тиск, а 16 березня у С ЗО і з ті ж лікарні завезли мого брата він також отримав травму в Московському райвідділі. Коли мене вивезли в лікарню, там почали запитувати - де Ляхович? і знайшли мого молодшого брата, прийняли його за мене, почали бити. Коли з ясували, що це не я було пізно, в нього вже була проломана голова. Уже з перших днів мене почали шантажувати, мовляв, від моєї поведінки залежить доля мого молодшого брата. Це було найтяжче, але вдалося якось усе витерпіти. Я не дав тих показів, яких домагалися від мене про інших хотіли, щоб я обмовив кількох народних депутатів. Найбільше мене допитували про Юрія Луценка. Запитували про Володимира Чемериса.

Для того, щоб декому з тих, хто мав бути обвинуваченим, стати свідком, достатньо було теж хоча б назвати моє прізвище, підписати підсунуті м папери. Але я не звинувачую навіть тих людей, які свідомо попідписувалися людей дуже сильно мордували в райвідділах, я був там лише кілька годин, а люди сиділи по 15 діб. Я собі чітко уявляю той жах, який вони пережили, тому нікого не звинувачую і не тримаю зла, навіть на тих, хто дав не те що неправдиві, а фактично обвинувачувальні покази щодо мене. Наприклад, мене звинувачували в роздаванні зброї , підготовці якогось збройного повстання, і в терористичних акціях це вже потім апеляційний суд багато цього абсурду з наших обвинувачень познімав.

Кор.: Коли прозвучав перший вирок ти був здивований?

М. Ляхович: Ще до того, як почався судовий розгляд, були розмови в СБУ, що, мовляв, у нас буде непоганий суддя, який розгляне цю справу згідно чинного законодавства. Я одразу сказав: Я не знаю його прізвища, але лише те, що той суддя не зміг відмовитися від ці справи, говорить про те, що він у повному вашому підпорядкуванні, адже жоден суддя в Україні з власно волі не погодиться нас судити, знаючи, який буде тиск. Якщо ви так добре про нього відгукуєтесь вирок буде тільки обвинувачувальним . Так, власне, воно і сталося. Сам суд це 150 шоу-засідань. Я так і не зрозумів, навіщо було владі це все робити зібрали 84 томи кримінально справи. Я вважаю керівника слідчої групи Герасименка глибоко непорядною людиною, адже він обманював нас безліч разів, грав на наших родинних і братніх почуттях. Поняття офіцерської честі і гідності у керівника ці групи не було, я про це сказав йому безпосередньо на суді, коли його викликали для дачі свідчень.

Нас було дев"ятнадцятеро. Могло бути й більше, однак правоохоронці йшли по накатаному сценарію краще добрий свідок, ніж поганий обвинувачений. Взагалі для того, щоб зрозуміти, що таке масові безпорядки 9 березня, достатньо почитати матеріали справи. Там все . Видно, що готувалася міліція, велося прослуховування, стеження ще за півроку до так званих безпорядків . Тобто, це була заздалегідь продумана акція.
Так само й рамки кримінально справи хто в них має увійти були вже продумані не за тиждень до 9 березня, цей макет давно був створений. єдине, в чому вони прорахувалися у тому, що ніхто з обвинувачених таки не обмовив нікого.

Кор.: Що в цей час знали про вас із братом ваші батьки?

М. Ляхович: Сталося так, що хоч я дуже цього не хотів зателефонували моїй мамі, сказали, де я знаходжуся. Мої батьки робили взагалі дуже багато. Те, що пережили вони, я й близько не пережив, я цього навіть до кінця ще не усвідомив. На відміну від слідчого ізолятора СБУ, їсти те, що там давали в Лук"янівці, було неможливо. Перебивалися на тому, що передадуть. А загалом за цим слідкували батьки, Андрій Шкіль, наша рівненська організація, хто що міг передавав, представники інших політичних сил, блоку Юлі Тимошенко, Юрій Луценко допомагав чим міг, і батькам також, коли вони зверталися, допомагали й інші депутати... Окрім того, коли брат був на волі, він з того, що заробляв. Фактично все віддавав мені на передачі.
Мені, мабуть, ще й легше було, як іншим, бо увага була велика, як би там не було, а всі вважали політв"язнем. Двічі відвідувала Ніна Карпачова в лікарні й у С ЗО СБУ, а потім навідувалися помічники. Це змушувало так чи інакше з нами рахуватися.

Кор.: А в пресі час від часу з являлася інформація, що вас кинули ...

М. Ляхович: Я ні в якому разі цього не можу сказати. нині мої земляки з Дубровиці, родичі допомагають нам, я не відчуваю себе ні покинутим, ні обтяженим якимось життєвими обставинами.

Кор.: А психологічно?

М. Ляхович: Психологічно я в принципі був загартований. А фізично... Коли в камері, розрахованій на 26 людей, сидить 35 там просто не вистачає повітря. Пам"ятаю, я захворів на грип до мене ніхто так і не підійшов за тих кілька днів, я провалявся в напівсвідомому стані. Мабуть, хвороба, якій маю завдячувати звільненням ще звідти. З тих умов...

Кор.: Третім місцем позбавлення волі в тебе був Маневицький ЗВК-42, у якому ти пробув 4 місяці. Як там усе склалося?

