24 січня 2004

Підстави нашої ідентифікації


Ми вступили в 21 століття: ви, я, наша країна, валійці, ірландці, шотландці, каталонці, баски, білоруси, бретонці, зрештою — українці, одним словом всі ті, чиї національні культури так і не витримали натиску буржуазного індустріального суспільства — (за Е.Д.Смітом) — їхні рештки до цих пір животіють в терактах ІРА, ЕТА, діяльності ШНП, НФФ, БНС, УНА та інших, тих, хто згідно з новітньою політичною термінологією (із 70 - х) називає себе „новими правими.”

Можна довго і нудно розводити теревені на кшталт того, хто має рацію у вирішенні питань абортів, статевих збочень, кольорової міграції, тому подібних не менш засадових і водночас полемічних питань. Те саме стосується і головно культурних, типу:” Чи існують російськомовна українська чи білоруська культури?”. З точки зору Леві - Стросса (принцип „бінарних опозицій”) — ні. На практиці — так. Хоча б тому, що не існують у вигляді повноцінної українська, білоруська, інші європейські, їхні сурогати, замішані на низькопробних зразках домінуючих складають враження, проте не національну гордість чи ідентифікацію.
Наший, тобто український імунітет (не плутати з ксенофобією) на чужу культуру, руйнується швидше ніж у руандійських негрів фізичний від СНІДу.Так чи інакше, але три століття далеко непаритетних стосунків зі „старшими братами” і, як наслідок — спільне інформаційне поле в жодному разі не є достатньою підставою для того, щоб вважати їх „нашими”.Загалом, мовний конформізм — перша ознака культурної, якщо не другорядності,то, принаймі, в ліпшому випадку, неповноцінності.А культура, як відомо і є тим фактором, що в першу чергу відрізняє нас від „братів наших менших” — приматів. Отже, прослідковуючи таким чином логічний ланцюжок ми можемо зробити попередні висновки на рахунок того, що мовний конформізм суть культурна другорядність, котра в свою чергу є першою ознакою неповноцінного розвитку особистості, а та — відсутності духовної самореалізації, одним словом — „що жив, що даремно”.

Абстрагувавшись від всеєвропейського контексту, з подивом можна помітити, що ми живемо в країні, де вітчизняні перекладачі знають безліч мов, крім своєї власної; де за півроку вчать іврит (репатріанти), а за п`ять (скільки відводиться, якщо не помиляюся, по закону) неспроможні вивчити рідну. Ми живемо в часи, коли українську мову знає все більше, але все менше нею користується. Взагалі, доречно відмітити той факт, що насправді український андеграунд (ця ознака нових, прогресивних тенденцій) неможливий російською мовою, позаяк втрачається його актуальність в умовах тотальної і повсякденної, на всі чотири сторони, русифікації.

Не менш цікаво було спостерігати (нещодавно по 1+1) за заявленим в якості знавця тридцяти мов, зауважте — літнього киянина, що на питання українською, в столиці країни, відповідає хай рідною, але не нею. Ми говоримо, зрештою, не про його права, походження, національність, принаймі не вони підкреслюються основними достоїнствами респондента, етичну і не лише цінності котрих він перекреслює першими звуками свого високо (читай „вище”) культурового реноме.
Наріжними залишаються дані останніх соціологічних досліджень, в один голос стверджуючих наявність тотальних русифікаційних тенденцій в українському суспільстві, прикладом чому елементарно слугуватимуть 3%-ий наклад україномовної літератури, лише 2, 100%-во україномовних медіа-агенства,1-ше місце серед російськомовних видань світу! (80%-ів, після нас США і Литва), більше ніж на 20% зросла протягом десятиліття (в молодіжному середовищі — найвагоміший показник!) кількість остаточно змінивших мову спілкування на неукраїнську.

