25 березня 2004

Театр починається з суду


Адвокат унсовців Микола Янко дає мені прослухати запис вердикту, який Верховний Суд України виніс 4 березня цього року, розглянувши касаційну скаргу у “справі 9 березня”. Цифровий його диктофон чітко зафіксував час, витрачений на проголошення рішення: одна (!) хвилина і п’ять секунд. Це – результативна частина суддівської постанови, яка, можливо, за суттю своєю і повинна бути сестрою таланту, приятелькою стислості чи свекрухою творчої іскри. Але біда не в тім, що судді ВСУ виявилися такими словесними спартанцями. Гірко, що “справу 9 березня” відправили в архів за лічені секунди, постановивши: скаргу лишити без задоволення, вирок без – змін, країну – без героїв, героїв – без реабілітації і так до безкінечності…

Що наше життя? Гра…

А взагалі-то, чи знаєте ви, шановний читачу, що по одному з резонансних судових процесів, які мали місце в теперішній Україні, ставлять спектакль? І неабихто, а російський режисер Юрій Любимов у Москві, в Театрі на Таганці переводить на сценічну мову…нашого Фельдмана! Себто історію Бориса Фельдмана – від арешту до вироку. Щоправда, у сюжет вплетений ще й “Процес” Кафки, де банкір Йозеф К. волею автора переноситься у особливий світ, не прив’язаний до конкретної країни чи конкретного часу. У світ, що вбиває – це якщо зовсім коротко. Вбиває, певна річ, не у фізичному розумінні, а радше у бюрократичному, бо в “сюжеті” і Кафки, і Фельдмана діють такі собі суб’єкти правосуддя, які живуть за власними законами та власними інтересами, не визнаючи інших.

Ось так, наші північні сусіди винайшли іще один спосіб явити світу Україну. Через українські суди, подібні до похмурих антиутопій Кафки. З чим ми один одного і вітаємо: “Онде, люди, наша слава, слава України!”… Що тут можна іще додати? Дарма літературознавці вважають, що усі можливі сюжети творів давно лічені-перелічені, вони, мовляв, зводяться або до кохання і ревнощів, або до грошей і влади, а що понад оце – то від лукавого. Нічого подібного, панове науковці, ще не вмерла Україна – ця terra incognita неляканих ідей для талановитого пера!

То ж бачиться мені в недалекому майбутньому якийсь невимовно прекрасний витвір мистецтва за мотивами 9 березня 2001 року (а чим, питається, ця тема менш сценічна, ніж Фельдман?). Хтозна, що то буде: може, велике епічне кінополотно з надцятьма “Оскарами”, може, роман у віршах, викарбуваний на стінах Лук”янівського СІЗО, а, може, відеоролик на пісні “Кому вниз” (за емоційним забарвленням, останні, думається, підійдуть). Так що сюжет, який Верховний Суд України зіпхнув з рук за шістдесят п’ять секунд, ще десь вирине у більш повноформатному варіанті.

“Полегшений” варіант судочинства

До речі, про Верховний Суд. ВСУ – вельми цікава установа – як каже адвокат Янко, “з дискретними повноваженнями”. Це означає наступне: захоче Верховний Суд – буде розглядати справу, по якій надійшла касаційна скарга, не захоче – не буде. ВСУ може винести постанову про відмову у розгляді справи, і цю постанову простий український смертний вже ніде не оскаржить. Можливо, саме тому до 2002 року і вважалося, що для направлення матеріалів по оскаржуваному вироку у Євросуд обов’язковим є проходження справи лише через першу та другу (апеляційну) інстанцію. А ВСУ, таким чином, з цієї обойми випадав. Зараз, на жаль, правила змінились, тож перед тим, як звертатися у Страсбург, слід отримати яку-не-яку ухвалу з київської вулиці Пилипа Орлика.

А на славній цій вулиці якраз і стоїть Верховний Суд, куди (говорю це з власного досвіду) потрапити на судове засідання не так просто. Тобто можливо, але доведеться дуже постаратися. Саме тому, мабуть, фігуранти “справи 9 березня”, засуджені за участь у “масових заворушеннях” Руслан Зайченко та Олег Бурячок, навіть маючи у кишенях судові повістки на засідання ВСУ (!), не були допущені на початок слухань. Вони змогли пройти у залу засідань лише на оголошення результативної частини ухвали ВСУ, тобто на ту хвилину із п’ятьма секундами, яка згадувалась на початку.