М. Ляхович: Я прибув туди вночі наприкінці травня. Там виник одразу конфлікт з адміністрації ю, коли пояснив, що я людина, котра має права, хоч і ув"язнена. Вони це зрозуміли. Зрештою, працівникам санчастини Маневицького УВК я завдячую тим, що вони все ж звертали увагу на стан мого здоров я, навіть на мій вигляд, адже я приїхав туди фактично у дистрофічному стані. Це такі умови були утримання в Лук"янівському С ЗО, окрім того, велику роль зіграло й те, що підставили й закрили мого брата це мене підірвало духовно, нерви здали. Однак саме в Маневичах мене нарешті обстежили, виявили фактичний стан здоров я. Там мене поставили, так би мовити, на ноги. Відчувалося деяке полегшення. Хоча сама система ув"язнення такого поняття як перевиховання не знає . Тут мета знищити людину, якщо не фізично, то на духовному рівні. Тих, хто називає це виховною системою, не завадило б туди направити.

Кор.: Що спонукало тебе до такого невтішного висновку?

М. Ляхович: З 2001 року правоохоронні структури почали відробляти так звані тренування на виправних колоніях. Починають. Після заїзду таких спецпідрозділів на виправні колоні доходить до того, що людей не просто калічать випадки, коли вони гинуть від отриманих травм. Найчастіше, як х називають, маски-шоу заїжджають в ті табори, звідки надходить найбільше скарг на недотримання прав людини. Особливо якщо ці заяви доходять до міжнародних структур. Тоді, аби загладити цю проблему, туди просто посилається підрозділ, який впродовж тижнів морду табір.

У вітчизняних правозахисників інформація, що ці так звані маски-шоу заїжджають навіть у спеціалізовані медичні заклади колоній. Зокрема, була інформація, що вони наїжджають у виправну колонію 5 у Миколаєвській області, де били хворих людей.

Зараз велика робота проводиться у виправній колоні 77 в селі. Іванчиці Волинської області, інформація, що така робота уже місяцями проводиться у виправній колоні 41 Коломийського району Івано-Франківської області та в інших.

Кор.: Така інформація доходить до Уповноваженого з прав людини?

М. Ляхович: Мені вдалося через адвокатів передати інформацію в Інтернет, потім переказали Ніні Карпачовій. Йшлося про Лук"янівський С ЗО у березні 2003 року, де кілька тижнів стояли маски-шоу . Тоді вдалося вплинути на ситуацію, ці побої припинилися. Знаю точно, що виправна колонія 77 заливається кров"ю в"язнів... Я розумію, що нині довести це дуже важко. Але для того, щоб хоча б трохи змінити ситуацію, достатньо, аби в кожному бараці був картковий телефон-автомат, щоб як в усьому світі кожний в"язень міг підійти і подзвонити додому. Якщо буде така можливість, це припиниться.

Кор.: За тим, що робив під час акції і згодом, ти жалкував?

М. Ляхович: Мої душевні переживання не пов"язані з поглядом на існуючий режим в Україні, а більше, можливо, з якимись моїми духовними переконаннями. Я вважаю, на все Божа воля... Коли сидів були, звісно, моменти великого пригнічення, особливо, коли довелося лікуватися в Маневичах депресія доходила майже до божевілля ти сидиш, у тебе майже невиліковні хвороби, багато факторів загалом тривожили... Але з Божою допомогою якось дожив. , хоч не очікував, а вже третього жовтня зненацька мене звільнили. Я не раз, коли сидів у в"язниці, думав, що зараз ось тут, а міг хати в машині й потрапити в автокатастрофу що гірше?

Кор.: Нині багато людей кажуть, що нічого не змінилося на краще в нашому житті після завершення акції Україна без Кучми , а отже вона не мала сенсу. Мовляв, не треба було мерзнути в наметах, адже решта досі сидять і мовчать?

М. Ляхович: В кожній речі можна бачити й не бачити сенсу це залежить від людини. Якщо ми будемо відштовхуватись від того, що ми маємо змінити цю владу, саму систему, дати спротив геноциду щодо укра нсько наці воно було потрібно й мало сенс. Інакше б нічого не було.

Кор.: Ти згоден з тим баченням цієї ситуації , яке було у фільмі Обличчя протесту ?

М. Ляхович: Очевидно автори фільму просто хотіли відзняти фільм, який показав би хоча б один телеканал. Я побачив, що там мало тих людей, кого я знав, з ким знаходився у наметовому містечку. Для мене обличчя протесту це дружина Руслана Зайченка і його діти, дружина Олега Бойка, батьки засуджених, це ті, хто ніс на собі цей протест батьки й рідні. Інші люди перебували далі в політичному полі, вони змушені були продовжувати політичну боротьбу. Звісно, в фільмі щось, але для мене багато чого там незнайомим і якимось чужим я такого не бачив.

Кор.: Нині навколишній світ змінився в твоїх очах, чи ні? Або люди, яких ти знав?

М. Ляхович: Зміни відчуваються. Можливо, там, де раніше я бачив упевненість, у когось посіялося розчарування. Але в більшості, я бачу, нема сумнівів щодо якості ці влади, ці системи, взагалі щодо якості відносин у цій державі. Багато речей люди зрозуміли, ейфорійно Кучму не сприймає практично ніхто.

Від редакції : Микола Ляхович вважає себе політв"язнем, так вважають і всі опозиціонери. Між тим він отримав найбільший строк 4,5 року за участь у березневій акції протесту як організатор масових заворушень. Микола, як і всі засуджені унсовці, не захотіли писати прохання про помилування президентові, бо не вважає це логічним, однак потрапив під амністію - фактично через стан здоров”я адже під час акції отримав серйозні травми, пережив дві операції , довго хворів. Але своїх переконань Микола Ляхович не змінив. Як і раніше, він переконаний у тому, що Україна має бути без Кучми.

Розмову вели Валентина ОДАРЧЕНКО, Олександр ПРИВІТНИЙ.

УНСО-інформ

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!