Як соціолог за освітою, я можу довго і непотрібно наводити різноманітні цифри і проценти, але найкращим прикладом для тих хто не йме віри, особливо провінційних адептів, буде навколишнє середовище, озирніться, і ви побачите, скільки ваших знайомих, їх дітей (залежно від вашого віку) із задоволенням „штокає”, — „продвигаясь”, з загальноприйнятої точки зору, в бік ніби-то „вищої” культури. Наша скромна точка зору полягає в тому, що той факт, вірніше його гіпотетична ймовірність, котрий демонструє все меншу кількість молоді, котра ще наважується користуватися рідною, а не тією, іншою, мовою, загалом не менше своїх опонентів вживає блатних, що є базисом молодіжного жаргона, слівець. Різниця, очевидно, полягає, насамперед в тому, що, якщо перші „великим і блатним” самостверджуються, то другі — заповнюють ними ту порожнечу, лексичний вакуум, котрий не може не існувати в умовах „домінування” вітчизняної україномовної продукції, в тому числі літературної, на все тому ж вітчизняному ринку. Якщо, а таких, як зауважилося вище, біля 22% молоді, індивід рано чи пізно, так чи інакше вирішує змінити „зарості на своїх семантичних полях”, іншими словами — „ти зрікся мови рідної ...”, основною проблемою, з котрою „продвигающийся” зіштовхеться, буде визнання чи заперечення новонабутої ідентифікації найближчим оточенням, „мавпування”, нейтральне відношення чи різне за мірою агресивності реагування.

Іншими, цікавими в даному відношенні є наступні, пропоновані Вашій увазі зрізи культурових явищ, що так чи інакше мають місце на теренах нашої Батьківщини. Ну, по-перше, ні для кого не буде секретом практична відсутність української популярної музики, передсмертне жевріння так потрібного андеграунду, натомість ми маємо відстойний, хоча, правди ніде діти, часами-місцями достатньо якісний, проте назагал все-таки відстойний російський поп. Його комерційна форма і майже олігофренічна сутність розучили нас, зрештою, як і їх, слухати музику. Натомість є хіти.

По-друге, аналіз останніх тенденцій в музичній сфері дає можливість зафіксувати ще нещодавно таке рідкісне явище, як стрімка експансія т.зв „чорної” музики — всіх можливих і неможливих напрямків фанку, хіп-хопу, репу, афробіту тощо, одним словом „як коня ти не назвеш, а їхатиме він все-рівно в одну сторону”.„

...Чёрная музыка не для белых ушей” — трохи мракобісний, проте напрочуд показовий приспів культувої на просторах СНД WP-групи „Коловрат”(Москва).Очевидно, що не допомагають в даному відношенні балачки про т.зв. „слов`яномовний” реп (ТНМК), позаяк не зовсім зрозумілим є той факт, яким чином пов`язані між собою викохані Великою Євразійською рівниною українські гени і мелодії африканських тамтамів та гарлемський речитатив („читка”)? Очевидно, навіть більше, що ніяк.„В чому ж тоді річ?” — промайнула і забитою кряквою впала до ніг думка. Жодного тиску, звичайно музична індустрія просто-таки зобов`язана складатися з суми, перебуваючих у тих чи інших співвідношеннях різних музичних стилів, проте...Проте, потреба почати наступне речення з абзацу вказує на певною мірою латентне існування факторів, що практично унеможливлюють потребу в повноцінному функціонуванні африканської культури на території слов`янських держав (Бог з тією Європою, вона сама вибрала свій шлях).

Реп, візьмемо в якості стереотипного це слово, як сукупний показник вищевідмічених культурових тенденцій, крім не зовсім притаманного (з точки зору соціобіологів) вітчизняним генам звуку, несе за собою два наступні, вельми цікаві і показові моменти, а саме :...”Віру” в наступні пункти, складаючі всю суть хоперської ідеології. Ними є - переконаність в „победе русского репа над попсой” і в той факт , що всі довкола „фашисти”.
Відносно „победы”, розмова окрема, що ж стосується того, що всі, хто в широких штанцях з кишенями повними „gange-і” — обов`язково не хто інший як „нацист”, то тут ще слід подумати, who is who.