Але не будемо такими дріб’язковими: ну, не пропустили хлопців вчасно, то й не пропустили. Може, запізнились вони або обличчя їхні охороні суду довго здавалися не вартими довіри. Перерахуємо лише по пунктах, чого іще не зробив Верховний Суд України: 1. Не розіслав повістки усім учасникам процесу (в тому числі і захисникам засуджених, так що адвокати дізнавались про те, коли відбудеться засідання ВСУ по їхній касаційній скарзі, через треті руки і в останній момент). 2. Не подбав про доставку у судове засідання ув’язнених фігурантів справи (а мусив би це зробити, якби дотримувався вимог Кримінально-процесуального кодексу). 3. Не провів судове слідство у справі.

Останній пункт заслуговує особливої уваги. Слід зазначити, що у апеляційній та касаційній інстанціях порядок розгляду надісланих скарг такий: спочатку відбувається попередній розгляд справи. Під час цієї процедури суд має дійти висновку відносно того, чи потрібне судове слідство, тобто чи потрібне дослідження якихось доказів, фактів, свідчень, які не були досліджені належним чином у попередній судовій інстанції. У випадку зі “справою 9 березня” ніякого попереднього розгляду не проводилось взагалі, тобто робота місцевого і апеляційного суду не оцінювалась – принаймні про це нічого не відомо захисникам засуджених, бо їх на попередній розгляд справи не запрошували.

А 4 березня ВСУ приступив, таким чином, відразу до розгляду справи по суті (це другий етап судочинства). І оскільки від судового слідства судді відмовились, розгляд по суті представляв собою почерговий виступ сторін: слово мали обвинувачення і захист, після чого суд видалився до нарадчої кімнати. А вже за півгодини судді Костянтин Кравченко, Володимир Давиденко та Олександр Карпенко повернулися до нечисельної (з їхньої ж ласки!) публіки, щоб повідомити своє рішення. Всі касаційні скарги залишаються Верховним Судом без задоволення (окрім скарги від Миколи Карпюка, якому судді зменшили термін покарання на один рік).

Постсудове…

“Досвідчені судді кажуть: справа вирішується не в судовому засіданні”, - філософськи зазначає Микола Янко, який пройшов разом із засудженими увесь довгий шлях процесу – від “Загребу” до Пилипа Орлика, і сам міг би, не гірше за Кафку, написати роман про 9 березня або ж принаймні щось на зразок “Записок адвоката”. А те, що, за словами Янка, доля його підопічних вирішувалась аж ніяк не за суддівським столом, було і так зрозуміло. Причому зрозуміло від самого початку. Тож, мабуть, викладати у касаційній скарзі усі приклади порушень кримінально-процесуального законодавства – це все одно, що лупити горохом об стіну. Стіні як було байдуже, так байдуже і є.

Проте проходження слухань у Верховному Суді відкриває перед фігурантами справи шлях “у Європу”. За наявності бажання тепер можна звертатися до Євросуду, положеннями якого “чітко зазначено, що при неодноразових вимогах щодо відведення головуючого, такий суддя повинен заявити самовідвід. Якщо він цього не зробив, вважається, що справа розглядалася упередженим судом. Ми ж заявляли відводи і Воліку, і усьому складу суду, і прокурорам неодноразово”, - занурюється у спогади Микола Янко.

Насамкінець він додає таке: “Думаю, що риска у цій справі ще буде підводитись. І якщо суд не захотів сам поставити крапку, доведеться це робити у порядку реабілітації жертв політичних репресій. Адже рішення суду фактично стосується не лише 18 засуджених, але й їхніх близьких, родичів. Ці люди почуваються глибоко ображеними, і поки вони живі, вони будуть боротися. Подібний вирок – політична і судова помилка влади. Значно розумніше було б з точки зору “примирення”, якби підсудні були формально покарані – так, як в цивілізованих країнах антиглобалісти. Але тільки не так, як у нас: хлопці поплатилися своїм здоров”єм, декілька чоловік захворіли на туберкульоз, причому у важкій формі. Так що остаточно рішення прийматиме Євросуд… Що ж до реабілітації, то тих, кого було репресовано у 30-тих роках, виправдали десь у 1990-ті. Вони чекали довго, ми ж, я думаю, чекатимемо значно менше”.




Наталія ЛЕБІДЬ

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!