19 травня 2003

Як мінуси у вироку так і не стали плюсом правосуддя


Проголошення ухвали у "справі 9 березня" Апеляційним судом Києва було призначено на четверту годину вечора 16 травня. Але три тіні за суддівськими кріслами вималювалися на лискучому паркеті лише пів на шосту, коли суддя-доповідач Олексій Харута разом з колегами нарешті з"явився в залі та розкрив чорну папку з листами ухвали. А ще півтори години потому на подвір"ї суду звучали перші коментарі, окреслювалися плани наступних кроків. Але головне, що відзначало той вечір та втоплювало усіх у пекучу невдоволеність, так це пошуки логіки (щоб не казати "справедливості") у діях суддів. Насправді, якщо так багато ознак непрофесіоналізму виявив суд першої інстанції, якщо через таке криве дзеркало побачив він 9 березня 2001 року, то з якої причини події того дня й досі вважаються злочином? Чому Апеляційний суд відмінусував головним "організаторам" березневих "безпорядків" лише по одному року тюрми, прирікаючи їх все одно на тривале ув"язнення? Чому не стикуються нова суддівська інтерпретація 9 березня та результативна частина прийнятої ухвали?

За лаштунками нарадчої кімнати

У мильних операх за три секунди до хеппі-енду з героєм зазвичай трапляється щось таке, що змушує його діяти неадекватно, втрачати пам"ять, розум, минуле вкупі з майбутнім. Внаслідок чого щаслива розв"язка відкладається, а шоу триває до повної перемоги добра над злом. Схоже, що одна з таких пригод спіткала і досі пунктуальну суддівську колегію, яка дозволила собі запізнитися з ухвалою майже на півтори години. І головне, звичайно, не те, коли прийшли судді, а те, з чим вони прийшли. Як зазначив згодом колишній політв"язень та підсудний по цій справі Андрій Шкіль, "у мене немає, звісно, документальних підтверджень, але з оперативних джерел я знаю, що рішення планувалося зовсім інше. Головуючий по цій справі - молодий та амбітний, йому працювати суддею довше, ніж лишилося цій владі. Він хотів якомога більш гуманного вироку, але тиск на нього все скорегував".

Кореспондентці "УМ" з власних "оперативних джерел" так само доводилось чути, що вирок "змінять радикально". Коли ж цього не сталося, пояснення не забарилося - з суддями "поговорили". І розмова ця, схоже, була непростою, принаймні - тривалою, що засвідчує, мабуть, спробу опору з боку того самого "молодого та амбітного" головуючого. До речі, Сергій Дембовський при постановленні судового рішення свій вердикт особисто не зачитував, поділившись цією прерогативою головуючого з колегою Олексієм Харутою. Ризикнемо висловити припущення, що такий крок міг би бути і суто емоційною реакцією людини, яку зрештою зламали, але таки не змусили озвучувати чужі думки. Хоча, можливо, судді Харуті подібна читанка просто більше пасувала. Адже він у "справі 9 березня" - людина не чужа. Свого часу саме Харута розглядав оскарження правомірності утримання під вартою деяких фігурантів справи. І ніколи не виносив рішення на користь обвинувачених.

Що ж стосується чужородного впливу на свідомість суддів, то занадто довго шукати, звідки вітер дме, не доводиться. Забагато для цього сиділо в залі працівників Служби безпеки, навіюючи на дружин та батьків підсудних неприємні спогади ("А оцей робив у нас обшук, коли заарештовували чоловіка..."). Що й казати, не вміють майстри відвернення замахів на державний устрій розчинятися у натовпі. Втім, можливо, вони цього й не прагнуть, маючи на меті зовсім інше. Якщо ціль відомства, яке, власне, й створило "справу 9 березня", полягала у засвідченні свого контролю над її подальшою долею, то тоді необхідна йому напруга була досягнута - бо судді, зачитавши вимучену з них ухвалу, поспішно видалилися під крики "Ганьба!". В той же час не варто, звичайно, скидати з рахунків і ті важелі тиску, що знаходяться в руках прокуратури, яка підтримує у цій справі державне обвинувачення. Словом, таємниця нарадчої кімнати, яка давно існує як суто формальне поняття, може стати окремим предметом для розслідування.

Чотири "двійки" Волику за вирок

Цікава паралель: без малого п"ять місяців тому назад, 25 грудня 2002 року, під той самий акомпонемент ("Ганьба судилищу!") з зали засідань широким кроком йшов суддя Іван Волик, щойно проголосивши вирок у "справі 9 березня" в суді першої інстанції - Голосіївському місцевому. Волик, можливо, й почувався тоді роздратованим, але при цьому абсолютно невразливим. Бо, дійсно, що йому в тих криках невдоволення? Собака бреше, дощ чеше, а вітер далі несе. Однак після того, як його творіння здобуло певну оцінку з вуст своїх же колег-суддів, до того ж - "старших за званням", на поверхні спокою Волика, можливо, й з"являться які-не які брижі.

Адже Апеляційний суд, "детально вивчивши матеріали справи", не погодився з рядом ключових моментів, на яких базується вирок судді Волика. По-перше, колегія суду відкинула твердження про те, що демонстрантами 9 березня 2001 року використовувалася зброя. Згадаймо, що у вироку, підписаному Воликом, "зброєю дробильної дії" проголошувалися мало не сніжки, не говорячи вже про курячі яйця. Можливо, посміявшись в душі над великими очима такого страху, судді Дембовський, Харута та Полтавцева пункт щодо застосування зброї з вироку викреслили.

По-друге, суд також заперечив інкримінований підсудним намір вчинити під час протестної акції підпали. По-третє, судді висловилися проти того, що учасниками акції у розпалі березневих подій нібито знищувалось майно - це обвинувачення з підсудних так само знято, а деякі грошові стягнення з них визнані неправомірними.

І, нарешті, по-четверте, колегія Апеляційного суду охарактеризувала як "безпідставне" твердження, що обтяжуючою ознакою масових безпорядків, у вчиненні яких звинувачуються підсудні, є "скоєння злочину загально небезпечним способом", оскільки масові безпорядки, згідно з диспозицією 71-ої статті старого кримінального кодексу, і є діями, скоєними "загально небезпечним способом". Іншими словами, придатність будь-якого стільця для сидіння на ньому не є якоюсь унікальною властивістю цього предмету меблів, оскільки він за своїм визначенням саме для цього і слугує.

Таким чином, з усього спектру обвинувачень, що входять до поняття "вчинення масових заворушень", і становлять, як вже було сказано, зміст 71-ої статті КК 1960 року, під конкретні дій підсудних "підігнати" вже майже нічого. Дійсно, Апеляційний суд добряче "поскуб" вирок, викинувши з нього підпали, застосування зброї, знищення майна та якісь ілюзорні "обтяжуючі обставини". Судячи з апеляційної ухвали, актуальним для даного суду лишається хіба що "опір працівникам влади". Однак, як прокоментував для "УМ" колишній Генеральний прокурор України Віктор Шишкін, в матеріалах "справи 9 березня" це обвинувачення є занадто розпливчастим і позбавленим конкретики.

Тоді як суд, на переконання Шишкіна, при визначенні об"єму скоєного повинен відштовхуватися від "індивідуалізації злочину". Іншими словами, чітко та ясно вказувати на початок і кінець злочинної дії кожного окремого обвинуваченого, уникаючи таких ганебних для юридичної практики словесних пустот, як, приміром: підсудний ім"ярек "керуючись різними мотивами", "мав намір затягнути правоохоронця до безчинствуючого натовпу", але "не встиг завдати ударів працівнику міліції з причин, що не залежали від його волі" тощо.

Кому амністія "не загрожує"

Древні греки казали: у поганого початка поганий й кінець. Початок результативної частини суддівської ухвали у "справі 9 березня" видавався відносно прийнятним, адже дії підсудних були очищені від деяких інсинуацій. Але, на жаль, на цій дорозі суд довго не протримався, вилетівши в кювет пристосуванства. Тому й ухвала Апеляційного суду не є логічним продовженням виконаної ним роботи, хоча б в тій частині, що торкається критичного погляду на викладені у вироку першої судової інстанції домисли. Наступним кроком у пошуках неупередженого правосуддя з боку засуджених та їхніх захисників буде звернення до Верховного Суду України, куди найближчим часом надійде касація на ухвалу Апеляційного суду, повідомив "УМ" адвокат Євген Ніколенко.

Відповідаючи на запитання відносно того, якою мірою на долі політв"язнів вплине прийнятий днями Верховною Радою Закон про амністію, Ніколенко сказав, що завдяки цьому документу з-за грат мають вийти принаймні троє засуджених. Владислав Мирончук підпадає під дію закону за станом здоров"я, як інвалід, а Руслан Зайченко та Олег Бойко - як особи, що мають на своєму утриманні неповнолітніх дітей. Решта засуджених по "справі 9 березня" не охоплюється амністією, хоча та й відчиняє двері тюрем перед тими, хто скоїв злочин середньої тяжкості і встиг відбути на момент проголошення амністії половину терміну ув"язнення.

За старою традицією, додає Віктор Шишкін, засуджених за злочини проти держави (а такі злочини кваліфікувалися як особливо тяжкі), зазвичай не амністували. Обвинувачення, висунуте фігурантам "справи 9 березня" за прийнятим ще в 1960 році кодексом УРСР якраз і міститься в розділі "Злочини проти держави", який взагалі відсутній у новому КК. Таким чином, в кримінальному законодавстві панує повний безлад. Причому безлад доволі зручний, адже за новим кодексом дії засуджених учасників акції 9 березня взагалі не є злочином - на цьому, принаймні, наполягає Шишкін.

Спроба покласти край старим добрим традиціям і ввести нарешті чітке розмежування тяжких і нетяжких злочинів в Законі про аміністію виявилася марною. Законопроект, авторство якого належить Андрію Шкілю, неодноразово "перекроювався та переінакшувався", заявляє народний депутат. Одним з каменів спотикання про обговоренні цього законопроекту на засіданнях комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності якраз і став підхід до визначення тяжкості злочину. Не взявши до уваги позицію Шкіля, профільний комітет ВР, очолюваний колишнім суддею Верховного Суду Володимиром Мойсиком, закріпив такий принцип "зважування" кримінальних діянь, завдяки якому "злочин", скоєний 9 березня, опинився в категорії тяжких.

Бунт? Бандитизм? Хуліганство? Революція?

Прикро було нещодавно почути від одного журналіста, разом з яким мене запросили до участі у радіопередачі, що "якби ця держава була цивілізованою, ці хлопці (політв"язні - Авт.) давно б сиділи, та й усе". Гірко, що мій колега не помічає особливої різниці між нишпоренням по чужих кишенях у трамваї або п"яним гардимером на вулиці та тим протистоянням, що мало місце 9 березня 2001 року. Розійшовшись з ним після ефіру у різні боки, я, можливо, й досі продовжую цю дискусію, спираючись на приклади, що мали місце в історії та викликаючи власних свідків.

... Коли Людовику XVI доповіли про те, що вулицями Парижу до Версалю рухається чималий натовп, що люди кричать: "Геть короля!", а солдати переходять на їхній бік, він сказав: "Але ж це...Це бунт!". "Ні, - урочисто відповів йому один з придворних, - ні, сір, це - революція!". Ця байка з життя вінценосних осіб не зберігла ім"я королівського співрозмовника, але він цікавий передусім тим, що не дозволив звести здригання усіх державних стовпів до рівня скороминущих "безпорядків" абощо. Здається, тепер ніхто не сумнівається в тому, що в 1789 у Франції сталася саме революція, а не вуличний бешкет групки людей, які просто казилися з жиру. Дехто, можливо, заперечить, що відсторонення від влади Бурбонів за своїми наслідками заслоговує на звання революції, тоді як решта подій... Але слід завжди пам"ятати про те, що як би не назвали згодом свою акцію її ініціатори та активісти, по інший бік барикад для неї завжди знайдеться образливий ярлик.

...Локальне повстання 2 червня 1962 року в Новочерскаську Ростовської області. Люди вийшли на мирну маніфестацію, направлену проти підвищення цін на продовольчі продукти. З вуст своїх компартійних бонзів вони почули: "Не вистачає грошей на пиріжки з м"ясом - жеріть з капустою!" Всякому терпінню буває межа - і це довели сорок один рік тому жителі маленького містечка, які прорвали шеренги правоохоронців, що оточували тамтешній міськком КПРС, та увірвалися у його будівлю, але вона виявилася порожньою. А тим часом під Новочеркаськ стягувалися великі сили військових, і снайпери з дахів домів відкрили вогонь по неозброєних людях.

Кров з вулиць потім змивали водою, але вона вперто проступала, і тоді центр міста вкрили свіжими шарами асфальту. А закритий суд, який судив лідерів демонстантів та відправив деяких з них на страту, а решту - на десятки років в табори, визначив події в Новочеркаську як "бандитизм" та "масові безпорядки". Нині ніхто не вважає новочеркаських маніфестантів "бандитами", вони - герої, мученикі, безстрашні борці з тоталітраним радянським режимом, жертви бездушної системи тощо. Для докорінної переоцінки ціностей потрібен був всього один чинник - зміна влади.

..."До протестної акції 9 березня 2001 року, - зазначав у виступі на судових дебатах Віктор Шишкін, - спонукала політика носіїв найвищої державної влади в Україні, зокрема, Президента Кучми та призначених ним на державні посади осіб, які втілювали його політику у всіх сферах суспільного життя в Україні. Система довготривалих, антиправних дій влади утворила критичну масу в накопиченні праведного гніву... Такий праведний гнів не може розглядатись як організація та участь у масових заворушеннях, прикладом яких є дії натовпу у Москві влітку 2002 року після поразки збірної Росії, коли сотні бешкетуючих людей влаштували погроми та підпали... Звертаю увагу апеляційної інстанції також на те, що в "Загальній декларації прав людини" йдеться про те, що "влада в державі повинна забезпечувати і охороняти права людини таким чином, щоб людина не була змушеною вдатись до повстання проти пригноблення та тиранії як до останнього засобу протесту..."

То ж справа за судом історії?

Наталія ЛЕБІДЬ, “Україна молода”

© УНА-УНСО. Передрук матерiалiв можливий лише з посиланням на http://www.una-unso.org!
Новости Украины