21 квітня 2004

Про демонізацію націоналізму


Цікаво, що ще два роки тому розмовою на часі було “затишшя серед українських “ультра” – як писав, зокрема, сайт “ProUA”. Контекст був такий: у той час, як Європа переживає “правий ренесанс” (йшлося про вибори у Голландії та у Франції), українські радикали неочікувано принишкли. Дехто з них “вдарився у теорії”, а дехто (і тут називалось моє ім’я), отримавши депутатський мандат, мінімізував свій “екстремізм” до формату фракції і, мовляв, лише звідтам дозволяє собі певні заяви абощо. Це погано, підсумовував автор. Ні, це навіть ДУЖЕ ПОГАНО, адже без “них” (без радикалів, “ультра”, екстремістів, “нациків” – це вже кому як до шмиги прийдеться) політичні обрії України стали “неколоритними”. Все, мабуть, велося до того, що успіх на виборах робить з правого політика спочатку конформіста, а відтак – і колаборанта. Словом, все розгортається так: спочатку сповідування ідеї, потім пристосуванство з цією ідеєю до нових умов і насамкінець повна її зрада. Та ще й безбарвні небеса як бонус…

Тепер же, дві весни потому, виявляється, що проблема полягає у діаметрально протилежному. Екстремізму не тільки не бракує на українській політичній палітрі, він прямо таки скрапує з цієї палітри, ще й розтікається чужими землями. І це ТЕЖ ДУЖЕ ПОГАНО. Навіть набагато гірше, ніж попередній варіант. Бо оті схиблені на перекроюванні світів “ультра” – сповіщає Інтернет – вже рихтують похід до Грузії – аби облаштувати там усе на свій лад. За бойовою славою рушають унсовці із поплічниками, а на чолі їх, зокрема, Андрій Шкіль в якості вершника Апокаліпсису. (В дужках зауважу, що наразі ніхто ні в які походи не збирається, що ж до минулого, то свого часу УНСО дійсно виступила на боці Грузії у війні, де на кону була цілісність цієї держави – одного, до речі, з важливих стратегічних партнерів України).

Таким чином, після звинувачень у конформізмі почалася така собі демонізація правих сил, і УНА-УНСО зокрема. Не здивуюся, якщо до нас буде вкотре причеплене слово “фашисти”, бо кого хвилює те, що це вже давно пройдений матеріал? (Не лізти ж, насправді, до історії і витягати звідти якогось напівзабутого Тамерлана “со товарищи” – а раптом він читачу зі шкільної пам’яті так і не вигулькне? А тут – “фашисти”, коротко і смачно…). Проте хочу зауважити: наше минуле не було таким, яким можна лише нажахати скуленого під ковдрою обивателя. Воно було героїчним. По великому рахунку, оцінка (з претензією на істину в останній інстанції) нашої минулої діяльності не входить ні в чию компетенцію, до нас і до нашого минулого можна просто по-різному ставитись. Так, якісь негідники час від часу проривалися до влади в організації, але це говорить лише про те, що її намагалися періодично знищити зсередини. Тож не ідеологія її була неякісна (якраз – навпаки), а деякі її члени. І зараз УНА-УНСО дещо ослаблена, але не слаба. До того ж – очищена...

А ще про УНА-УНСО можна говорити як про організацію, що наближує модерну фазу українського націоналізму. Вже передчуваю недвозначну реакцію і на це поняття. Що ж, років надцять тому і щойно відзначена християнським людом Паска входила до числа табуйованих свят, слів, визначень. За прихильність до останніх можна було легко заробити собі тавро “антисовєтчика” тощо. Отже, хай “лайливе” слово “націоналізм” нікого не лякає.

Так, справді, людьми із тривіальним мисленням в це поняття зазвичай вкладається вкрай негативний зміст – пропаганда того, що одна нація є вищою, кращою за іншу. Тобто, з таких позицій націоналізм – це те, що використовується для взаємних образ. Хоча насправді він передбачає сприяння розвитку національної автентики, національної культури, всього національного загалом. Навіть за відсутності відповідних для цього умов в державі. Націоналізм – це розбудова нації. А останнє є безперервним процесом, який потребує постійної роботи і який може початися, але ніколи не закінчується. Закінчитися може хіба що бажання продовжувати цю розбудову.

Чи можна стверджувати, що подібна розбудова нації є анахронізмом в світі, принаймні європейська частина котрого, здається, налаштована на позбавлення національної ідентичності? Адже вислів Сполучені Штати Європи вже фаталістично не береться в лапки, а країни Бенілюксу, приміром, виступають за сильні наддержавні інституції, спільну закордонну політику, спільний уряд, єдину систему оподаткування тощо. На це можна зауважити наступне: про відмирання нації почали говорити одночасно з появою терміну “націоналізм”. Отже, він означає ще й прецедент самозахисту. Сінергізм націй ми вже “проходили” в Совєтському Союзі.

Це поняття, яке в перекладі з грецької означає спільну діяльність, ніби відбирало мову “меншим” націям, яких привчали пишатися з того, що вони буцімто допомагають в державному будівництві “великим” націям, причащаються до славних перемог та звершень. Але зміни у свідомості таких націй завжди бували невідворотними. В цьому контексті я зазвичай наводжу приклад сирійської али – найкращої легкої кінноти у складі римського війська. Сирійці надзвичайно втішалися тим, що доклали рук до будівництва такої могутньої імперії, як Рим. Але Рим зрештою пав від навали зі сходу (і не без участі тієї ж таки сирійської кінноти), кінець імперії є загальновідомим – Vae victis!

Тож можна скільки завгодно говорити про створення рівних умов для всіх, навіть найменш чисельніших націй – я радо вітаю таку рівність. Але націоналізм не зникне ніколи, як не зникнуть національні традиції, одяг, їжа. Точніше, вони можуть зникнути, але тільки з останнім своїм носієм. Природні процеси до цього ніколи не призведуть, як не призведуть і до сінергізму націй, до перетворення окремих овочів на вінегрет у спільному казані. Коли поняття фенотипу, генотипу перестане включати в себе місце народження, місце виховання, особливості виховання людини – тоді, можливо, націоналізм зникне. Це можна зробити шляхом біологічного втручання, але в ніякому разі жодні природні процеси не призведуть до злиття всіх націй в одну.

І ось ті західноєвропейці, які боронять національну неповторність від подрібнення в загальному салаті на шматки, вдаються до адекватних кроків. Вони влаштовують протестні акції на кшталт виступів антиглобалістів. Вони обирають нові уряди та парламенти з представників правих сил, які, приміром, в Португалії (де два роки тому 40,12 відсотків голосів завоювала права Соціал-демократична партія на чолі з Жозе Дурао Барросо) свої перші кроки скеровують не на злиття у загальноєвропейському екстазі, а на кардинальні зміни в економічній та соціальній політиці власних держав.

У нас же згадані процеси трактуються як незрозумілі середньостатистичному українцю вибрики благополучних бюргерів. Хоча насправді про тамтешніх “бюргерів” ми знаємо рівно стільки, скільки й про марсіан. Ми у переважній більшості своїй не знаємо, що пересічні жителі Франції, Голландії або Бельгії утворюють, я б сказав, мовчазну більшість (яку не слід плутати з затурканим і деполітизованим люмпеном, котрий мовчить переважну більшість свого життя через відсутність будь-яких ідей чи поглядів). Ця сама “мовчазна більшість” Європи не підносить свій протестний голос до тих пір, поки на її традиціоналістський спосіб життя ніхто не зазіхає. Поки, тобто, чужинець з євротрибуни не закликає залишити звичну, освячену поколіннями колію повсякдення та заходитись здійснювати якісь спільні з сусідами прожекти. Подібна “новина” стає схожою на камінь, вкинутий у тихий і мирний ставок, який досі дрімав собі на сонці, а тепер весь розколихується колами невдоволення.

Що ж до “ідентичності” націоналізму та радикалізму, чим так люблять залякувати нашого обивателя, то ці два поняття співвідносяться так само, як лібералізм і радикалізм, соціалізм і радикалізм, словом будь-який “ізм”. Радикальні дії, звичайно, необхідні при розбудові нації, тільки не треба їх плутати з екстремізмом. Екстрема – це вже безвихідь, це коли по-інакшому не можна. В суперечці між двома чоловіками завжди є можливість домовитися, але чому вони так часто вибивають один одному зуби? Не треба вважати, що люди з високим рівнем культури не здатні на екстремальні дії, навіть кидання у візаві табуретками (за відсутності справжніх навичок бійця) так само буде проявом екстремізму.

Проте ми вже визначили, що розбудова нації – це безперервний процес, при якому радикальні зміни необхідні, а радикалізм походить від слова “радекс” – корінь, тобто від кореня все і починається. В людині щось треба міняти від кореня і з коренем, виховувати дитину необхідно не тоді, коли їй вже за двадцять, а бажано ще в лоні матері… Таким чином, радикалізм (у поєднанні з націоналізмом) означає докорінні зміни задля досягнення поставленої мети. В даному випадку – заради нації, її збереження від все підминаючого під себе світу, якому в принципі й діла нема до чиєїсь автентики, захист якої, як в тривіальній фразі про потопельника, - справа рук самих націоналістів.

А. Ш.

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!