Фашист, думається, не той хто носить свастику і кричить „Sieg Heil”, його домінуюча ознака — тотальність мислення, більше іншого концентрується в цінностях нібито опонуючої ліберальної культури — антиелітаризм, консьюмеризм тощо — наскільки постіндустріальне суспільство альтернативніше, в доброму розумінні, здихаючого, перепрошую, модерного.Можливо я повторюсь, але фашизм, ця total victory, —це не Гітлер і не Муссоліні, це навіть, як комусь не прикро, не УНА-УНСО і не НБП, проте супермаркети, російська поп-музика, деегалітаризація суспільства в його інтелектуальному вимірі і.т.д. Це і більш ніж стрімка експансія фанку у всіх його проявах, —„все, що не реп — відстой”, „убий в собі рокера”, „зараз в моді реп”, „не відставай від модних молодіжних рухів” і.т.д — таких фраз можна чути щодня на молодіжних тусовках, в трамваї, метро і просто по телевізору, ними забиті всі молодіжні і музичні програми.
Олігофренія чи рагульство — медичний чи батярський сленг Ви використовуєте, не має значення. Покоління „Х”, з його безпричинними, точніше слабко вмотивованими штоканнями, блатиканнями; зловживання алкоголем (все частіше „ширивом”; безпардонні статеві стосунки; відсутність жодних академічних інтересів і художнього смаку, відчуття будь-якого естетизму загалом дає всі підстави стверджувати про де-факто емпіричне функціонування колись латентного, а на разі більш ніж спостережуваного соціального феномена (колись, зараз це вже норма) в „серці нації” — молодіжному середовищі — „олігофрени серед нас”.
Повертаючись, після короткого екскурсу до інших тенденцій в українській культурі до мови, слід відмітити, не приховую, що це вже пропаганда, що вони, не ми, повинні запобіжливо змінювати мову при перших звуках нашої, а не навпаки, як те має місце зараз.

Прокинься,
Налий собі келих по вінця,
Скинь маску хахла, -
Згадай себе українцем.

- Сказав колись невідомий поет. Наша задача, наша мета — довести актуальність і справедливість визначених сьогоденним девізом чотирьох зацитованих рядків.

- „Націоналізм — це захист свого „Я” — сказав колись Д.Корчинський — роздаючи (перефраз) так звані „права особи”, мовні, релігійні інші, ми тим самим зменшуємо обсяг власних, адже права, ці фактично онтологічно існуючі універсалії не існують в якості невимірних (всім вистачить)”.

- „Поки в українських містах не з`явиться властиво україномовне населення і українське православ`я не отримає остаточну окремішність на всій території України — не можна казати про повноцінне існування, вибачте за тавтологію (автор), повноцінної української держави, нації, суспільства.” — А. де Бенуа.

- Те, що відбувалося з українською мовою на Сході і в Центрі, ми маємо можливість спостерігати на Заході України. Ми говоримо про, спочатку суржикізацію, а потім і русифікацію території. В підсумку переможе або та, або інша мова. — Ю. Андрухович.

Бути лібералом модно — проте смертельно. Потураючи чиїмось культурним інтересам — ми, в першу чергу, принижуємо і знищуємо себе. Не бійся бути звинуваченим в нетолерантності — бійся відступити хоч крок назад — до мороку історичного забуття. Наостанок радив би прочитати М.Павіча „Хозарський словник”, хозари — це ми. Для когось це нормально, тільки не для нас. Банально, але приєднуйтесь, разом наші шанси зростають.Окремо, ми всі, кожен в своєму Києві, Москві, Новосибірську, Тель — Авіві, Берліні, Монреалі, Буенос-Айресі, і ще, один Бог знає де — приречені. Приречені стати кимось іншим, вдягти іншу шкуру, чужі думки, слова і цінності. Українці мали багато шансів, наступають часи останнього.

Принаймні, закінчимо розхожою фразою — не шкода буде за даремно прожиті роки.

М. „Мазепа”, www.lab.org.ua (спец. для УНА-УНСО)

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины