6 квітня 2003

“Обличчя протесту” як виклик владі


18 березня у Київському Будинку кіно показували незвичний і незвичайний фільм. Зразок сучасної української документалістики, рівних якому нині практично немає. Автор фільму – Андрій Шевченко, молодий журналіст, який вперше за два роки спробував дати відповідь на питання, чому взагалі виникла акція “Україна без Кучми”, яка тривала зиму-весну 2000 – 2001-го років.

Цей фільм шокує своєю правдивістю, часом доволі брутальною та сумною правдою про події дворічної давнини. Йдеться про акцію протесту “Україна без Кучми”, яка охопила всю країну, яка мала набагато ширші масштаби, ніж то показувало телебачення та писала офіційна преса. Події подавалися уривчасто і побіжно, на рівні коротеньких інформаційних сюжетів із відповідним ідеологічним забарвленням та зміщенням акцентів. Цілісної картини пересічний глядач або читач не міг скласти, аби уявити весь перебіг подій, а особливо масштабність цієї акції.

Режимові, проти якого акція була спрямована, було вигідно це подавати як розірвані події, які не мають нічого спільного між собою. А на завершення – шокувати всіх екстремістськими діями унсовців, яких спіткало справедливе правосуддя. Хоча про це взагалі воліли не говорити і не згадувать.

“Обличчя протесту” не просто подає у чіткій послідовності всі події, він показує їх як одне ціле. І наметове містечко, і піший хід житомирян до Києва, і акцію після зникнення Ґонґадзе, і події 9-го березня біля пам’ятника Шевченка, Адміністрації і, нарешті, масові арешти учасників подій – все це показано, як хвилі одного бурхливого моря протестуючих громадян, доведених до відчаю правлячою системою. Тобто, цей фільм намагається показати соціальну причину масового народного обурення. Це яскраво видно зі слів бабусі із Таращі, яка прийняла десяток чужих людей, котрі йшли із Житомира “проти Кучми”, нагодувала їх та обігріла, адже вона вірила, що вони ідуть по краще життя. Та і як інакше можна пояснити, чому ця “делегація” пройшла такий шлях по весняній негоді? Вони вірили, що щось можуть змінити.

Також, як пояснити, чому мирно співжили у наметовому містечку націоналісти з соціалістами, ділилися харчами та гарячою водою, співали разом пісень. Бо думали, що зможуть щось змінити.

Але, з іншого боку, автори фільму показали також і тих, хто був, так би мовити, по інший бік барикад. Показали, що там були такі ж само українські хлопці, які виконували свій обов’язок, які були просто живим щитом, яким влада вирішила відгородитися від свого народу. І не виконати її наказу вони не мали права, хоча, напевно, цілком розуміли і співчували демонструючим, адже на службі в міліції їм теж не солодко.

Показали також рівень накалу емоцій, коли натовп стає неконтрольованим, коли вже похилого віку жінки видлубують з-під ніг каміння, аби пожбурити у кордони міліції.

Є у цьому фільмі і свідчення очевидців, зокрема Ігоря Мазура, котрий і досі утримується в Лук’янівському СІЗО, не зважаючи на його хворобу та недоведеність вини. Щоб дістати дозвіл і взяти у нього інтерв’ю, знадобилося понад два місяці. Цей двометровий велетень на прізвисько “Тополя” говорив про свої почуття, про малу дитину – і в нього тремтіли руки від хвилювання. Бо невідомо, скільки ще він не побачить свою родину.

Як зізнався Андрій Шевченко, для цього фільму були використані відеоматеріали як деяких вітчизняних, так і зарубіжних журналістів, які знімали ті події, а також любительські зйомки. Багато цікавих та промовистих кадрів. Можливо, саме тому і досі цей фільм не показують по телебаченню. На цю тему вже ведуться переговори із загальнонаціональними каналами, проте, поки що без успіхів.
Влада боїться правди – про це говорять самі події 9-го березня, коли Президент просто втік з Києва, а тепер про це свідчить і відсутність фільму в телепросторі. А те, що там показана правда, визнав навіть полковник міліції Олександр Савченко, котрий курував роботу міліції під час акцій. На презинтації фільму в Будинку кіно він не побоявся вийти на сцену і перед журналістами подякувати його авторам за об’єктивність.

Ідея створення такого фільму народилася в Ірини Чемерис, голови правлінні інституту “Республіка”. Зрештою, вона виступила його продюсером. Втілювати цей задум взявся колектив на чолі з уже згадуваним Андрієм Шевченком. Режисери – Руслан Гончаров та Марія Білик (СТБ), журналістка – Наталя Якимович (СТБ), оператор Павло Муравйов („Новий канал”). Фінансова допомога – фонду “Відродження”.

У своєму виступі на презентації Володимир Чемерис, безпосередній учасник тих подій, співкоординатор акції “Україна без Кучми”, вибачився перед ув’язненими хлопцями за те, що вони і досі у в’язниці і перед українським народом, що вони так нічого і не змогли змінити.

Останні кадри фільму супроводжувалися піснею Віктора Морозова “Треба встати і вийти”, що лунала, як новий заклик до боротьби за свою незалежність, свої права, за свою людську гідність.

“Треба встати і вийти,
Встати і вийти,
Нову свічу запалити.
Над собою здійняти,
Волю шукати,
Більше її не втрачати!
Назавжди, назвжди...”


Хто з України хоче отримати копію може надіслати порожню касету до Львова, за адресою:вул.Генерала Чупринки,5. Звичайно варто повідомити зворотню адресу.

Марічка, "Шлях Перемоги"

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины