27 серпня 2011

Без газу, але з флотом


Минуло понд рік з моменту підписання президентом України Януковичем харківських домовленостей. Зараз мало хто пам’ятає, але напередодні події трапився символічний випадок: прямуючи до Борисполя, звідки президентський почт мав летіти на зустріч з Медведєвим, кортеж Януковича потрапив у аварію. Загинув водій автівки, яка зіштовхнулася з каретою «швидкої допомоги», що входить до складу супровіду.

Те, що погано починається, погано і завершується. Зустріч Януковича з Медведєвим створила великі проблеми для України, хоч багато хто це не лише заперечує, а й перекладає відповідальність на інших осіб. Тобто з хворої голови на здорову. І все таки є надія на те, що рік, котрий минув, так чи інакше вплинув на свідомість найзатятіших русофілів.

У цій статті я пропоную залишити в стороні навіть такі суперважливі аспекти харківських угод, як пресловута ціна на газ (знижки на блакитне паливо Україна так і не отримала) і навіть те, як була проігнорована вся існуюча юридична база нашої держави, а згодом – одним розчерком суддівського пера – повернута з небуття стара редакція Конституції.

Дарма, що й у цій редакції ніхто не скасовував ані статтю 17-ту («На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом»), ані 14-ий пункт Перехідних положень, який декларує можливість перебування в Україні вже існуючих військових баз – на умовах оренди та в рамках угод, ратифікованих Верховною Радою (але не так, як це було зроблено 27 квітня 2010 року – з порушенням Регламенту та чинного законодавства).

Зупинитись наразі хотілось би на іншому: на тому, що, здається, не було жодного дня і жодного випадку, щоб Чорноморський флот Росії, дислокований у Криму, не те, що приносив користь своїм орендодавцям, а бодай не створював їм проблем. ЧФ РФ – це постійний головний біль, це істотні матеріальні збитки, це загроза безпеці країни, це моральне приниження від напрочуд хамської, нахабної, вар`ятської поведінки російських військових.

Тож якщо для когось аргументи на кшталт того, що ЧФ – це чужородне тіло, впаяне, на жаль, у Крим, і йому (цьому тілові) слід забиратися з України (й чим швидше, тим краще), не справляють враження, якщо не діє теза про захист нашого тяжко здобутого суверенітету, про необхідність «десовєтізації» України, то давайте поговоримо про проблему дискомфорту, який створює Україні Росія та її флот.

1. Для початку замислимось над тим, що таке Чорноморський флот Росії. Це не причал з кількома човнами, це – потужне угрупування, що має на озброєнні 500 військових кораблів і до 25 тисяч військовослужбовців.

Водночас, це чужа, іноземна військова база, яка може вести свої власні, абсолютно не потрібні Україні і не дотичні до неї бойові дії, відповідальність за які, тим не менш, лягає на нашу країну, як і ризик отримати удар у відповідь – тобто не так по Україні, як по базі ЧФ, котра розташована на нашій території.

Не секрет, що морські піхотинці ЧФ РФ брали участь у військових діях у Чечні. А тепер уявімо себе, що Росія провадить нові бої – з державою, здатною нанести ракетний удар по базі ЧФ, яка становить для неї небезпеку і є ворожим об`єктом.

Хай це суто гіпотетична ситуація, але вона не виключена. Для України в такому разі виникає пряма серйозна небезпека. Особливо, якщо врахувати бажання Росії переоснащувати флот більш сучасним озброєнням і нарощувати військовий потенціал.

2. Ще з приводу переоснащення. Тут показовим є випадок 1999 року, коли тодішній президент Кучма закрив очі на заміну старих бомбардувальників Су-17 на більш сучасні Су-24М, здатні нести ядерну зброю, а також на доозброєння сил Чорноморського флоту ракетними кораблями на повітряній подушці «Самум» і «Бора».

Слід зазначити, що коли виникало питання про необхідність модернізувати військову техніку, українська сторона пропонувала діяти за принципом «тип на тип», «клас на клас». І це навіть попри те, що договором від 1997 року модернізація ЧФ взагалі не було передбачена.

«Вдячність» Росії полягала в тому, що таку поступку не тільки не оцінили, а взагалі проігнорували вимогу стримувати свій військовий потенціал у певних рамках і не нарощувати бойову міць, наражаючи тим самим Україну на небезпеку. Мало того, що саме перебування ЧФ РФ в Криму протирічить позаблоковому статусу України, про який так багато просторікує Януковича, так ще й російські ракетоносці нівелюють положення про без`ядерний статус України.

3. Окрім зброї, у складі Чорноморського флоту наявні розвідувальні частини, діяльність яких, ясна річ, жодним чином не контролюється з боку української сторони. Чи виконують вони завдання щодо, скажімо, Румунії, Болгарії, Туреччини (і, відповідно, втягують й Україну у цей процес), чи ще й провадять розвідувальні дії стосовно самої України?

Не зайве нагадати, що у 2002-му Верховна Рада України ухвалила закон «Про ратифікацію угоди між Україною та Російською Федерацією про співробітництво в сфері військової розвідки», суть якого полягала в одержанні гарантій, що сторони не вестимуть розвідувальну діяльність одна проти одної. Та не факт, що Росія дотримається духа і букви підписаних угод – загалом законослухняністю ця країна не відрізняється.

4. Стосунки з НАТО. Звісно, ідею вступу до НАТО Янукович поховав. Але ще донедавна присутність на території України військових баз Росії виглядала повним нонсенсом на тлі задекларованого бажання приєднатися до Північноатлантичного альянсу. У складі НАТО немає країн, де були б розташовані підрозділи держав, що не є членами організації. Таким чином, сама лише наявність ЧФ РФ позбавляє Україну можливості вибору (це вже ремарка з прицілом на майбутнє).

5. Економіка. Про необхідність провести інвентаризацію усіх об`єктів, орендованих росіянами, мова йде рівно стільки, скільки Чорноморський флот перебуває на території України. Від проведення інвентаризації напряму залежать перерахунки реальної вартості оренди та приведення її у відповідність до ринкової ціни.

Міський бюджет Севастополя й без того зазнавав втрат від несплати оренди, а після підписанних Януковичем угод, після задекларованих намірів додатково зменшити орендні ставки, можна не сумніватися в тому, що українській стороні перепадатимуть копійки. Якщо тільки перепадатимуть взагалі.

До того ж, до кола об`єктів, зазначених у відповідних документах (що додавалися до угоди Кучми-Єльцина) слід приплюсувати також земельні ділянки і нерухоме майно, яким ЧФ РФ володіє незаконно. А також має нахабство передавати це майно у суборенду, хоча про це взагалі не йшлося в жодних домовленностях.

В якості прикладу досить згадати хоча б захоплення морської піхотою ЧФ РФ мису Сарич (2005 рік) або ж інцидент довкола гідрографічної системи «Марс-75», яку українські судові виконавці намагалися вилучити згідно рішення Господарського суду Херсонської області (рік 2007-ий).

Підкреслюю: це були лише спроби захистити своє власне майно, свої власні території, державну власність України, а не вотчину Путіна чи віце-прем`єра Сергія Іванова, який якось зауважив, що Чорноморський флот базиватиметься в Криму й надалі і «нікуди звідси не піде».

6. Безпека суден. Як і раніше, Росія продовжує утримувати у себе засоби навігаційно-гідрографічного забезпечення. Простіше кажучи, маяки та інші навігаційні об`єкти знаходяться в її власності (всупереч усім досягнутим угодам!), і як в таких умовах українській стороні відповідати за безпеку мореплавання – абсолютно незрозуміло. Зайве й казати, що орендаря в особі РФ анітрохи не цікавить безпека тих, хто дав йому тимчасовий (ключове слово!) притулок.

7. Екологічні втрати. Їх, власне, можна було б додати до економічних збитків, та не все вимірюється грошима. Навчання російських військ надто дорого обходиться землям Криму – українська сторона вже не раз у примусовому порядку припиняла діяльність тих чи інших об`єктів ЧФ РФ, які перетинали межу – як екологічної безпеки, так і елементарних правил співіснування.

8. Етичні питання. Росія, що, безумовно, бачить себе «третім Римом» (чи, далебі, єдиним Римом), явно передає куті меду у використанні державної символики РФ на теренах України. Ясна річ, що базування у Криму Чорноморського флоту впливає на наявну символіку, але кількість триколорів у причорноморських містах України просто зашкалює.

Щоб збалансувати цей момент і гадати «гостям» про етику міждержавних відносин, українська сторона колись пропонувала піднімати на російських військових кораблях ще й український державний прапор, але цю ідею відкинули як повний нонсенс.

Хоча «двопрапорність» пречудово спрацьовує у інших випадках: якщо у внутрішніх водах РФ знаходиться іноземне судно, воно зобов`язане піднімати, окрім власного прапору, ще й російський триколор.

9. Зрештою, перебування у Криму Чорноморського флоту суттєво коригує розвиток цього регіону як туристичного. Простіше кажучи, поки Росія не згорне свої військові бази, нормального життя у тому ж таки Севастополі годі й чекати.

Варто лише уявити, яку користь можна було б отримати від усіх тих чисельних гектарів земель і об`єктів нерухомого майна, яке зараз знаходиться у так званій «оренді», щоб приєднати і цей пункт до переваг якнайскоршого «розлучення».

Не знаю, чи варто зайвий раз казати про те, що ніяке зменшення ціни на газ (яке насправді навіть і не відбулося, на відміну від зниження орендної ставки для ЧФ) не є виправданням чи обгрунтуванням того, що на українській землі зайву чверть століття матиме місце постійний подразнюючий елемент – такий, котрий провокує зовнішню небезпеку і ескалацію внутрішнього напруження (бо Крим ніколи не буде повною мірою українським, доки там перебуватиме російський флот), а також зубожіння регіону тощо.

Тим паче такий «дешевий» газ не вартий наруги над Конституцією і втрати міжнародного авторитету України, позаяк світова спільнота, звичайно, не без подиву спостерігає за останніми процесами в Україні – від згортання свободи слова і запровадження цензури до «прогинання» під Росію та її нинішнє керівництво.

Але питання про те, коли російський флот піде з Криму нерозривно пов’язане з питанням, коли в Україні зміниться влада. Хоча вона, по-моєму, сама прагне поступитися місце наступникам, адже кожен її крок свідчить про свідоме наближення власного кінця. З останніх дурощів можна відзначити червоні прапори, які з доброго дива та з волі підконтрольного парламенту отримали друге дихання, але це – вже дещо інша історія…


Андрій Шкіль

Прес-центр УНА-УНСО
© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины